Контейнування

Фрейд у своїх роботах зрідка зосереджувався на доепальних стосунках «мати-дитина», оскільки його інтерес здебільшого був сфокусований на едиповому комплексі. Але, оскільки його дослідження завжди ґрунтувалися на клінічних даних і були відкриті новим і невідомим аспектам душі, ми можемо знайти в його роботах численні посилання і думки щодо цієї ранньої фази. Утім, багато питань він залишив для дослідження своїм послідовникам. Тут я лише хочу окреслити ідею Фройда про те, що дитині притаманний захисний екран (Reiseschutz) — захисна функція від стимулів, які йдуть здебільшого із зовнішнього світу. Якщо такі стимули є занадто сильними й перевищують здатність дитини справлятися з ними може виникнути психічна травма. Деякі аналітики використовують термін «захисний екран» у ширшому розумінні, ніж у Фрейда, розширюючи його значення до материнської функції загалом, що, у певному сенсі, ближче до концептів холдингу та контейнування, якими ми зараз і збираємося зайнятися.

Подальші психоаналітичні дослідження поглибили наше розуміння взаємин мати-дитина. Тут я опишу тільки дві основні концепції: «холдинг» Віннікота й «контейнування» Біона. Їхній сенс ширший, ніж просто захист, — вони, крім того, конституюють механізм, що містить у собі структурування і розвиток людської психіки.

Ці два поняття дуже корисні клінічно, як для дитячого психоаналізу, так і для аналізу дорослих, і я гадаю, що їх (або деякі їхні аспекти) можна взяти до уваги, навіть у разі, якщо хтось не повністю згоден із теоріями Віннікота й Біона.

Я спробую схематично накидати ці дві концепції, особливо концепцію Біона. На закінчення, я опишу можливість розширення концепції контейнування на ширше оточення, те, що я пропоную назвати «схемою цибулини».

 

Холдинг за Віннікотом

Дональд Віннікот описав, з усією своєю екстраординарною тонкістю сприйняття і гостротою спостереження, делікатний сюжет ранніх інтеракцій між матір’ю і дитиною, який формує базисну структуру душевного життя.

Холдинг це «ансамбль» уваги, яким дитина оточена від народження. Він складається із суми ментального й афективного, свідомого й несвідомого в самій матері, а також у її зовнішніх проявах материнської турботи.

Батьки не тільки намагаються боронити дитину від травмувальних аспектів фізичної реальності (шум, температура, неадекватна їжа тощо), але вони також намагаються боронити її душевний світ від передчасних зустрічей із надмірно сильним почуттям безпорадності, яке може провокувати в дитини тривогу повного зникнення.

Якщо потреби дитини, що постійно зростають і посилюються (голод, спрага, потреба в дотику, у тому, щоб узяли на руки, у розумінні), залишаються незадоволеними, то відбувається розвиток внутрішнього дефекту (disease), що полягає в нездатності дитини довіряти самій собі (у Фрейда «Hilflosichkeit»). Отже, що менша дитина, то більшою є материнська стурбованість якнайшвидшим розпізнанням цих потреб і готовністю їх задовольнити. Вона сприймає (можна сказати, «в контрперенесенні») загрозливе відчуття болю, яке маячить перед незадоволеним немовлям, і вона прагне допомогти йому уникнути цього болю. У зв’язку із цим наприкінці вагітності в матері розвивається часткова регресія, звана первинною материнською занепокоєністю (primary maternal preoccupation), що є чимось на зразок природного фізіологічного психозу, перебуваючи, в якому, вона стає здатною налаштуватися на дуже примітивні почуття немовляти.

