Журнал аналітичної психології, 2021, 66, 1, 28–48
(Journal of Analytical Psychology, 2021, 66, 1, 28–48)
Переклад: Анастасія Бродникова
Редакція перекладу: Дмитро Залеський
Резюме: Присутність архетипних образів сепарації і дисоціації добре помітна в моделі індивідуації Юнга. Юнг припустив наявність динамічних стосунків між свідомими і несвідомими частинами психіки аналітика і аналізанда. Крім того, багато сучасних авторів наполягають на множинності самості і появу поля, створеного двома учасниками, яке створює можливість символізації і трансформації. У статті я описую свої спроби зробити досяжним інкапсульоване розщеплення в психіці клієнта. Зазнавши поразки в пошуках свідомого, розвиненого стану самості, який би пасував йому, я мусила плекати поле наших стосунків, у якому була ув’язнена його внутрішня «дитина», і зрештою, віднаходити простір для станів мрійливості. Проте, поле підтримало появу примітивної частини мене, що була відповідною його частині, і потрібна йому щоб безпечно віддзеркалювати свій досвід. Перебуваючи і мріючи у цьому полі первинних жадань, ми реконструювали його початкову травму. Поразка мого «Я» і моя реакція на множинність станів Марка, в вигляді стійкого «reverie», мріяння про немовлячий холдінг, єдиний архетипний образ, що пробудив у мені добру матір і відтворив контейнер для нераціональних, афективних, соматичних та психічних розщеплень і ініціював психічні зміни.
Ключові слова: архетип дитини, контрперенесення, дисоціація, поле, юнгіанський, множинність, психіка, стан самості.
__________________________________________
Вступ
Я сиджу перед порожнім диваном і думаю: «він не прийде сьогодні ввечері». Обмірковую попередню сесію та наші розмови, але хвилює мене інше. Відсутність Марка, присутність його привида та відчуття, що я сумую за тим, хто зараз сидить у кімнаті. Можливо, тут залишилася та частина дисоційованої психіки Марка, якої я не змогла досягти і контейнувати на попередніх сесіях. Це відчуття відсутності Марка спонукало мене на роздуми про те, як я взаємодію з психікою вирізняючи її множинність, плинність станів, а також дисоціацію. Якщо дисоціація, як захист у випадку травми, ретельно досліджувалась, то взаємний вплив психічних станів аналітика та аналізанда і далі заслуговує на дослідження, не зважаючи на спостереження Юнга щодо загальної схильності психіки до дисоціації.
Принцип сенсомоторної психотерапії травми, узгоджується з підходом Жане, що орієнтований на фазність, і включає:
(Огден та ін. 2006a, с. 185; Огден та ін. 2006b, с. 205; Ван дер Колк та ін. 2007, с. 320).
За Огденом, принципи лікування включають в себе організацію досвіду поточного моменту «тут і зараз», розширення вікна толерантності, і здатності до інтеграції, втримання соматичного перенесення та контрперенесення, та підвищення інтеграційної спроможності. (те саме джерело, с. 187). Особливе значення для успіху лікування надається здатності пацієнта виносити інтимну близькість та довіряти іншій особі, розкриваючи перед нею свої вразливі місця (Тернер 2007, с. 538‐39). Форма прямого терапевтичного впливу зазвичай рекомендується після досягнення деякої відносної стабільності для того, щоб допомогти пацієнту здолати безпорадність та дисоціацію, інтегрувати травматичний досвід, як особисту подію в історії життя та віднайти відчуття спроможності. (те саме джерело, с. 547).
