Провина й прощення

Що відбувається, коли несправедливість настільки велика, що її вже не виправити? Чи не існують крайні ситуації, коли спроба залагодити несправедливість лише посилює її? Чи не буває настільки глибокої несправедливости, що вона відлунює всередині вічно, й кожна спроба завершити її вже несправедлива сама по собі? Чи правий був Прімо Леві, коли писав, що ніколи неможливо змити гріх, бо він є доказом того, як людство здатне будувати стіну нескінченного страждання? (Levi, 1990).

Сьогодні я міркуватиму над цим питанням. Чи можливе прощення, яке розв’яже вузол жорстокости, люті, образ, втрати довіри й заперечення сорому між тим, хто коїть несправедливість, і жертвою? Чи насправді прощення розв’язує вузол? Я спробую показати, що прощення – це ніжна форма, яка підтримує обережну, повільну трансформацію вивільнення себе з результатів уже скоєних учинків. Вона складається не з грандіозних діянь, які належать лідерам і героям, а з крихких, тендітних жестів між причетними, чиї стосунки є частиною цілої тканини співіснування у світі. Прощення, як і обіцянки, виражають істотне переконання, необхідне для подальшого існування в спільному світі. Прощення звертається до дій у минулому, існує в теперішньому й тримає обіцянку на майбутнє.

Я написала цю лекцію задовго до нападу Росії на Україну. Проте, саме зараз вона ще актуальніша. Жахлива війна російської армії триває в Україні, спричиняючи невимовну шкоду цивільному населенню вбивствами, зґвалтуванням, мародерством, а також шкодячи культурі й нації, й вона все більше виглядає як геноцид і злочини проти людяности. Те, що, як нам здавалося, ніколи більше не станеться. Здійснення жахливих злочинів. Ми змушені проживати це кожного разу заново, повертатися до цього обговорення, наважуватися думати про найгірше. Мені тут ідеться, звичайно, про питання зла.

Я буду посилатися на праці політичної філософині Ганни Арендт, а також на праці Еріха Нойманна.

На мою думку, саме цих двох філософів можна глибинно визначити як екзистенційних мислителів. Вони розробили унікальний підхід до розуміння тоталітарного й пост-тоталітарного світу. Незважаючи на те, що вони пережили геноцид, вони не виробили в собі філософії або психології жертв, які вижили. Поняття провини й віктимізації не є центральними в теоріях, які вони розвивали.

Проблема зла стала центральним питанням після Другої Світової війни. Під час війни Нойманн написав «Глибинну психологію й нову етику» (1969), а Арендт написала свій твір, «Походження тоталітаризму».

В другому виданні книги «Походження тоталітаризму» Арендт відмітила філософську мету книги: глибоко вкорінене поняття зла. Вона пише:

«Намагаючись довести, що все можливо, тоталітарні режими відкрили, того не усвідомлюючи, що існують злочини, які неможливо ані покарати, ані пробачити. Коли неможливе стало можливим, воно стало безкарним, непростимим абсолютним злом, яке більше неможливо було зрозуміти й пояснити лихими мотивами егоїстичних інтересів, жадоби, зажерливости, ресентименту, жаги до влади й боягузтва; і за нього гнів не міг більше мститися, любов не могла його терпіти, дружба не могла вибачити» (Arendt, https://hac.bard.edu/amor-mundi/arendt-on-resentment-2013-03-04).

Не існувало філософської традиції, яка б дозволила зрозуміти подібне цілковите зло. Лише аналізуючи передумови, які кристалізувалися в тоталітаризм – перенаселення, бідність, відсутність соціального коріння, занепад політичного життя, – можливо пролити світло на таке цілковите зло. «Походження тоталітаризму» було написено в 1943 році, коли новини, що приходили з Європи, були немислимі. «Все стало інакше», — писала вона. – «Ніби насправді прірва відкрила пащу». Емоційна сила книги коріниться у здатності втримувати глибокий крик муки перед обличчям ганебних учинків, які вона спостерігала протягом чотирьох років зосереджених на письмі зусиль. Ардент надає особливого значення тому, що відбувалося в Європі протягом дев’ятнадцятого століття, віку буржуазії, що заклав фундамент, з якого виріс тоталітаризм в Німеччині. Існування місця у світі важливіше для людей, ніж правосуддя й свобода. Коли ми міркуємо про сучасні події, ця думка має величезну цінність. У листі про глибоко вкорінене або радикальне зло, вона писала Карлу Ясперсу: «Я не знаю, що таке радикальне зло, але воно воно якось пов’язане з надмірними можливостями людей як людських істот». Ханна Арендт також наважилася сказати, що коли люди ставлять собі за мету всі ті можливості, які монотеїстичні релігії приписують богу, який створив людину, вони мають на увазі наділення людини надмірною владою.