У немовляти, тобто в маленької дитини, яка ще навіть не розмовляє, виникає невизначене напруження, спричинене незадоволеними потребами, наприклад, у харчуванні. Повторюване й регулярне прикладання до грудей, саме в той момент, коли дитина відчуває в них потребу, спонукає дитину відчувати відповідність між її внутрішнім бажанням і сприйняттям пропонованих їй грудей. Відповідність такого роду дає змогу дитині досягти відчуття, що вона сама створює груди — свій перший суб’єктивний об’єкт. Такий первинний досвід підтримує в немовляті ілюзію омніпотентної (всемогутньої) єдності з матір’ю. Це дає йому змогу «почати довіряти реальності, як чомусь такому, із чого виникають будь-які ілюзії» (Віннікот). Тривалість материнського піклування, увага і відповідність ритмам дитини, той факт, що досить добра мати не підганяє розвиток дитини, від самого початку дає змогу їй домінувати, створює надійність і такий тип базової довіри, що визначає можливість гарних взаємовідносин із реальністю.

Немовля принаймні частково, живе, оповите захисною мантією ілюзії омніпотентної єдності з матір’ю. Це боронить його від передчасного усвідомлення окремішності об’єкта (матері) від відокремленого, своєю чергою, суб’єкта (його самого), і, як наслідок, від переживання залежності та безсилля. Рання ілюзія всемогутності дбайливо підтримується матір’ю, яка відчуває, що вона має вберегти дитину від грубих і жорстоких контактів із реальністю, що можуть спричинити страхи зникнення та справити дезінтегрувальний вплив на ранні елементи її Самості.

Як казав, Фройд, якщо потреба абсолютно збігається з відповіддю, (негайно задовольняється), тоді не лишається простору для думки, і можливо, лише сенсорне відчуття задоволення, досвід всепоглинаючої омніпотентності. Отже, у певний момент, по Віннікоту, обов’язком матері є відлучення від груді, а це веде до скасування ілюзії дитини.

Помірна фрустрація (наприклад, злегка відтерміноване задоволення потреби) формує те, що ми називаємо оптимальною фрустрацією. Між матір’ю і дитиною відбуваються деякі розбіжності, вони є джерелом перших, очевидних переживань окремішності. Материнський об’єкт, який зазвичай задовольняє, відчувається як такий, що перебуває на деякій, але не надто великій, відстані від суб’єкта, дитини.

В атмосфері надійності, яку мати вже довела дитина може, використовувати «доріжки пам’яті» попереднього задоволення, яке вона ж і забезпечувала, для заповнення тимчасово зяючого простору, що відокремлює дитину від неї — тієї, яка трохи раніше чи трохи пізніше, але задовольнить її. У такий спосіб встановлюється потенційний простір. У цьому просторі можливе формування репрезентації материнського об’єкта — символу, що може, заміщати реальну матір на певний час, оскільки він є мостом репрезентацій, які пов’язують із нею дитину. Це робить більш стерпною дистанцію і відстрочення задоволення. Ми можемо сказати, дуже схематично, що це шлях, яким починається розвиток символічного мислення.

Під час відсутності матері все це допомагає дитині уникнути втрати останнього зв’язку з материнським об’єктом і провалитися в безодню страху. Для дитини можливість відтворення в цьому просторі образу «об’єкта — грудей — матері» посилює її ілюзію всемогутності, знижує її почуття хворобливої безпорадності та робить відокремленість більш стерпною. У такий спосіб створюється образ доброго об’єкта, що присутній у внутрішньому світі дитини і є опорою для того, щоби прийняти (хоча б частково) перший досвід існування, як окремої істоти. Отже, ми спостерігаємо процес створення внутрішнього об’єкта через інтроєкцію.

Для нормального функціонування потенційний простір потребує двох основних умов, з одного боку — усталеної, достатньої надійності материнського об’єкта, з іншого оптимального ступеня фрустрації — не надто багато, а втім, вдосталь. Отже, досить добра мати успішно справляється з тим, щоб давати дитині відповідне задоволення, і в міру фруструвати її, у відповідний час. Вона, також, має бути добре налаштована на ритм дитини.

Потенційний простір створюється таємною угодою дитини з матір’ю, яка інстинктивно піклується про її безпеку та розвиток. Здатність заповнювати цей простір дедалі складнішими символами-ілюзіями дає змогу людській істоті витримувати дедалі більшу дистанцію від об’єктів, що задовольняють.