Представлення психіки Юнгом базується на алхімічній візії зоряного небосхилу. Свідомі та несвідомі частини психіки перебувають у динамічному взаємозв’язку, як всередині себе так і зовні, з іншими. У своїй роботі “Психологія перенесення” Юнг описав перенесення, як стосунки як між Его лікаря і пацієнта, так між свідомим першого і несвідомим другого, та навпаки між несвідомим першого та свідомим другого (Юнг 1946b параграф 422-23). Сепарація, дисоціація та повторне возз’єднання відіграють ключову роль у процесі цілісності. Юнг вважав, що індивідуація вимагає розширення свідомості (Юнг 1953, п. 236), і тому метою аналізу є “звуження і врешті-решт скасування дисоціації через інтеграцію тенденцій несвідомого у свідоме” (Юнг 1967, п. 683).
Юнгівська концепція психіки з її акцентом на несвідомій комунікації між аналітиком та аналізандом, а також сучасні психоаналітичні ідеї про важливість поля і плинність станів самості (self-states), є основою мого підходу до роздумів про поразку мого Его та динаміку між станами самості в полі, що проілюстровано клінічною ситуацією.
Юнг та дисоціація психіки
Дисоціація. Визначення та джерела
На погляди Юнга що до психіки, сильно вплинула французька школа дисоціаціонізму та П’єр Жане (Хоул 1983, 1984). Жане підійшов до психіки, як до багатовимірної, регулюючої системи. Свідоме не характеризується єдністю і психіку, іноді, може спонукати дві або більше системи свідомості (Ван дер Харт & Хорст 1989). Юнг ввів поняття
«комплексу», подібне до «підсвідомої фіксованої ідеї» Жане (Еленбергер 1970, с. 406), який стверджував, що «підсвідома фіксована ідея» виникає в результаті травматичної події, що стала несвідомим (те саме джерело, с. 372-73). На думку Жане, у випадку травми, нові ядра свідомості формуються незалежно одне від одного і від центральної особистості (Ван дер Харт & Хорст 1989). Кожен образ ізольований і не перетинається з іншими. Кожен образ чи емоція рухається власним шляхом відповідно своїм закономірностям. (Жане 1889/2015, с. 65-66) Жане описав «abaissement du niveau mental» — зниження рівня свідомості, як відведення лібідо від свідомості (Юнг 1946a, с. 433). Юнг зазначив, що коли активується архетип, і виникає «зниження рівня свідомості», та несвідоме активно виходить на перший план, як в візіях майбутнього, екстатичних переживаннях або привидах померлих тощо …”(те саме джерело, п. 433).
Вільям Джеймс був ще однією людиною, яка вплинула на Юнга. Описуючи значення несимволізованого психічного матеріалу, Джеймс використав метафору про вільний потік свідомого:
Кожен певний образ в голові наповнений та забарвлений вільним потоком, який оповиває його. Це дає відчуття того, чого саме він стосується, далекого чи близького, ми чуємо його голос, як згасаюче відлуння і провіщаємо, куди цей образ нас веде. Значущість та цінність образа полягає у цьому ореолі або півтіні, що оточує та супроводжує його …
(James 1890, p. 246)
Юнг визначив дисоціацію як «ослаблення свідомості внаслідок розщеплення однієї або декількох послідовностей ідей; вони відокремлюються від ієрархії Его-свідомості і починають вести більш-менш незалежне, власне існування” (Юнг 1907, п. 55). Дисоціація виникає внаслідок розщеплення між свідомими установками та несвідомим змістом (Юнг 1958b, п. 608). Це психологічне розщеплення відбувається з різним ступенем тяжкості і може призвести до повної дезінтеграції свідомості (Юнг 1934b, п. 286). Дисоціація може бути наслідком конфлікту між Его та певним комплексом. Іншою можливою причиною дисоціації є травматичний комплекс (Юнг 1928, п. 266). Психічне розщеплення може приєднатися до вибраної функції через ідентифікацію Его з певною функцією або групою функцій (Юнг 1921a, п. 344). Психічні розщеплення можуть бути витиснутими змістами свідомості або несвідомими змістами, взагалі недоступними свідомості які не можуть бути символізовані. Юнг пояснив:
Така дисоціація має два різні аспекти, в першому випадку є первинно свідомий зміст, який став підсвідомим, тому що він був витиснутий через несумісність, в іншому випадку об’єкт перебуває в процесі, який ніколи не з’являвся в свідомому, де немає можливостей його сприйняття.
