Груповий дінамічний підхід
Переклад Дмитра Залеського
Ми можемо одного дня зіграти один проти одного.
Фрейд у листі до Юнга (січень 1907 р.)
У цій главі будуть розглянуті групи, які утворилися навколо Фрейда та Юнга, близько 1902 р., досліджений розвиток групової культури відповідно їхнього функціонування. Елленбергер (1970) характеризував дві групові культури таким чином :
У Відні, такі люди, як Крафт-Ебінг, Вейнінгер та Шніцлер, обумовили сприйняття публікою теорії сексуальності Фрейда. У Цюріху, genius loci (дух місця) вплинув таким чином, що психоаналіз був сприйнятий в якості ключа для вирішення релігійно-просвітницьких проблем, до розуміння міфів і психозу. Зіткнення між цими двома розбіжними перспективами було неминучим . (стор. 815)
Кожна група мала свою історію, певне місце у світі, конкретні цілі а також специфічну культуру. Це буде стисло викладено нижче стосовно обох груп, з посиланнями на праці Gay (1988), МcGlynn (1996) і Makari (2008 ). А також Jones (1955), Hannah (1976) and Bair (2003) Обидві культури будуть досліджені на наявність несвідомих конфліктів і психодинамічних захистів. Моя гіпотеза полягає в тому, що якщо культура кожної групи проявляла оборонні характеристики , що слугували для захисту її членів, то це, можливо, підірвало здатність груп рухатись далі разом.
Групи і їх культури
Коли Юнг вперше зустрівся з Фрейдом у 1907 р., Як психологічне товариство «по середам» в Відні так і лікарня Бурґольцлі в Цюріху вже добре встановилися в своїх ідентичністях. У наступній таблиці вказані найбільш помітні особистості, пов’язані з кожною групою:
Відень 1907 Бурґольцлі 1907
Фрейд Блейлер
Адлер Юнг
Штекель Ейтінгон
Федерн Бінсвангер
Садгер Абрахам
Ранк Ференці
Віттельс Брилл
Нунберг
Тригант Буров
Джеліфф
Віденська група бере початок в 1902 році, коли Фрейд запросив чотирьох колег — Вільгельма Штекеля, Альфреда Адлера, Макса Кагана, Рудольфа Рітлера — щотижня в середу вечорами в залі очікування клінічного кабінету Фрейда (Nunberg , 1962; Mühlleitner & Reichmayr , 1997 ; Makari, 2008). Чотири перших члена мали медичну освіту і були євреями. Вони відвідували позаштатні лекції Фрейда, які він читав у Віденському університеті з 1880-х років. З п’яти перших членів троє працювали у власній практиці, а двоє створили приватні клініки. Дискусії, здається, спочатку були дуже справжніми. У своєму колоритному стилі Штекель описує «повну гармонію між п’ятьма, ніяких дисонансів […], здавалося, думка, іскрою линула від одного до іншого, і кожен вечір був як одкровення» (цитується в Gay, 1988, p. 174 ). Атмосфера була привітною і навіть запезпечувала безпеку як простір для саморозкриття (жоден з членів ще не мав можливості свого власного персонального аналізу). Налаштованість на «принцип невтручання» можна вважати відображенням позиції широкого суспільства, оскільки лібідозна віденська культура швидко сприймала інновації в мистецтві та науці. Незважаючи на ієрархічний вплив монархії та католицької церкви, трансгресивні погляди та поведінка переважали в суспільстві. Авторитарна Австрійська імперія стояла на порозі розпаду, і інакомислячі вимагали більш лібертарної системи цінностей. Це включало свободу ставити під сумнів сексуальні звичаї. Таким чином, психоаналіз отримав аванс довіри як рух що, здається, є заколотом проти сексуального гніту. Незважаючи на відсутність сприйняття ідей Фрейда серед медичної спільноти, ймовірно що схильність до більшої вольності Психологічного товариства «по середам» була цілком співмірна з оточуючою культурою. З часом членство в групі розширювалося та розширювалося, так що принаймні третина членів групи не мали медичної освіти. Багато нових рекрутів були політичними та соціальними реформаторами, а також інтелектуалами різних верств та лібертарних поглядів. Чуття Фрейда, що він не викликає достатньої зацікавленості з боку медичного світу, змушувало його звертатися до іншого загалу. Він вважав, що його теорії можуть пояснювати всі різновиди соціальних, філософських та історичних питань, і він активно залучав людей до своїх зустрічей «по середам» з боку широкої інтелектуальної культури — таких діячів, як Макс Граф, музикант, Артур Шніцлер, письменник та Гюго Хеллер, видавець, який врешті-решт створив видавництво Internationale Psychoanalytische Verlag. Зміст зустрічей включав презентації доповідачів, які критично ставилися до ідей Фрейда, поряд із тими, хто визнав Фрейда як авторитет і прагнув застосувати його погляди в інших дисциплінах. Ці члени більш чітко узгоджували свої погляди із вченням Фрейда, в спільних дискусіях наважувались проводити власні дослідження.