Це пов’язано з розвитком перехідних феноменів, у яких зустрічаються і співіснують ілюзія та реальність. Плюшевий ведмедик — перехідний об’єкт — представляє для дитини, в один і той самий час, й іграшку, і маму. Цей парадокс ніколи не буде повністю з’ясований, як казав Віннікот, марно, навіть намагатися пояснити дитині, що її плюшевий ведмедик — це, лише, іграшка й нічого більше, або, що це. справді, її мама.

Завжди є сильна спокуса замінити потенційний простір безпосередніми й конкретними стосунками з об’єктом, зводячи до нуля дистанцію з ним у просторі та в часі. Отже, необхідні базисні заборони: заборона на дотик (Anzieu, 1985) та едипальна заборона, для того, щоби підтримувати розвиток мислення і уникнути колапсу потенційного простору. Ці заборони, природно, значущі і для дорослих, і для їхніх взаємин із дітьми (і для аналітиків у їхніх взаєминах із пацієнтами), оскільки добре відомо, як зникає потенційний простір у випадках інцесту й сексуального використання.

На думку Віннікота, основою душевного здоров’я є процес того, як дитина поступово розлучається з ілюзією всемогутньої єдності з матір’ю, і того, як мати відмовляється від своєї ролі посередника між немовлям і реальністю.

 

Контейнування Біона

Вілфред Біон починав як аналітик, що базується на теоріях Мелані Кляйн, але згодом, він пішов досить оригінальним шляхом мислення. На думку Мані-Керл, між Мелані Кляйн і Біоном є така ж відмінність, як між Фрейдом і Мелані Кляйн. Тексти й думки Біона досить важкі для розуміння, тому деякі автори, як-от Дональд Мельцер і Леон Грінберг спільно з Елізабет Тютюн де Б’ааншеді (1991) написали книги, які прояснюють роздуми Біона. Я не дуже глибоко знайомий із роздумами Біона, але я знаходжу досить цікавими його погляди щодо зародження функції мислення та основних механізмів мислення людини. Я гадаю, що вони допоможуть нам краще зрозуміти, що відбувається, як між матір’ю та дитиною, так і між аналітиком та пацієнтом. Мій начерк концепції контейнування буде, безумовно, дещо спрощеним, але я сподіваюся, що він буде вам корисний у роботі.

1959 року Біон писав: «Коли пацієнт намагався позбутися тривог анігіляції, які відчуваються надмірно деструктивними, щоб утримувати це в собі, він відокремлював їх від себе, і вкладав у мене, пов’язуючи це з надією на те, що, якщо вони побудуть усередині моєї особистості досить довго, вони так модифікуються, що він буде в змозі повторно інтроєкціонувати їх без усякої небезпеки». Далі, ми можемо прочитати:»… якщо мати хоче зрозуміти, що потребує її немовля, то їй не варто обмежувати себе розумінням його крику, лише як вимоги простої присутності. З погляду дитини, вона покликана взяти її на руки, і прийняти той страх, який є в неї всередині, а саме, страх смерті. Оскільки це те, що немовля не може тримати всередині себе… Мати мого пацієнта була не здатна переносити цей страх, реагувала на це, прагнучи запобігти його проникненню в неї. Якщо ж це не вдавалося, відчувала себе затопленою, після такої його інтроєкції».

Кількома роками пізніше Біон розробив кілька нових теоретичних концептів. Він описує два базисних елементи, які присутні в процесі мислення людини.

β елементи є просто сенсорними враженнями, необробленими, недостатньо диференційованими примітивними емоційними переживаннями, не пристосованими для того, щоб ними думали, мріяли або їх запам’ятовували. У них нема відмінностей між одушевленим і неодушевленим, між суб’єктом і об’єктом, між внутрішнім і зовнішнім світом. Вони можуть бути тільки безпосередньо розіграні, вони формують конкретне мислення і не можуть бути ні символізовані, ні представлені абстрактно. β елементи переживаються як «думки в собі», і часто проявляються на тілесному рівні, соматизуються. Зазвичай вони евакуюються через проєктивну ідентифікацію. Вони переважають у психотичному рівні функціонування.