(Юнг 1954, п. 366)
Дисоціація та цілісність
Юнг диференціював невротичну дисоціацію від психотичної за ступенем її тяжкості та незворотності. Невротична дисоціація — це систематична дисоціація особистості, яка загалом залишається функціональною; психотична дисоціація — це безсистемний розпад психічних елементів (Юнг 1957, п. 544). Розглядаючи наслідки дисоціації, Юнг запропонував таке:
Дисоціація може призводити до створення однієї або декількох вторинних особистостей, кожна, очевидно, зі своєю власною свідомістю. Але фундаментальна відмінність між неврозом і шизофренією полягає у підтриманні потенційної цілісності особистості.
(Юнг 1939, п. 506)
Дисоціація може бути зворотною чи незворотною, як це буває у разі шизофренії (Юнг 1939, п. 507). Цікаво те, що Юнг порівняв поведінку психічних розщеплень, які ще не були асимільовані в свідомому, з комплексами, котрі живуть власним життям, доки залишаються несвідомими (Юнг 1937, параграф 254). У своїй моделі психіки Юнг визначив емоційно-забарвлений комплекс в такий спосіб:
Образ певної психічної ситуації, сильно підкресленої емоційно, є несумісним з узвичаєною установкою свідомого. Цей образ має потужну внутрішню узгодженість, має власну цілісність і, крім того, порівняно високу ступінь автономії, так що він підпорядковується свідомому розуму, лише обмежено, отже, поводить себе, як рухливе чужорідне тіло у сфері несвідомого.
(Юнг 1934a, п. 201)
Для Юнга несвідомі та свідомі елементи психіки мають спільні риси в їхньому функціонуванні. Як спостерігається у випадку важких дисоціативних розладів, фрагменти особистості мають власну свідомість і, можливо, також комплекси (те саме джерело, п. 202). Юнг зауважив:
Ми не знаємо, як функціонує несвідоме, але оскільки передбачається, що воно є психічною системою, воно, може мати все, що є у свідомому, включно з сприйняттям, апперцепцією, пам’яттю, уявою, волею, емоційністю, почуттями, міркуваннями, судженнями тощо, все в неусвідомленій (subliminal) формі.
(Юнг 1954, п. 362)
Хоча дисоціація є виразною прикметою психопатології, Юнг вважав, що тенденція психіки до розщеплення це загалом звичайне явище. (Юнг 1937, п. 253). Дисоціацію можна спостерігати уві сні, а також в пасивних фантазіях, які виникають внаслідок відносної дисоціації психіки «з відтоком енергії контролю свідомості та відповідною активацією несвідомого матеріалу» (Юнг 1921b, п. 712).
Архетиповий образ сепарації, що супроводжується дисоціацією в процесі досягнення цілісності, часто трапляється в моделі індивідуації Юнга. Він описав останні етапи індивідуації як возз’єднання попередньої сепарації між розумом і тілом:
Але для того, щоб сприяти їхньому подальшому возз’єднанню, розум (ментальність) має бути відокремлений від тіла — що є еквівалентом “добровільної смерті” — адже, лише відокремлені речі можуть об’єднуватися… Метою цього розділення було звільнення розуму від впливу “тілесних апетитів і сердечних прихильностей”, а також встановлення духовного стану, що панує над неспокійною сферою тіла.