Доповідь Ханни Арендт про суд над Айхманном привертає увагу від моменту її публікації як книги в 1963 році. З часом коментатори зверталися до того, що сприймалося як найважливіші виклики книги: питання політизації суду, критика Юденрату, ідея банальности зла. Арендт уперше довелося мати справу з людиною без мовлення, без історії. Саме так представив себе Айхманн. Їй знадобилися надзвичайні зусилля, щоб дозволити присутність його досвіду в доповіді. Наприклад, коли Айхманн говорив на суді про Ванзейську конференцію (конференцію, яку провели в 1942 році для координації «остаточного вирішення питання європейського єврейства»). Айхманн описав на своєму суді цю конференцію: «зустріч тривала більше години, можливо півтори години, й потім подали легкі напої, всі пообідали – невелике приємне зібрання людей з метою посилити необхідні особисті стосунки». В іншому епізоді суду він каже: «Якби сьогодні ви показали мені відкриту рану, я не зміг би на неї дивитися». Айхманн, відповідальний за смерті мільйонів людей, сказав таке. Також він свідчив, що коли він уявляв газові камери, він відчував фізичну слабкість, як від величезного шоку, й це змушувало його відчувати внутрішній жах» (Arendt, 2000, pp. 122-123).

Як би не важко було читати це, Арендт допомагає читачам зрозуміти банальність зла – цілковиту неспроможність бачити реальність з точки зору когось іншого, манію величі, що спотворює реальність, цілковиту неспроможність думати. Арендт наполегливо демонструє банальність. Вона обирає просте, щоденне поняття, яке повністю співпадає з тим, що має означати. Зосереджене кліше поверхневої мови. Арендт описує відносини між банальністю мови й банальністю зла. В певний непередбачуваний момент, із складної сукупности вже названих причин, монстр стає можливим. Іншими словами, здатність уникати зла є здатністю стати суб’єктом зі зв’язками з іншими, тим, хто всіх і кожного приймає до уваги, напротивагу людині, яка навіть на людях бачить лише себе.

Я хочу перейти до клінічного випадку. Ізрайлитянка, художниця, бачила жахливий сон: «Люди кричали на мене на площі міста, показували на мене пальцями й сміялися. Я переповнена соромом і страхом». Після сну вона створила витвір мистецтва, де поєднала текст сну, підсвічений 1000 ліхтариків, встановлених на металевих рельсах. Водночас там був голос жінки, яка сумно співала до себе, ніби як спогад, спроба подолати звук натовпу, дикий як грім. Ліхтарики висвітлювали текст: «Я переповнена соромом і сумом».

Вона не мала жодної гадки про біографічну якість сну. Коли закрилася виставка, що йшла в Німеччині, вона отримала листа від друга дитинства її батька в Німеччині. Він описав, як її діда вивели на площу міста, з іншими лідерами єврейської спільноти. Дід ішов у голові процесії, яка рухалася вулицями міста до площі, принизлива, гротескна процесія. В діда на шиї були медалі, що їх він отримав в Першу світову війну. На площі міста лідерам наказали робити принизливу роботу перед великим натовпом, що зібрався навколо них. У листі другові батька було важко описати, що там відбувалося. Було ясно, що він намагався не уникати зіткнення з цим, але й не піддатися відчуттю страху. Після багаторічного процесу примирення, художниця повернулася до Німеччини спробувати іншу можливість існування, свою спроможність бачити інших без страху. Їй наснився чудовий сон:

«У сні я сиджу в групі людей, невідомих мені незнайомців, і в моїй руці книга, текст. Це не довга історія, книга не надто товста. Вона написана німецькою мовою й пересипана реченнями на латині. Книга є класикою відомої народної казки. В групі людей, яких я не знаю, є вчитель. Це не мій батько, але він схожий на мого батька, можливо навіть нагадує мені його. Дуже скромний і мудрий чоловік. Люди мають різні копії книги, але та копія, яку тримаю я, написана чудовою, точною й поетичною мовою. Там також є малюнки – це книга подорож. Певним чином вона нагадує мені «Бурю» Шекспіра. Це подорож батька й доньки. Я вільно читаю книгу. Інколи я питаю вчитля, чи це дійсно правильний переклад із цієї мови. Ця подія сповнює мене захватом. Я прошу вчителя подивитися на мою копію книги, тому що вона така гарна. Я прошу його роздивитися ці неймовірні малюнки. Він дивиться й знає, що це мої малюнки. Вони дійсно дуже схожі на ті малюнки, що я малюю. Але неможливо, щоб я намалювала їх, тому що вони були зроблені дуже давно, до мого народження. Тобто, це не мої малюнки… ми шукаємо ім’я автора книги. Вчитель нічого не каже, щоб не збентежити мене. Вони не знають, хто я. В реченні латинською мовою, яке з’являється в книзі, було три слова. Я знала, що вони означали, це дивно, тому що я не знаю латини. Інші важливіші за тебе, за мене саму, за те, що є мною. Я їду з цією копією книги в кругосвітню мандрівку».