α елементи — це β елементи, трансформовані у візуальні образи або еквівалентні образи з тактильних чи аудіальних патернів. Вони пристосовані до відтворення у вигляді сновидінь, денних несвідомих мрій та спогадів. Вони є обов’язковим складником зрілого, здорового психічного функціонування.

Схема контейнер-контент є основою будь-яких людських взаємин. Контент-дитина звільняється, через проєктивну ідентифікацію, від β елементів, які не є мисленими. Контейнер-мати, своєю чергою, розробляє, контейнує — їх. Завдяки своїй здатності до мрійливості (revery) вона надає їм значення, трансформуючи їх в α елементи, і повертає їх назад дитині, яка в цій новій формі (α) буде здатна думати ними. Це є основною схемою психологічного контейнування, за якого мати надає свій апарат для мислення думками (apparatus for thinking thoughts) дитині, яка поступово інтеріоризує його, стаючи дедалі більш здатною виконувати самостійно функцію контейнування.

До речі, у розумінні Біона проєктивна ідентифікація є радше раціональною, комунікативною функцією, ніж нав’язливим механізмом, як це спочатку було описано Мелані Кляйн.

Дозвольте мені тепер по-іншому пояснити теоретичні механізми, про які ми щойно згадували.

Дитя плаче, оскільки воно голодне, а мами поруч немає. Воно відчуває її відсутність у собі, як конкретне, необроблене враження про погану/відсутню грудь, — β елемент. Занепокоєння, спричинене зростаючою присутністю в дитині таких β елементів, що переслідують, підвищується, отже, вона потребує їхньої евакуації. Коли приходить мати, вона приймає те, що дитя евакуює через проєктивну ідентифікацію (здебільшого з допомогою плачу), і трансформує болючі відчуття дитини (спокійно розмовляючи з нею та годуючи її) у розраду. Вона трансформує страх смерті на спокій, на легкий терпимий страх. Отже дитина може тепер повторно інтроєктувати (re-introject) свої емоційні переживання, модифіковані та пом’якшені. Усередині дитя зараз є прийнятна, мисленнєва репрезентація відсутньої груді — α елемент — думка, яка допомагає йому переносити деякий час брак реальної груді. (Віннікот додав би, що ця репрезентація ще не є доволі стабільною, і дитина може потребувати перехідного об’єкта — плюшевого ведмежати, щоби підкріпити, конкретною присутністю існування цієї ще нестабільної, символічної репрезентації). Так формується функція мислення. Крок за кроком дитя інтроєктує уявлення про добре налагоджені стосунки між ним і матір’ю і, також, інтроєктує функцію контейнування, шлях перетворення елементів β на елементи α, саме мислення. Через стосунки з матір’ю дитина здобуває структуру свого власного апарату мислення думками, який дасть їй змогу бути дедалі більш незалежною та згодом набути здатності здійснювати функцію контейнування самостійно.

Але розвиток може піти й хибним шляхом. Якщо мати реагує тривожно, каже: «Я не розумію, що сталося із цією дитиною!» — у такий спосіб, вона встановлює занадто велику емоційну дистанцію між собою і дитиною, що плаче. Таким чином мати відкидає проєктивну ідентифікацію дитини, і контент відштовхується назад, не модифікованим.

Ще гірша ситуація складається в тому разі, якщо мати, надмірно тривожна сама, повертає назад дитині не тільки її не модифіковану тривогу, а й евакуює в неї свою власну. Вона використовує її, як сховище для своїх, нестерпних душевних змістів, або, може намагатися помінятися з нею ролями, прагнучи бути самою контентом для дитини замість того, щоб контейнувати її.