(Юнг 1955, п. 671, курсив в оригіналі)
Головним аспектом аналітичної роботи є використання аналітичних стосунків для взаємодії з розщепленнями психіки, які ще не асимільовані у свідомому. Як уже згадувалося, в “Психології перенесення” Юнг (1946b) писав про динамічні стосунки між свідомими та несвідомими частинами психіки аналітика та аналізанда. Активований несвідомий вміст психіки пацієнта констелює відповідний несвідомий матеріал аналітика, створюючи стосунки, котрі базуються на спільному несвідомому (Юнг 1946b, п. 364). Цікаво те, що Юнг вже згадував про активацію третього через психологічну індукцію:
Психологічна індукція неминуче призводить до того, що дві частини залучені до трансформації третьої, перебуваючи в цьому процесі, самі трансформуються. Весь це час «знання» лікаря, як мерехтлива лампа, є єдиним тьмяним світло у темряві.
(Юнг 1946b, п. 399)
Основною силою в процесі індивідуації, тобто досягнення цілісності, є трансцендентна функція. Юнг визначив трансцендентну функцію як психічну силу, що виникає в процесі поєднання свідомого та несвідомого змісту і сприяє цьому поєднанню (Юнг 1958a, п. 131). Конфронтація, а згодом і поєднання несвідомого зі свідомим психічним змістом призводять до розширення свідомості (те ж джерело, п. 192).
Сучасні підходи до дисоціації
На думку Ван дер Колк та співавторів (2007), дисоціація стосується трьох різних, але пов’язаних між собою психічних явищ. У разі первинної дисоціації сенсорні та емоційні елементи травмуючої події можуть не бути інтегровані в пам’ять особистості; досвід розщеплюється на ізольовані сомато-сенсорні елементи і залишається відокремленим від звичайної свідомості. Під час травми, може спостерігатися вторинна дисоціація Его, що спостерігає та переживає. У випадку третинної дисоціації у людей розвиваються виразні Его-стани, що складаються із комплексних особистостей з різними когнітивними, афективними та поведінковими паттернами (те саме джерело, с. 306-08). Сучасні підходи до дисоціації підкреслюють множинність самості і важливість визнання появи поля, яке належить, як аналітику, так і аналізанду та дає змогу відбуватися символізації та трансформації.
Примітивна організація психіки та травма
Огден та ін. (1989a) додав концепцію аутично-суміжної організації психіки до параноїдно-шизоїдної і депресивної позиції, вже описаних Кляйн (1946/1984). Огден розглядав аутично-суміжну організацію, як примітивний край континууму організації шизоїдної особистості (Огден 1989b, с. 83). Він описав аутично-суміжну організацію як “пов’язану з особливим способом надання значення досвіду, в якому необроблені сенсорні дані упорядковуються з допомогою формування досимволічних зв’язків між сенсорними враженнями, які утворюють позначені поверхні” (Огден 1989a, с. 49 ). Для Огдена, аутично-суміжна, параноїдно-шизоїдна та депресивна позиції пов’язані з різною характерною формою тривоги. У кожному випадку природа тривоги пов’язана з переживанням незв’язності (дезінтегрованності), а саме в депресивній позиції — з порушенням об’єктних стосунків, в параноїдно-шизоїдній позиції – з фрагментацією частин самості і об’єкта та, нарешті, в аутично-суміжній позиції — з порушенням сенсорної зв’язності (там же, с. 67). У випадку аутично-суміжної організації захисне причеплення до об’єкта, відома як адгезивна ідентифікація, сприяє зменшенню тривоги дезінтеграції (те саме джерело, с. 71). Мельцер визначив адгезивну ідентифікацію, як форму нарцисичної ідентифікації (Мельцер 1974/1994, с. 348).
Ференці, сучасник Юнга, та багато інших авторів пізніше, досліджували роль травми у спричиненні психічної збурень. Ференці експериментував із взаємним аналізом, використовуючи подвійну трансформацію аналітика та аналізанда під час переживання травми (Ференці 1932/1988), але надалі, багато авторів виказали сильну стурбованість щодо практики взаємного аналізу (Балінт 1968). Фройд категорично не погоджувався з експериментами Ференці, а точніше з його підходом до пацієнта в регресії, у якого розвивалось інтенсивне перенесення (Балінт 1968, с. 149). Наразі Ференці досить щиро визнав, що не зважаючи на його зусилля його пацієнти ставали все більш залежними від нього. За словами Балінта, техніка збільшувала нерівність між пацієнтами та Ференці, який ставав для них всевидцем та надзвичайно важливим (те саме джерело, с. 174).