Культура лікарні Бурґольцлі в Цюріху навряд чи могла бути схожою. На відміну від «текучої» атмосфери віденської групи, культура Burghölzli був зосередженою та діловою. Лікарня мала чітке і функціональне призначення, яке полягало в лікуванні психічно хворих. Заснована в 1870 році як лікарні Цюріхського університету, установа запрацювала на повну потужність тільки з 1879 р за керівництвом Огюста Фореля. В 1898 році керівництво успадковував Блейлер, разом з Карлом Юнгом, що був призначений як один з його помічників в 1900 році. Блейлер дає Юнгу можливість власних дослідженнь в напрямках робіт Фрейда, презентуючи в тому ж році лекції Юнга по теорії сновидінь. На цей момент міжнародна репутація Бурґольцлі розрослася до такої міри , що клініка стала місцем психіатричного паломництва, що приваблювала молодих лікарів з усієї Європи та Сполучених Штатів, установи з суворими вимогами до персоналу, включаючи заборону вживання алкоголю. Робота починалася в 6.00 ранку кожен день, з вечірніми обходами і роботою з історіями хвороб до 22.00. Навіть за мірками консервативних швейцарців, це була досить жорстка організаційна структура. На відміну від Відня, не було й мови про невимушену соціальну атмосферу рівності. Зовсім навпаки — суворість, яка панувала, вимагала високих стандартів та працьовитостіі. Тим, хто бажає відмовитися від мирських задоволень та дотримуватися цієї «протестантської» трудової етики, надавалася значна можливість для кар’єрного розвитку. Лікарня була елітним закладом, який приваблював найкращих студентів. Здається, що в такій напруженій культурі виникне велика конкурентність. Особисті здобутки були ретельно захищені правом власності, які могли розпалити сварки серед членів. Насправді, на першій з міжнародних конференцій 1908 р. У Зальцбурзі вибухнула суперечка щодо походження експериментальних результатів — Юнг (який проводив дослідження) звинуватив Абрахама (який ними скористався) в плагіаті (Mahony, 1997; Kuhn, 2000). Результати експериментів лежали в основі вкладу Бурґольцлі, і досягнення на цій арені було вирішальним для прогресу. Окрім інституціонального акценту на психологічних експериментах, ще один елемент особливої групової культури Бурґольцлі ішов від Блейлера що наголошував на значному психогенному компоненті психічних захворювань. Така позиція суперечила стандартному поясненню психопатології як наслідку фізичної дегенерації — світогляду, який чітко просувався Шарко (Goertz, Bonduelle, & Gelfland, 1995). Наголос Блейлера на психогенезі психічних захворювань виявляє його в тому ж таборі, що і Фрейд. Незабаром після перших контактів з Віднем ( по ініціативі Ейтінгона і Юнга) , Юнг збирає неформальну групу що називається «товариство Фрейда» і складається приблизно із 25 членів. У прагненні забезпечити наукову підтримку роботи Фрейда, Блейлер спонукає Юнга і Франца Рікліна провести Тест словесних асоціацій в спробі продемонструвати вплив несвідомих сил на свідомі дії. Прийнявши новітні технології в експериментальній психології, Асоціативний тест був винайдений Френсісом Галтоном у Британії, а згодом був розроблений як кількісний інструмент Вільгельмом Вундтом у Німеччині. До 1906 р. Цюріхська Група змогла представити вагомі кількісні докази існування динамічного несвідомого — поняття, яке Фрейд постулював з 1895 року. Попередньо не вистачало доказів, якими він міг би вразити вимогливих, орієнтованих на експеримент, психіатрів Європи. Фрейд був у захваті від того, що колеги з Цюріха надали результати, які могли б підтримати його роботу. Тим не менше, і Юнг, і Блейлер були досить відкритими щодо своїх застережень з приводу виключної ролі сексуальності в психоаналітичній теорії, і вони прагнули додати Фрейду розуміння того, як його позиція з цього приводу ускладнює захист психоаналізу. У тій мірі, в якій Блейлер сприйняв психоаналіз як авангард розвитку, Бурґольцлі здобув роль своєрідного «призивного центру» для фрейдівського мислення:
Перше покоління лікарів, які практикували психоаналіз як професію, прийшло майже виключно через Юнга та Блейлера, серед них Карл Абрахам, Роберто Греко Асаджоллі, Людвіг Бінсвангер, Абрахам Арден Брілл, Тригант Бурров, Імре Десай , Макс Ейтінгон, Шандор Ференці, Отто Грос, Йохан Джекоб Хоннегер, Сміт Елі Джелліфе, Ернест Джонс, Альфонс Мейдер , Ханс Майєр, Герман Нанберг, Йохан фон Опхаузен, Микола Осіпов, Франц Ріклін, Герман Роршах , Тетяна Розенталь, Леонард Селф, Євгенія Сокольницька , Сабіна Шпільрейн, Філіп Штейн, Вольф Штокмайер , Йоханнес Іргенс Стрёмме, Ярослав Штучік, та Г. Олександр Янг. (Haynal & Falzeder, 2011, стор. 182)
З’їхавшись з усієї Європи та Америки, ці особистості є вершками психіатрії того часу. Це разюче контрастувало з менш престижним статусом колег Фрейда у Відні. Згодом Фрейд (1914) визнав ключову роль Цюріха:
Скрізь психоаналіз стає об’єктом все більшого інтересу. Але в усіх інших місцях цей приєднання інтересів спочатку не спричинило нічого, крім дуже очевидного відмови, здебільшого досить пристрасного; тоді як у Цюріху, навпаки, домінантою була домовленість про загальні лінії. Більше того, ніде більше не існувало такої компактної невеликої групи прихильників, або державну клініку можна було б поставити на службу психоаналітичних досліджень, чи був клінічний викладач, який включив психоаналітичні теорії як невід’ємну частину його психіатричного курсу. Таким чином, група Цюріха стала ядром невеликої групи, яка боролася за визнання аналізу. Єдина можливість пізнати нове мистецтво та працювати над ним на практиці лежить саме там. (стор. 27)
Сутички культур: Адміністрування та / або ліберальність
Перші контакти між двома групами почалися з ініціативи Юнга, листуванням з Фрейдом з квітня 1906 року. Взаємне захоплення, очевидне з їх листів, і полегшення, що було наслідком ідеалізованої підтримки відсунуло застереження на задній план. До 1907 року два групи привітно обходжували одна одну. У січні того ж року Макс Ейтінгон був першим емісаром з Цюріха, який відвідав Берггассе 19. Він відвідав зустріч «по середам» у Відні, і виявив широкий спектр інтересів, тем та цілей, які досліджувалися, до того ж, групу очолював відносно толерантний авторитет в особі Фрейда. У квітні Юнг відвідав Карла Абрахама (що також раніше навчався в Бурґольцлі).
Вплив на Віденську групу: Після перших листів, між Фрейдом та Юнгом, в позиції групи відбулися значні перетворення. Контакт із Цюріхом сприяв усвідомленню переваг гарного адміністрування, також різка зміна Віденської групи збігається з впливом експериментальних знахідок Цюріха.