Проблема може бути й із самим дитям. Воно від початку, може мати слабку толерантність до фрустрацій. Тому, може прагнути евакуювати занадто багато сильних, болючих емоцій. Контейнувати таку інтенсивну емісію β елементів, може бути для матері надто важким завданням. Якщо вона не впорається із цим, дитина змушена вибудовувати гіпертрофований апарат для проєктивної ідентифікації. У важких випадках, замість «апарату мислення думками «розвивається психотична особистість, що ґрунтується на перманентній евакуації, коли мозок функціонує радше як м’яз, який постійно розряджається β елементами.

Ми можемо підсумувати, що, на думку Біона, психічна діяльність людини, а можна сказати, що й душевне здоров’я здебільшого ґрунтується на взаємодоповнювальній зустрічі між природною толерантністю немовляти до фрустрації та здатністю матері до контейнування.

Необхідно підкреслити, що контейнування не означає, лише «дезінтоксикацію» нестерпних почуттів. Є ще інший базовий аспект. Мати, що контейнує, також вручає дитині дар — здатність до означування, осмислення. Вона допомагає їй утворювати мисленнєві уявлення, розуміти свої емоції і розшифровувати те, що саме відбувається. Це дає змогу дитині толерувати брак значущого об’єкту, і послідовно зміцнювати здатність переносити фрустрацію. Таке розуміння близьке до поняття «холдинг» у Віннікота, через яке він показує, що обличчя матері — це дзеркало емоцій, яке слугує дитині засобом розпізнавання свого власного внутрішнього стану. Але в концепті Біона є дещо більше, — материнська функція контейнування передбачає ще й материнську інтуїцію щодо базової потреби дитини бути помисленою, бути присутньою, у такий спосіб, у голові матері. Із цього погляду, залежність дитини від матері виникає, імовірніше, не з її фізичної безпорадності, а внаслідок її первинної потреби мислити. Дитина, що плаче, намагається насамперед не стільки встановити взаємини з іншою людською істотою щоб евакуювати в неї β елементи що спричиняють біль, але також і для того, щоб їй допомогли розвинути здатність думати.

Дитина що плаче, потребує матір, яка здатна розрізняти, голодна вона, чи налякана, зла, чи мерзне, відчуває спрагу, біль або щось інше. Якщо вона забезпечує їй правильний догляд, дає правильну відповідь, вона не тільки задовольняє її потреби, а й також допомагає їй диференціювати свої почуття, краще репрезентувати їх у своїй голові. Утім, нерідко часто трапляються матері, які не розрізняють цього і відповідають на різні потреби дитини завжди лише годуванням.

Якщо душевні змісти мають такий вигляд, що можуть бути репрезентовані в ментальному просторі, і ми тоді здатні їх розпізнати, ми можемо краще зрозуміти, чого ми бажаємо, а чого ні. Ми можемо ясніше уявити складники наших конфліктів, їхні можливі розв’язки, або ж формувати більш зрілі захисти. Якщо в голові немає достатніх, репрезентативних змістів, ми змушені, лише відреаговувати в дії, проживати через тіло (соматизація) або евакуйовувати наші емоції та біль в інших (шляхом проєктивної ідентифікації). Але ці механізми є найбільш неефективними, вони підтримують компульсивні повторення і часто породжують симптоми. Отже. «апарат мислення думками» що добре функціонує, є передумовою успішного розв’язання психічних конфліктів.

Я представлю коротку клінічну віньєтку. Під час сесії з дорослою пацієнткою, я звернув її увагу на те, що в ній присутній гнів, про який їй важко думати, і важко виразити. Вона відповіла, як зазвичай, що, можливо, це так і є, але для того, щоб висловити його, їй потрібно рухатися, пройтися кабінетом, зробити щось. Здавалося, її гнів більше пов’язаний із тілесними відчуттями, ніж із думками, і не може бути досить репрезентованим у її голові та виражатися словами. Ці труднощі часто проявляються в сесіях, зазвичай перериваючи потік її роздумів, не даючи змоги їй добре розуміти себе, чи зробити так, щоб зрозуміли її.