Що стосується травми та темпоральності, Столороу (2007) нещодавно досліджував розрив нитки темпоральності, нитки що поєднує час, що часто визначається, як дисоціація та множинність, і є наслідком травми. Для Столороу емоційна травма породжує афективно-тривожний стан, подібний до автентичного Being‐toward‐death [1]“Буття в перспективі смерті” (те саме джерело, с. 39). Травма призводить до дезорганізації та реорганізації самовідчуття “Буття в часі” (те саме джерело, с. 19-20).
Серед сучасних юнгіанських авторів, Калшед (1996, 2017), спираючись на Ференці, Віннікотта та інших, представив концепцію системи піклування про самість (self-care system) та автоімунну реакцію психіки на цю систему у випадку травми (Калшед 1996, с. 16 ). Калшед вважає, що в травмі, внутрішній світ пошкоджується люттю психіки щодо самості. Не травма відповідальна за розщеплення психіки, а ймовірніше, розщеплення є наслідком внутрішнього психологічного чинника (те саме джерело, с. 17). У травмі ядро невинності і життєвої сили не є втраченим та знищеним повністю. Навпаки, воно збереглося завдяки дисоціації та системі внутрішніх об’єктів з їх захисними та/або персекуторними (що переслідують) схемами. Дисоціативна система відщеплює «поранену осиротілу дитину» у психіці, і ця «дитина» будь-якою ціною оберігається архетипною «системою піклування про самість» (Калшед 2017, с. 474, с. 477). До Калшеда Віннікотт вже описував, що “самість-піклувальник” грає захисну роль (Віннікотт 1960, p. 142). Серед інших авторів, які концептуалізували вплив дисоціації на психіку з юнгіанської точки зору, можна виділити Нолла. Він досліджував наслідки дисоціації стосовно посилення диференціації функцій і, відтак, модифікації типології (Нолл 1989, с. 368). Боб (2013) припустив, що психофізіологічні процеси, організовані самістью, можуть бути джерелом ментальних образів психічної цілісності, переважно представлених в образі кіл та симетричних компонувань. Ці образи можуть лежати в основі функцій мозку, пов’язаних із досвідом об’єднання психологічних протилежностей та об’єднання дисоційованих станів (те саме джерело, с. 151).
Множинність самості
Бромберг наполягає на тому, що множинність самості через свою повсюдну природу поширюється і на психоаналітичні стосунки (Бромберг 1996/1998, с. 272-73) і навіть припускає, що дисоціація “є насамперед засобом, завдяки якому людина підтримує особисту безперервність, зв’язність та цілісність відчуття самості (с. 273), оскільки переживання самості бере свій початок у порівняно не пов’язаних між собою станах самості. Єдність особистості стає набутою адаптивною ілюзією і може навіть стати перешкодою у випадку травми через обмежену здатність до символізації. (те саме джерело, с. 273). Бромберг описав “стояння між світами” як “порівняно здорову здатність особистості в якийсь момент надати місце суб’єктивній реальності, навіть якщо вона не готова бути сконтейнованою через переживання самості як, власне «Я» в цей момент (с. 274). [2]
Дисоціація належить до активного захисного процесу, несвідомого уникнення словесної артикуляції певних типів досвіду, які вже мають нелінгвістичну несвідому структуру (Стерн 1997, p. 114). Дисоціація породжує несвідоме обмеження можливостей отримання досвіду, бо блокує цікавість, яка цьому сприяє. (Стерн 2004, p. 224). Дисоціація не передбачає відмову свідомості від уже створеного досвіду. Натомість “Дисоціація означає, насамперед, не створення досвіду” (Стерн 2017, с. 503, курсив в оригіналі), несвідоме можна розуміти, як те що охоплює нерепрезентовані стани або нерепрезентовану суб’єктивність замість відкинутого, витісненого сформованого досвіду (с. 504 ). Резонуючи з метафорою Джеймса про «вільний потік свідомого», згаданою раніше (Джеймс 1890/1983), Стерн зосередився на несимволізованому, несформульованому досвіді:
це потенційний досвід, той, яким він може стати; він туманний, примітивний, всезагальний та емоційно заряджений. Кожну хвилину, з моєї точки зору, ми переформулюємо попередній досвід. У той час, як нещодавній зміст нашого розуму максимально впливає на зміст наступної миті, завжди є місце для маневрів, отже, жоден досвід не є заздалегідь визначеним. Досвід кожної миті стає несформульованим досвідом дійсності кожної наступної миті.