Вплив на цюріхську групу: Незважаючи на те що Відень був «володіннями» безпосередньо Фрейда, відношення Цюріха до Відня не було особливо шанобливе (Mahony, 1997). Моральний стан в Бурґольцлі був високим, а атмосфера героїчної self-ідеалізації переважала ( Elsolu 2002). Для групи Цюріха виклик з Відня стосувався впливу лібертаріанства:
У 1910 році внаслідок контакту між цими двома групами виникла Міжнародна психоаналітична асоціація (IPA) — взаємно створена, але заснована у Відні. Нова організація успадкувала ефективність роботи Burghölzli, але не обійшлася без витрат на внутрішні чвари, оскільки віденці змагалися за відповідність стандартам своїх швейцарських партнерів. Демонструючи організаційну потугу від цюріхської групи, всіляко підтримуючи розвиток ідей Фрейда, IPA принаймні, мала зберегти атмосферу відкритості віденської групи. Можна стверджувати, що культура IPA — ієрархічна, ексклюзивна та суперницька — не забезпечила ефективного простору для такого типу обміну. Подальша історія IPA може бути інтерпретована як продовження спадщини того, що не було забезпечено належного рефлексивного простору для поєднання адміністративної конформності (Burghölzli) та лібертарної інклюзивності (Відень).
Система соціального захисту
Ідея «соціальної захисної системи» вперше була описана Елліоттом Якесом у 1953 році (Jaques, 1955). Це поняття використовується для опису несвідомої суспільної формації, що призводить до специфічних культурних практик, які працюють на захист від спільних тривог що поширюються. Такі практики виражаються свідомими культурними налаштуваннями, які з’явилися для обґрунтування цих практик. Ізабель Мензіз (1959) пропонує приклад медперсоналу, що стикається зі стресом роботи з хворими та вмираючими; Професійна практика розвивалася таким чином, щоб медсестри емоційно дистанціювалися від пацієнтів, при цьому піклування, як правило, зводилася до набору механічних процедур. Емоційна дистанція, що надається такою формою практики, захищає медсестер від нестерпної емоційної близькості зі смертю та болем. Ці практики підкріплюються свідомим культурним налаштуванням — наприклад , ідеєю, що хороша медична сестра має виконувати свою роботу нейтрально з усіма пацієнтами, незалежно від їхніх потреб та особистостей.
Ідея про те, що системні стреси керуються культурними практиками, також може бути застосована в галузі психічного здоров’я. Тому ми можемо спробувати дослідити, чи існувала така динаміка в межах груп Відня та Бурґольцлі. Я розглядаю особливі стреси, які діють у психіатричній лікарні, такій як Бурґольцлі, і порівнюю ці стреси з тими, з якими стикається віденська група, члени якої лікували невротиків амбулаторно в контексті приватної практики. Ми можемо передбачити специфіку стресу в кожній із груп,що, можливо, страждали від природного підґрунтя своєї роботи. Різний характер тривоги на робочому місці, ймовірно, впливали на певні аспекти групової культури в формуванні захисних механізмів.
Найбільш вражаюча різниця між Віденською групою та Бурґольцлі полягала у різних категоріях пацієнтів, яких кожен обслуговував. Пацієнти Бурґольцлі були психотичного рівня, їх утримували з суттєвими обмеженнями що до їх свободи. Не всі були фізично небезпечними, але ж деякі таки були. Пацієнти переступили соціальні норми що є sine qua none (необхідною умовою) утримання в закритій клініці. Така трансгресивна і непередбачувана клієнтура неминуче призводить до певної напруги серед персоналу та в закладі в цілому, як це відбувається і донині. Захисний механізм може мати форму знеособленого ставлення до пацієнтів, як до об’єктів, таким чином слугуючи опорою заперечення тривоги (див. Hinshelwood, 2004). Барбара Ханна розповідає історію, яка це ілюструє. Юнг показував своєму другу дитинства Альберту Ері лікарню Бурґольцлі:
В одній з цих палат, де розміщувалися найважчі пацієнти, більш неспокійні лежали на своїх ліжках або стояли. Юнг залучав деяких із них у розмову про те, що їх турбує. Ері вважав це настільки захоплюючим, що він сам долучився до розмови, поки лежачий і, до пори, тихий пацієнт, раптом не підскочив з ліжка і не вдарив його ззаду. Далекий від виразу будь якої стурбованості переляком свого друга, Юнг зазначив з деякою гордістю, що цей хлопець має добре поставлений нокаутуючий удар.