Мандрівку до її глибокої суб’єктности, яка включає зовнішнє й внутрішнє чуже, важливіше за тебе.

Тепер я повернуся до Еріха Нойманна. Я не хочу широко розповідати про його книгу «Глибинна психологія й нова етика» (1969), але я хотіла б зосередитися на одному з листів, що Еріх Нойманн написав Юнгу наприкінці 1957 року. Він пише:

«В Новій етиці була спроба обробити серію фантазій, які приблизно співпадають у часі зі знищенням євреїв, в яких мене обсіла проблема зла й правосуддя. Я все же догризаю ці образи, наприкінці яких, коротко, стоїть наступне. Здається, мені наказали вбити людину-мавпу в глибочезній первісній прірві. Коли я підійшов до нього, він висів, уночі, спав на хресті над прірвою, але його єдине кульбасте око вдивлялося в глибини цієї прірви. Спочатку здавалося, що я мав його засліпити, але раптово я осягнув його «невинність», його залежність від єдиного ока Голови Бога, яке проживало глибини через нього, й це було людське око. Тоді, дуже скорочуючи, я провалився навпроти цього єдиного ока, стрибнув у прірву, але мене впіймала Голова Бога, й винесла мене «на крилах його серця». Після того, це єдине око навпроти людини-мавпи заплющилося й відкрилося на моєму лобі… Як на мене, з тих пір світ виглядає інакше (Jung & Neumann, 2015, pp 331-332).

Далі він пише:

«Твої формулювання в листі підходять і мені, але вони йдуть недостатньо далеко. «Як людина, я слабкий і схильний бути охваченим злом», – на поверхні це цілком вірно, але недостатньо далеко заходить. Я як наслідок мусив вчинити «зло», тому що ці образи мали бути виконані особисто, але я не пережив це як гріх, скоріше як необхідний вчинок… Як я це бачу, я не падаю, а стрибаю, і я знаю, що існує небезпека, що я помру, але я молюся, щоб «крила серця» підтримали мене. Це означає, що в моїй дії я не ззовні, а всередині Голови Бога, тому що йдеться не про дію еґо, але про подію, якій я себе мушу передати… зло не лише гріх, але й частина світу, яку слід прожити (Jung & Neumann, 2015, p. 332).

Інтеґрація зла відбувається лише тоді, коли ми розуміємо, що зло є діянням, в якому можлива наша участь.

Нойманн протестував проти розщеплення, відсторонення й придушення. Акт стрибка в прірву й можливість виконати завдання вбивства людини-мавпи – це те, що врешті-решт запобігло вбивству й пробудило крила божественности. Можливість стрибка в прірву містить можливість відшкодування.

Тут я намагаюся поєднати двох мислителів. Необмежене радикальне зло можливе, коли люди проковзують над подіями в місце, де вони дозволяють захопити себе, не торкаючись глибин. Зразкова людина Нойманна пропагує гуманність ціною надзвичайних зусиль. Ардент, у дуже подібний спосіб, хоча й зовсім іншими словами, пише про зразкові фігури, людей особливих якостей, що стоять на розколі, коли всі етичні стандарти руйнуються, а вони й тоді ще здатні оцінювати силу власних думок без упереджень. Напротивагу Нойманну, вона пише про звичайних людей, не Мойсея Нашого Вчителя чи Нашого Батька Авраама.

Людська відвага, яка робить можливим абсолютно новий досвід існування, лежить в основі можливости пробачення.

Я прилетіла до Києва вперше. Навесні 2011 року я почала роботу супервізорки й лекторки для УГР.
Під час першого свого візиту мене розмістили в квартирі для туристів готельного типу в центрі Києва. Коли настала ніч, я відчула величезний страх; із того моменту, протягом усіх моїх візитів до Києва, я не могла заспокоїтися, розслабитися, і, звичайно, не могла заснути.