(Стерн 2017, с. 518)
Як зазначав Стерн (2017), Лапланш та багато інших французьких авторів перекладали Nachträglichkeit як après coup (згодом, пізніше). Термін après coup виражає ідею про те, що психічне життя — це нескінченне творення і відтворення, яке завжди здійснюється в теперішньому (те саме джерело, с. 516). Грін стверджував, що найбільш архаїчні психічні механізми, які не були суб’єктами символізації, ігнорують час і можуть відчуватися в après‐coup в поточний час (Грін 1982/1990, с. 270). Для Файмберга операція après‐coup відбувається під час аналітичної сесії і надає ретроактивне означення попередньому досвіду. Отже, ці дві миті в часі пов’язані між собою стосунком значення (Файмберг 2005, с. 2).
Поле і виринання символізації
Стерн визначив поле як:
з одного боку, загальна сума всіх тих впливів, свідомих та несвідомих, які кожен з учасників аналітичного процесу чинить іншому. З іншого боку, поле — це результат усіх тих впливів, спорідненості та досвіду, які виникають між двома людьми внаслідок їх взаємодії між собою.
(Стерн 2017, с. 505)
Для Стерна пацієнт та аналітик спільно «со-творюють» досвід аналітичної ситуації та середовища, в якому стає можливим думати певним чином, а не іншим та мати певні почуття, сприйняття, переживання (Стерн 1997, с. 101). Коментуючи роль поля для символізації, Стерн зауважив: “У моєму світогляді саме природа міжособистісного поля, свідомого та несвідомого, визначає, які можливості набувають символічної форми, а які ніколи її не набудуть” (Стерн 2017, с. 505). Так само, для Бромберга роль аналітика полягає у “підтриманні подвійного громадянства у двох сферах реальності з допомогою паспортів множинних станів самості пацієнта” (Бромберг 1996/1998, с. 287), тоді як аналітичні стосунки характеризуються, як “узгоджена діалектика між налаштовуванням та конфронтацією” (с. 288). Зрештою, аналітична третя сторона — це ще один спосіб осягнути поле. Щодо аналітичного процесу Огден сказав:
Аналітичний процес відображає обопільну гру трьох суб’єктивностей: аналітика, аналізанда та аналітичної третього. Аналітичний третій — це творіння аналітика та аналізанда, і водночас аналітик та аналізанд… створюються аналітичним третім.
(Огден 1994, с. 93).
Для Огдена “досвід аналітика в та з аналітичним третім, насамперед, використовується, як провідник для розуміння свідомого та несвідомого досвіду аналізанда” (те саме джерело, с. 94).