(Hannah, 1976, стор. 79)
Згодом розглянемо реакцію Юнга на цей бентежний інцидент. Ще одна форма тривоги стосується питання професійного суперництва. Це , мабуть, особливо турбувало членів віденської групи, для яких ставилася під загрозу фінансова стабільність. Робота в такій лікарні, як Бурґольцлі, забезпечувала безпеку, хоча і за рахунок залежних від закладу відносин, і, як наслідок, необхідність відповідати очікуванням інституції. На відміну від них, віденська група (принаймні, ті, хто були клініцистами) залежала лише від своїх пацієнтів. Нестатки, які пізніше настануть у Відні під час Першої світової війни, продемонстрували, наскільки члени кола Фрейда залежать від доходу від приватної практики (Jones, 1955). Невідомо, якою мірою група «по середам» слугувала «референтною мережею», але якщо припустити, що вона такою була, це спричинило б значну взаємну залежність, яка, ймовірно, відобразилася б у потребі підтримувати сердечні стосунки між членами.
Референтна мережа — це група колег одного напрямку, які надсилають клієнтів один одному(пацієнтів, клієнтів тощо), продають свої навички та беруть участь у допомозі розвитку бізнесу один одного.
Колективні захисні механізми в налаштуваннях та практиці
Різні культурні налаштування груп, виникають внаслідок різних умов праці та в залежності від категорії пацієнтів. Оскільки ці розбіжності викликають різні типи конфліктів і тривог, вони провокують специфічні захисні культури.
Колективні захисти Бурґольцлі: Тісно співпрацювати з психотичними пацієнтами – означає піддаватися впливу непередбачуваної, на позір, ірраціональної поведінки, при цьому часто відчуваючи страх реактивного розпаду власного розуму. (Hinshelwood, 2004). Не випадково ті заклади, які опікуються пацієнтами, які переживають психоз, прагнуть створити відчуття стійкої організаційної міцності, як це можна побачити в Бурґольцлі з точки зору ієрархічної структури та суворого режиму дня. Крім того, працівники можуть докладати зусиль, щоб емоційно дистанціюватися від пацієнтів (див. Donati, 1989). Це можна помітити у відповіді Юнга, як описала Ханна (цитується вище), коли він показував другу клініку. Юнг, схоже, проявляв гордість насильством пацієнта, а не занепокоєння переляком свого друга. Емоційне дистанціювання подібного типу є поширеним у закладах психічного здоров’я (Hinshelwood, 1999). Тому може бути доречним бачити ставлення та реакцію Юнга як ознаку інституційної культури, в якій він працював, таким чином відображаючи колективно схвалений соціальний захист.
Віденські колективні захисти:на відміну від культури емоційної дистанції Бурґольцлі, у Відні групову динаміку формували хвилювання щодо нерівності, заздрості та суперництва. Говорячи про Віденську групу в 1908 році, Gay (1988) пише, що вони «провели офіційні дискусії, спрямовані на «реформування» процедур, і обговорили пропозицію про скасування «інтелектуального комунізму» geistiger Kommunismus; Відтепер кожна ідея повинна бути визначена як приватна власність її засновника «(стор. 177). Первинна відкритість групи до зустрічі з Цюріхськими колегами частково виражалася у спільній «власності» на обговорювані ідеї. Однак правдоподібно, що цей начебто егалітаризм представляв культурну реакцію на те, що віденська група колективно прагнула заперечити – з погляду зовні, надзвичайна невідповідність досвіду та таланту Фрейда та іншими членами групи була цілком очевидною. Після їх перших зустрічей із Цюріхом, приватні листи Ейтінгона та Абрахама свідчать про те, що можна вважати загальною оцінкою Бурґольцлі, те що вони не були вражені послідовниками, які Фрейд зібрав навколо себе і вважали їх тупими (dull) (Mahony, 1997). Можна припустити, що «відкрита дискусія» серед віденців служили засобом уникнення усвідомлення більш ґрунтовної нерівності з точки зору природнього таланту. У Відні, членам групи було важливо підтримувати гарні особисті стосунки один з одним. Навіть не клініцисти могли сприйматися як джерело рекомендацій, отже, можливого прибутку. Егалітарна культура засідань «по середам» може , таким чином , також розглядатися як вираз цієї взаємної залежності. Фінансовий тиск, ймовірно, провокує захисну культуру прийняття та не-конфліктності.