Саме тоді я вперше усвідомила, що мені була потрібна ясна заява про те, що я єврейка. Переживання про те, що мені слід якимсь чином розмістити юдаїзм у порядку денному. Раніше я цього ніколи не потребувала, але під час того першого візиту до Києва я відчула, що моє відчуття єврейської приналежности матиме тут додаткове значення. Спробуйте на мить уявити тих євреїв, яких змушували розкривати власний юдаїзм, вдягаючи жовту Зірку Давида. Носити жовту зірку – це був перший крок до їх убивства.

Я вирішила вдягнути свою власну жовту зірку, без зовнішнього примусу, щоб відмітити власну приналежність. Я розумію й визнаю, що це був момент народження.

Такою була емоційна інфраструктура мого другого візиту, коли я попросила тих, хто приймав мене, відвезти мене до Бабиного Яру, одного з найскладніших місць в історії євреїв Другої світової війни.

Візит до Бабиного Яру був важким. На меморіалі було дуже побіжно вказано про те, що пережили жертви й про їх юдаїзм.

З одного боку, я все більше зближуюся з людьми, яких супервізую, а з іншого, величезна важкість і надзвичайна напруга супроводжують кожен візит.

Через три роки після того, як я почала працювати в Києві, в січні 2014 року, почалося повстання на Майдані. Я приїхала до Києва того року, в березні 2014, і ходила Майданом. Я відчувала глибинне ототожнення з боротьбою за свободу й звільнення, й із посланням народу в цьому повстанні.

Я прагну дізнатися більше, уважно слухаючи супервізандів, сни їх клієнтів про життя тут, в Україні. В цьому процесі я починаю внутрішній діалог із минулим моєї родини. Раніше ніщо не підштовхувало мене до подібного дослідження.

В дитинстві я дізналася, що моя бабуся народилася в місті Лінц в Австрії й під час її дитинства їх сім’я перебралася, що було звичайним в часи Австро-Угорського королівства, до міста Чернівці. Батько моєї бабусі був купцем, і сім’я, яка складалася з бабусі, двох її сестер і їх батьків, жила там у достатку.

В такому світі виросла моя бабуся, а потім вона закохалася в зубного лікаря, який для її сім’ї був недостатньо релігійним євреєм. Їй довелося залишити його, і її змусили емігрувати до Палестини з моїм дідом, чий юдаїзм у ранньому підлітковому віці підштовхнув його до подорожі в Палестину. Він був релігійним хлопцем з Польщі, який навчався в єшиві, а потім перебрався до Чернівців на шляху до Палестини. Моя бабуся ніколи не була щасливою в шлюбі з моїм дідом, через розлуку з сім’єю, яку вона була змушена залишити у віці 17 років, й її не радувало життя в Палестині, зовсім не схоже на те, до якого вона звикла в Чернівцях. До своєї смерти вона жила в Ізраїлі як іноземка, відчужено.

З часом народилася моя мама, це було 1938 року, й маленька сім’я бабусі планувала відвідати її батьків у Чернівцях. В ніч перед поїздкою мама серйозно захворіла. І хоча в них були на руках паспорти й квитки, їм довелося залишитися в Палестині. Моя бабуся ніколи більше не побачилася з рідними. Їх усіх вбили під час війни, й коли над Україною знову закрилася залізна завіста, стало неможливо ні з ким зв’язатися. Оскільки з моєї сім’ї ніхто не вижив, бабуся померла, так і не дізнавшись, що з ними сталося. Моя мама, яка відчувала глибоку провину через те, що її хвороба не дала її матері зустрітися з сім’єю, назвала мене, свою старшу дочку, на честь моєї бабусі – Батія.

Моя мама з самого початку вважала, що, працюючи в Києві, я замикаю коло. В той час я знала, що сім’ю моєї бабусі вбили в Чернівцях, але не знала подробиць.

В жовтні 2016 року, по поверненню з Києва, мені наснився сон:

Я у місці, яке очевидно є лікарнею, або іншим місцем, де лікують хворих дітей. Я там із кимось, з моїм сином або з онуком віку біля 5 років, й він забруднив штанці. Він весь перемазаний фекаліями, й його треба перевдягнути. Я мию його в брудній ванні й одягаю в одяг іншої сім’ї. Весь одяг висить на паркані, я мию його, але все навколо викликає тривогу, як після природної катстрофи. Темно, навколо багато людей (кінець сну).