Є багато підходів для полегшення та опису змін, що відбуваються в полі, включно з акцентом на розігруванні та розв’язанні конфліктів між станами самості, сновидіннями та активною уявою. У випадку аутично- подібної інкапсуляції відщеплених частин психіки та браку символізації, підходи що ґрунтуються на спостереженням за немовлятами передбачають вербалізацію поля або пильну увагу до відновлення та повернення втраченої частини особистості. Стерн (2004) розробив теорію розігрування міжособистісних стосунків, основану на дисоціації. Згідно з цією теорією, для посилення усвідомлення множинності станів самості психологічне зростання вимагає створення між ними нового внутрішнього конфлікту (те саме джерело, с. 197). Ферро (2009) розробив концепцію трансформуючої дії сновидіння, в якій кожна комунікація розглядається, як сновидіння, і, зрештою, як саме поле сновидінь (те саме джерело, с. 214). Ферро і Чівітарезе (2015) стверджували, що ревері або образи аналітика, основані на розповіді пацієнта, і метафори, що випливають з цих образів, є трансформативними, оскільки аналітик снить, мріє про комунікації пацієнта а, отже, трансформує його тривогу та відчуття переслідування (те саме джерело, с. 23). Крім того, для Ферро (2009) кастинг, тобто ідентифікація минулих чи поточних, реальних чи вигаданих персонажів, відіграє центральну роль, коли здатність пацієнта до символізації обмежена (те саме джерело, с. 226). Ферро описав нову здатність психіки оповідати, підбираючи реальних або вигаданих персонажів: “Приглушені та невиразні зони стають матрицею для генерації персонажів, будь то живих чи неживих, сьогодення чи минулого, а також історій, які починають набувати сенсу і набувають здатності бути розказаними, які раніше не мали можливості бути вираженими” (те саме джерело, с. 226). Активна уява описана Цвіком (2011), як парадигма для використання контрпереносу з класичною ампліфікацією, як приклад розмови про внутрішній зміст, що виринає в полі (с. 19). В активній уяві его стає сприйнятливим до тонких матерій, що піднімаються з несвідомого та тіла. Подібним чином Шаверен використовувала активну уяву, що виринає з уявного або динамічного поля, так само і ампліфікацію, як шлях роботи з контрперенесенням (Шаверен 2007, с. 413). Вона стверджувала, що активація символічної функції в аналітика опосередковує виринання свідомості у аналізанда (те саме джерело, с. 413). Активна уява вимагає зниження свідомості аналітика, що дає нагоду раніше несвідомим образам зі спільного несвідомого спливти на поверхню і плинути (те саме джерело, с. 415-16). Здатність говорити про раніше несимволізовані переживання, може починатися з образів (те саме джерело, с. 414).
Моуді (1955) у випадку дитини, що відмовляється від співпраці, наголосив на важливості контрперенесення та діалектичного процесу між двома залученими особами. Для Моуді “аналітик і дитина проживають разом дещо, що є їхнім спільним творінням, що можна назвати спільним несвідомим їхніх взаємних стосунків” (те саме джерело, с. 52). У подібному випадку дитини з аутично-подібною інкапсуляцією, Поцці (2003) використовувала підхід спостереження за немовлятами та вербалізувала те, що відбувалося в полі.
У роботі з аутичними, межовими та психопатичними дітьми Альварес підкреслювала важливість лагодження та відновлення внутрішніх об’єктів (Альварес 1999, с. 142) і використовувала міжособистісне невербальне спілкування всередині поля. Наприклад, Альварес стверджувала, що робота над пробудженням та відновленням втраченої вітальності, може бути близькою до “звичайної діяльності матері щодо пробудження і активації нормального, дещо депресивного або злегка відстороненого немовляти” (те саме джерело, 2010, с. 865). Альварес зауважила, що багато депривованих пацієнтів, здається, не в змозі уявити, що цілком в їхніх силах принести додаткову насолоду вже задоволеному і живому об’єкту (те саме джерело, 1999, с. 146).