Між 1902 і 1907 роками, віденська група могла комфортно ігнорувати нерівність, суперництво і заздрість, що лежали в підґрунті, несвідомо погодившись заперечувати їх. Після розриву 1907-1910 рр. ми схильні припустити певну тривогу серед віденців, що стосується порівняння з іншими колегами, особливо з Фрейдом, та фінансових наслідків оцінки їх професійності. Після 1907 року ці культурні практики висунулися на перший план і рівність опинилися під загрозою враховуючи конкуруючі налаштування Цюріха і його зазіхаючі організаційні компетенції. Таким чином, ефективні налаштування культури Бурґольцлі порушили егалітарну атмосферу Відня. В результаті тривога що утримувалась несвідомомо в стані непевності, тепер виринула як загроза для віденців. Болюча реальність невідповідності почала проявлятися в буркотінні проти швейцарців, і знайшло відображення у втраті членів, таких, як Альфред Адлер.
Тим часом, у Цюріху, виклик віденців стосовно захисної культури емоційного дистанціювання, залишив деяких учасників групи незахищеними. Юнг, схоже, був особливо вразливим до спокус і хвилювань, пов’язаних з трансгресією. Багато інших членів групи Бурґольцлі просто відійшли, щоб уникнути небезпеки психіатричного опромінення; вони стали психоаналітиками, які працюють з амбулаторними пацієнтами та стали членами міжнародної асоціації, яка тепер сконцентрувалася у Відні. Можна стверджувати, що поява IPA, здається, спровокувало роздроблення групи Бурґольцлі. Блейлер врешті решт відмовився від психоаналітичного руху, тим самим зробивши дух Бурґольцлі менш творчим і винахідливим. Тим часом МПА успадкувало організаційне чуття Бурґольцлі, в цілому увічнивши ті невирішені конфлікти, які на початку були відображені в зіткненні двох груп.
Висновок
Описані дві групові культури виявляють чіткі відмінності в організаційній динаміці. Було висловлено припущення, що ці відмінності можуть бути зрозумілі, через усвідомлення колективних захисних механізмів проти спільних тривог, і що організаційна динаміка кожної групи може ненавмисно функціонувати таким чином , щоб підірвати захисти іншої. Зважаючи на це, можна припустити, що такий стан є важливим фактором розпаду початкового руху. Здається що події розриву узгоджуються з тим, що можна було б очікувати від базових соціальних захистів проти переживань кожної групи.
Психологічні виміри злиття двох організацій є стимулюючим предметом виклику. Практично немає літератури про несвідомі явища злиття, а також про потенціал зіткнення між соціальними захисними системами. Однак Джинетт де Гуйєр (2009) та Шальк, Хайнен та Фріз (2001) вважали, що психологічні наслідки злиття стимулювали тривогу переслідування. Зокрема, де Гуйєр у своїй дисертації під назвою «Вбивство у злитті» описує загальний страх, що ґрунтується на несвідомих фантазіях вбивства організації. Коли виживання організації під загрозою, це так само стосується і її членів.
Коли в 1910 році утворився IPA, його завдання полягало в тому, щоб створити робочу угоду між різними культурами Відня та Цюріха. Поки Юнг підтримував психоаналіз як трансгресивний дискурс, Блейлер продовжував виступати за сувору інституційну структуру та кордони. Тому можна зробити висновок, що історичні процеси, що спричинили розвиток психоаналітичного руху, мають менші стосунки до відмінностей між Фрейдом та Юнгом, ніж прийнято вважати, і більше стосуються групової динаміки. Я стверджую, що відповідні соціальні захисні системи, що діяли у кожній групі, взаємно підривали одна одну і наслідки цього досі очевидні.
References
Bair, D. (2003). Jung: A biography: Boston: Little Brown.
Carotenuto, A. (1981). A secret symmetry. New York: Panthcon.
de Gooijer, J. (2009). The murder in the merger: A systems psychodynamic exploration of a corporate merger. London: Karnac.