Кілька днів потому вона сказала: «Сьогодні вночі я не спала, оскільки моя дочка хворіє і постійно прокидається. Вранці я була не виспаною, втомленою і роздратованою, коли прийшла моя мати і сказала: «Що я можу зробити? Давай я помию посуд? «Я вийшла із себе й закричала: «Залиш свою манію щось робити! Сядь і вислухай мене! Дай мені трохи поскаржитися! «Це типово для моєї матері: я почуваюся погано, а вона бере в руки пилосмок».

Я сказав із м’якою іронією: «О, тепер, зрозуміло, де ви цього навчилися, коли ви кажете, що не можете говорити про те, що відчуваєте, якщо не рухаєтесь, або не дієте». І далі: «У минулому, траплялося, що я злилася, але часто не знала, чому. Я знала, чого я не хочу, але ніколи не розуміла, чого хочу, я не могла це помислити. Сьогодні, з моєю матір’ю, я зрозуміла, чого я хочу — говорити про те, що я відчуваю! Я наполягла на тому, щоб сказати про це, вона вислухала мене, і напруга зменшилася!»

У цій віньєтці є, безумовно, багато елементів: перенесення, труднощі пацієнтки з її дочкою, з її власною дитячою частиною тощо. Але мені хотілося б звернути увагу саме на те, що пацієнтка спромоглася на прохання, щоб її мати контейнувала її. Певною мірою, пацієнтка частково вже контейнувала себе сама (коли вона самостійно змогла перетворити внутрішній неспокій у зрозумілу потребу і висловити запит на подальше контейнування). Нема впевненості чи мати реально контейнувала доньку, чи просто вислухала, що також могло бути підтриманням її подальшого самоконтейнування.

 

Кілька власних зауважень

На мою думку, можна скласти гіпотетичну картину того, що відбувається в ранніх стосунках матері та немовля, пов’язавши концепти холдингу Віннікота й контейнування Біона. Обидва спираються, щоправда, на різні позиції, але єдині у визнанні важливості якості стосунків мати — дитя.

Ми можемо припустити, що якщо холдинг радше описує макроскопічний контекст стосунків, то контейнування є мікроскопічним описом цих механізмів. Ми можемо уявити, що дитина потребує, щоб мати дозволила їй, у контейнуючих стосунках, скористатися її «апаратом мислення думками», допоки вона не сформує свій власний. Мати, може й мусить крок за кроком «вирвати» з ілюзорної всемогутньої єдності, у яку обоє частково занурені, свій апарат, у той час, як дитина «створює дублікат» у собі самій. Кожне передчасне «вилучення» залишає «чорну діру» в царині Самості, де будуть домінувати β елементи й конкретне мислення, де неможливий розвиток та не можуть бути вирішені конфлікти, що виникають.

Ми можемо також узагальнити, що мислення, отруєне занадто великою кількістю тривоги або інтенсивним збудженням (в обох випадках йдеться про занадто багато β елементів) не може, підтримувати α функцію, тобто функцію мислення та контейнування. Мислення, у такому разі, потребує подальшого контейнування, уникаючи надто інтенсивного відреагування, соматизації або проєктивної ідентифікації та переустановлення мисленнєвої функції.

Процес контейнування здійснюється, якщо контейнер і контент (мати й немовля, аналітик і пацієнт) близькі так, щоби повідомлення могло бути повністю прийнято. Але водночас необхідна достатня дистанція, яка дає змогу матері (або аналітику), а потім і самій дитині думати та розрізняти, що саме належить одному, а що іншому члену пари. Коли дитина налякана, мати має відчувати страх дитини, щоб зрозуміти її, має бути здатною поставити себе на її місце. Але водночас вона не мусить відчувати себе, лише переляканим дитям. Їй важливо почуватися ще й окремою особистістю, дорослою матір’ю, яка спостерігає за тим, що відбувається з деякої відстані, і мати змогу думати та відповідати належним чином. Зазвичай цього не відбувається в патологічних симбіотичних стосунках.