Я відношу цей сон в різні місця. З-поміж іншого, я асоціюю сон із внутрішнім дослідженням, яке знадобилося мені після перебування в Україні. Мені ясно, що серед інших речей цей сон являє собою досвід великої занедбаности й великого руйнування. Як сон про кінець світу.

Мене підштовхує до процесу пошуку свого українського коріння. Я відчуваю саму комбінацію двох слів – українське коріння – як дещо цілком чуже, майже неможливе. Зрештою, якщо мені пощастить, цей пошук відкриє для мене дещо про втрати моєї сім’ї, й імовірно світ стане впевнено ширшим. Спочатку я дізнаюся жахливі факти про війну.

11 жовтня 1941 року вище командування німецької армії вирішило зібрати все єврейське населення Чернівців до ґетто, й опісля перемістити їх із цього району. До цих дій вдалися після того, як було вбито 600 євреїв, а місцеве населення знущалося з євреїв і грабувало їх домівки.

Кожного ранку євреїв ловили по місту й змушували виконувати важкі роботи. Єврея, якого ловили на вулиці після 5 години, застрелювали на місці. Сьогодні важко говорити про страждання, самотність і руйнування.

Скільки євреїв там загинуло? Близько 600.000. Як? Через розстрільні команди, тиф, голод і холод. Там не було ні газових камер, ні крематоріїв. У Бабиному Яру й у Чернівцях євреї не гинули у промисловий спосіб, через хімікати або газ, вони гинули напряму від людських рук. Питання того, як саме було вбито сім’ю моєї бабусі, залишається відкритим.

З допомогою своєї матері я спробувала знайти родича, який імігрував до Ізраїлю з України в кінці 1990х. Мені вдалося з ним зв’язатися. В нашій розмові я дізналася про деякі подробиці: смертний марш моєї сім’ї став дещо більш деталізованим. Моя прабабуся пережила звірства в ґетто й була вбита разом із однією донькою.

Поступово я збираю докупи долю сім’ї моєї бабусі. Моєї сім’ї.

Кожен на цій конференції сьогодні стикається так чи інакше з темою травми. В Ізраїлі розвинулося розуміння, що травма має як безпосередній, так і довгостроковий вплив. Результати травми розповсюджуються в просторі як радіоактивний викид (Yolanda Gampel, 2010).

Перед лицем цього проникнення людина безпомічна, беззахисна.

Я думаю, що моя подорож до Києва цілюща, вона звільнює від радіоактивних часток, які я описала. Це звільнення на основі крихкого, складного процесу пробачення. Так само як учасники групи в Києві поділяють зі мною людську діяльність, що зближує нас, відчудження й велика тінь того зла є цілковитими партнерами; ми їх не заперечуємо в спільній діяльності.

Велика кількість питань залишається відкритою, але особливо залишається питання пробачення. Ганна Арендт, єврейська філософиня, що жила у двадцятому столітті, й чий підхід до питання абсолютного зла й інших етичних питань вражає, писала, що можна пробачити людину, але не її дії. Я приймаю цей підхід. В томі, присвяченому архетипу землі, Нойман сказав, що поглинання нас землею як Жахливою Матір’ю й страждання, спричинені нею, є неуникним складником нашого існування. Але коли ми увнутрішнимо це й впадемо, ззовні й усередині, в діру в землі, тобто в заземленість, що здається темрявою без світла, характер Матері Землі міняється. Саме тоді вона розкривається як прозора й підвищеня земля, тотожна до Софії, носійки світла, душі духу реальности (Neumann, 2007a, p. 110).

 

Література

Arendt, H. (2000). Eichmann in Jerusalem. (Hebrew)
Arendt, H. (year). The Human Condition.
Arendt, H. The Origins of Totalitarianism. (Hebrew)
Arendt, H. Some Questions of Moral Philosophy. (Hebrew)
Gampel, Y. (2010). Those Parents Who Live Through Me. Keter Publishing.
Jung, C. G., & Neumann, E. (2015). Analytical Psychology in Exile: The Correspondence of C. G. Jung and Erich Neumann (M. Liebscher, Ed.; H. McCartney, Trans.). Princeton, NJ: Princeton University Press
Kristeva, J. (year). Hanna Arendt
Levi, Primo (1990). The Drowned and the Saved. (Hebrew)
Neumann, E. (1969). Depth Psychology and the New Ethic
Neumann, E. (2007a). The Meaning of the Earth Archetype for Modern Times
Neumann, E. The Mystical Man. Reisling.
Neumann, E. (year). The Place of Creation.
Young-Bruehl, E. (year). Hannah Arendt: for Love of the World – A Biography