Donati, F. (1989). A psychodynamic observer in a chronic psychiatric ward. British Journal of Psychotherapy, 5, 317-29.
Eisold, K. (2002). Jung, Jungians, and psychoanalysis. Psychoanalytic Psychology , 19. 501-24.
Ellenberger, H. F. (1970), The discovery of the unconscious. The history and evolution of dynamic psychiatry. New York: Basic Books.
Freud, S. (1914). On the history of the psychoanalytic movement. In J. Strachey (Ed.), The standard edition of the complete psychological works of Sigmund Freud, Vol. 14 (1-66). London: Hogarth.
Freud, S. (1928). Letter to Jung 1st January 1907. In W. McGuire (1974), The Freud/Jung letters (53-4). Princeton: Princeton University Press.
Gay, P. (1988), Freud: A life for our time. London: Dent.
Goertz, C., Bonduelle, M., & Gelfland, T. (1995). Charcot: Constructing neurology. Oxford: Oxford University Press.
Graf-Nold, A. (2001). The Zürich School of Psychiatry in theory and practice. Journal of Analytical Psychology, 46, 73-104.
Hannah, B. (1976). Jung, his life and work. New York: Putnam.
Haynal, A., & Falzeder, E. (2011). The Swiss. In P. Loewenberg & N. Thompson, (Eds) 100 years of the IPA (182-95). London: Karnac.
Hinshelwood, R. D. (1999). The difficult patient: the role of «scientific» psychiatry in understanding patients with chronic schizophrenia or severe personality disorder. British Journal of Psychiatry, 174, 187-90.
Hinshelwood, R. D. (2004). Suffering insanity. London: Routledge.
Jaques, E. (1955). Social systems as a defence against persecutory and depressive anxiety. In M. Klein, R. Money-Kyrle & P. Heimann (Eds), New directions in psycho-analysis (478-98). London: Tavistock. Jones, E. (1955). The life and work of Sigmund Freud, Vol. 2. London: Hogarth.
Jones, E. (1957). The life and work of Sigmund Freud, Vol. 3. London: Hogarth.
Kuhn, P. (2000). A scandal in Saltsburg: Or Freud`s surreptitious role in the 1908 Abraham- Jung dispute. International Journal of Psychoanalysis, 81, 705-31.
МcGlynn, F. (1996). Carl Gustav Jung. London: Bantam.
Mahony, P. (1997). The budding International Association of Psychoanalysis and its discontents. In P. Mahony et al. (Eds), Behind the scenes: Freud in correspondence (47-80). Oslo: Scandinavian University Press.
Makari, G. (2008). Revolution in mind: The creation of psychoanalysis. London: Duckworth.
Menzies, L. 1. (1959).The functioning of social systems as a defence against anxiety: A report on a study of the nursing service of a general hospital. Human Relations, 13, 9512 Republished in I. Menzies Lyth (1988), Containing anxiety in institutions. London: Free Association Books; and in E. Trist and H. Murray (Eds) (1990), The social engagement of social science. London: Free Association Books.
Mühlleitner, E., & Reichmayr, J. (1997). Following Freud in Vienna. International Forum of Psychoanalysis, 6, 73-102.
Nunberg, H., & Federn, E. (Eds) (1962). Minutes of the Vienna Psychoanalytic Society, Vol 1. New York: International Universities Press.
Schalk, R., Heinen, J., & Freese, C. (2001). Do organizational changes impact the psycho- logical contract and workplace attitudes? A study of a merger of two home care organizations in the Netherlands. In J. de Jonge, V. A. Büssing, & W. B. Schaufeli (Eds), Organizational psychology and health care at the start of a new millennium. Mering: Rainer Hampp Verlag.
Баїр, Д. (2003). Юнг: Біографія: Бостон: Маленький Браун.
Каротенуто, А. (1981). Таємна симетрія. Нью-Йорк: Панткон.
де Gooijer, J. (2009). Вбивство при злитті: системне психодинамічне дослідження корпоративного злиття. Лондон: Карнак.