 

«Схема цибулини»

Віннікот, часом, зауважував: «Я не знаю, чи є немовля, є лише стосунки мати-немовля», — наголошуючи на абсолютній потребі немовляти в комусь, хто піклується про нього. Цю сентенцію можна було б розширити, стверджуючи, що жодна пара мати-немовля не може, існувати ізольовано від спільноти й культурного середовища. Культура забезпечує моделями виховання, виживання, поведінковими кодами, мовою тощо. Як писав Фройд (1921): «Кожен індивід є складником великих мас і — через ідентифікацію — суб’єктом багатосторонніх зав’язків…»

Із цього погляду, ми можемо розглядати оточення дитини, як систему, що складається з великої кількості концентричних кіл, таких як луски цибулини. У цій схемі дитина перебуває в центрі, навколо неї є перша луска — її мати, далі луска-батько, далі йде велика сім’я з усіма родичами, далі — друзі, сусіди, село й локальна спільнота, етнічна, лінгвістична група, нарешті — людство загалом.

Кожна луска має багато функцій щодо внутрішніх: зберігати й давати частину культурних кодів, працювати, як захисний екран, а також функціонувати, як контейнер, за термінологією Біона. Віннікот говорив: «Немовля не має бути представлене спільноті надмірно рано, без посередництва батьків». Але так само, і сім’я не має бути представлена ширшій спільноті сама, без захисту й контейнування своєї найближчої луски. Дивлячись на цю «цибулину», ми можемо уявити, як певні тривоги можуть поглинути, переповнити один, або більше листків в обох напрямах — чи до центру, чи до зовнішнього краю.

У такій «цибулині» є витончена система фільтрів і зон перероблення, що контейнують, між внутрішніми й зовнішніми лусками. Ми можемо уявити, якої шкоди можуть завдати такі соціальні катастрофи, як війни, масові міграції, травматичні соціальні зміни тощо, порушуючи цю «цибулину». Ми можемо це сповна відчути, дивлячись в очі дітей у таборах біженців і слухаючи їхніх дезорієнтованих, гнаних батьків.

Я хочу підкреслити, що дитина, яка страждає, продукує так багато болю і тривоги, що це може, перевищити спроможність матері контейнувати, а також, цю ж здатність у батька. Ми бачимо, як часто це переповнює вчителів, соціальних працівників та інших людей, залучених до холдингу дитини. Це піднімає складне питання, на яке так по-різному відповідають дослідники: як гармонізувати індивідуальну аналітичну терапію дитини з впливом її власного оточення? Як будувати дитячому терапевту стосунки з батьками, й із ширшим оточенням так, щоб не порушувати терапевтичний сеттинг?

Що нас ще більше цікавить, це ситуація, коли дитячий аналітик сам переповнюється тривогою свого пацієнта. Зазвичай, аналітик звертається по супервізію, коли з певним пацієнтом у якийсь момент він відчуває, що не здатен вільно мислити. Пацієнт піднімає занадто велику тривогу або надто сильно порушує його здатність вільно думати. Особливо висока потреба в групі колег, де є можливість обговорення роботи й контейнування в аналітиків, які працюють із психотичними пацієнтами. Інший тип контейнування відбувається під час вивчення психоаналітичної літератури. Читання, може прояснити наші непевні відчуття, пояснити біль, що ми несемо в собі, і для вираження якого не знайшлося слів. Ми можемо уявити також паралельну цибулину, у якій «луски» розташовані від центру до зовнішнього краю в такий спосіб: аналітик, супервізор, аналітична робоча група, аналітична спільнота та міжнародна аналітична асоціація.

 

Але це не завжди добре працює, оскільки деякі супервізори, групи або товариства не можуть функціонувати, як добрі контейнери, оскільки вони відкидають тривогу, з якою зустрічаються. Або, ще гірше, вони можуть так погано функціонувати і створювати такий дискомфорт, що весь їхній внутрішній контент переповнюється тривогою і неспокоєм.

Я гадаю, цього досить. Тепер перейдемо до обговорення. А потім подивимося, наскільки добрим контейнером ви можете бути для мене, чи принесете мені в подарунок (у сенсі Біона) найкраще розуміння цих концепцій, і чи отримаєте ви цей маленький подарунок від мене.