Донаті, Ф. (1989). Психодинамічний спостерігач у хронічному психіатричному відділенні. Британський журнал психотерапії , 5, 317-29.
Ейзольд, К. (2002). Юнг, юнгіанців та психоаналіз. Психоаналітична психологія , 19. 501-24.
Елленбергер, HF (1970), відкриття несвідомого. Історія та еволюція динамічної психіатрії. Нью-Йорк: Основні книги.
Фрейд, С. (1914). Про історію психоаналітичного руху. В J. Strachey (Ed.), Стандартне видання повних психологічних праць Зігмунда Фрейда, Vol. 14 (1-66). Лондон: Хогарт.
Фрейд, С. (1928). Лист до Юнга 1 січня 1907 р. У Вік Макґуаре (1974), листи Фрейда / Юнга (53-4). Прінстон: Прінстонський університетський прес.
Гей, П. (1988), Фрейд: Життя нашого часу. Лондон: Дент.
Goertz, C., Bonduelle, M., & Gelfland, T. (1995). Шарко: Конструювання неврології. Oxford: Oxford University Press.
Граф-Нолд, А. (2001). Цюріхська школа психіки намагається в теорії та практиці. Журнал з аналітичної психології , 46, 73-104.
Ханна, Б. (1976). Юнг, його життя та робота . Нью-Йорк: Путнам.
Haynal, A., & Falzeder, E. (2011). Швейцарці. У P. Loewenberg & N. Thompson, (Eds) 100 років IPA (182-95). Лондон: Карнак.
Hinshelwood, RD (1999). Важкий пацієнт: роль «наукової» психіатрії в розумінні пацієнтів з хронічною шизофренією або важким розладом особистості. Британський журнал психіатрії , 174, 187-90.
Hinshelwood, RD (2004). Страждає божевілля. Лондон: Routledge.
Жак, Е. (1955). Соціальні системи як захист від переслідувальної та депресивної тривоги. У М. Клейн, Р. Гроші-Кірле та П. Хейманн (Едс) , Нові напрями в психоаналізі (478-98). Лондон: Tavistock. Джонс, Е. (1955). Життя та творчість Зигмунда Фрейда, т. 2 . Лондон: Хогарт.
Джонс, Е. (1957). Життя та творчість Зигмунда Фрейда, т. 3 . Лондон: Хогарт.
Кун, П. (2000). Скандал у Зальцбурзі: або примхлива роль Фрейда у суперечці Авраама- Юнга 1908 року . Міжнародний журнал психоаналізу , 81, 705-31.
McGlynn , F. (1996). Карл Густав Юнг. Лондон: Bantam.
Махоні, П. (1997). Міжнародна асоціація психоаналізу та її невдоволення. У П. Махоні та ін. (Ред.), За лаштунками: Фрейд у листуванні (47-80). Осло: Скандинавська університетська преса.
Макарі, Г. (2008). Революція на увазі: створення психоаналізу. Лондон: Дакворт.
Мензіс, Л. 1. (1959). Функціонування соціальних систем як захист від занепокоєння: Звіт про дослідження медичної служби загальної лікарні. Людські стосунки , 13, 9512 Перевидано у І. Мензіс Літ (1988), що містить тривогу в установах. Лондон: Книги безкоштовної асоціації; і в Е. Тріст і Х. Мюррей (Едс) (1990), «Соціальне залучення суспільної науки». Лондон: Безкоштовна асоціація книг.
Mühlleitner, E., & Reichmayr, J. (1997). Слідом за Фрейдом у Відні. Міжнародний форум психоаналізу, 6, 73-102.
Nunberg, H., & Federn, E. (Eds) (1962). Протокол Віденського психоаналітичного товариства, т. 1 . Нью-Йорк: Міжнародні університети, преса.
Schalk, R., Heinen, J., & Freese, C. (2001). Чи впливають організаційні зміни на психологічний контракт та настрій на робочому місці? Дослідження об’єднання двох організацій по догляду в домашніх умовах в Нідерландах. У Дж. Де Йонге, В. А. Бюссінг та В. Б. Шауфелі (ЕД), організаційна психологія та охорона здоров’я на початку нового тисячоліття. Мерінг: Райнер Хампп Верлаг .