Клінічна віньєтка: випадок Марка
Пошук «радіохвилі»
Марк, 25 років, прийшов до мене в кабінет і розповів про свої труднощі з довготривалими стосунками. Марк пережив ранню травму, будучи небажаною дитиною молодої, недоступної матері та некомпетентного батька, він, зазвичай, описував безпросвітний внутрішній світ, в якому панувало пекельне коливання між агресією та підкоренням. Його батько пішов, коли він був малюком, вибравши неусталене життя. Його молода мати стала ще менш доступною, почала влаштовувати вечірки і пити. Він стикався, як зі страхом нашкодити іншим людям у стосунках, так і зі страхом вторгнення. Його сни були наповнені образами середньовічних замків, туманних і темних пейзажів та відчуттям чужинця. Можливо, ці стани самості відображали його ранню історію. Цей внутрішній світ був абсолютно відокремлений від його зовнішнього життя, яке він проводив обтяжений почуттям фальшивої самості, відчуттям штучності та театральності. Марк пишався тим, що відрізнявся від інших та перевершував їх. Він був відлюдьком, мав обмежене коло стосунків та друзів і незграбні соціальні навички, що постійно створювали проблеми з однолітками.
Під час сеансів випадковість мовчання, емоцій і тем створювала в мене враження розриву та дисоціації. Мені було складно залишатися в близькості із Марком; мовчання, опір та замкнутість яскраво проявлялися на початку. Як правило, він замовкав надовго в якості помсти, коли я підходила надто близько. Він грав у гру, очікуючи від мене близькості, він одночасно відштовхував мене. Періодична мовчанка створювала враження перервності та невпевненості з погляду надійності прив’язаності. Він стримував себе, ізолюючись від мене. Моя стабільність і наполегливість, ймовірно, створили безперервність і врівноважили уривчастість мовчання.
Шукаючи контакту із Марком, я звернулася до власних станів самості, звичних для мене в повсякденній свідомості. По-перше, я виявила, що не можу нічого зрозуміти своїм раціональним мисленням. Мої осяяння найчастіше ігнорувалися або сприймалися, як вторгнення та не стимулювали допитливість і самоаналіз. Коли я відкрито проявляла свої почуття, він переживав це, як вторгнення і, зазвичай виявляв до них повну байдужість так, наче я була невидимою.
Я інтуїтивно повернулася до більш стриманого вираження почуттів, що здавалося мені природним, оскільки я призвичаєна до культури стриманості емоційних проявів. Я тяжіла до безпечної стриманості почуттів та, скоріш, невербального вираження емоцій та афектів. Завдяки стриманості я зблизька переживала його афективний стан і перетворилася на дитину – невидимку, не доступну для матері, і одночасно на мати яка відсторонюється. У цій реконструкції моя стриманість повертає його до початкової ролі. Я також намагалася звернути увагу Марка на його тіло, але він майже не реагував на мої зусилля. Йому було важко залишатися заземленим упродовж нашого контакту. Я почала сканувати своїх стани самості, як засобу залучення до взаємодії та спілкування, ніби намагаючись знайти правильну хвилю на старому радіо. Мої власні стани самості включали в себе добру мати, запальну жінку, яку не легко було налякати демонстрацією опозиційної поведінки, бунтівного підлітка, та вразливої ізольованої дитини…. Стан самості вразливої та ізольованої дитини, напевно, був реконструкцією його минулого. Однак, як тільки я відчула, що я на вірному шляху, Марк переїхав, залишивши мене з дратуючим відчуттям перервності між сесіями і навіть під час сесій. Мені було важко знайти в собі стан, що уможливлює спілкування з дитиною, ув’язненою в «замку» його психіки. З часом, мовчання на сеансах ставало менше, і Марк все більше міг доторкнутися до свого гніву, хоча це часто створювало відстань між нами. Водночас він сприймав спорідненість, як повне злиття і, хоча він ніколи цього не висловлював, я відчувала, що він часто розчаровувався. Наша робота і далі була несталою, з регресіями, особливо після сесій, коли він ділився більшим, ніж був готовий поділитися..
Рішуче налаштована врешті решт достукатися до нього та відновити, хоч якусь живість із того що, здавалося, абсолютно замкненою психікою, я почала помічати, що в своєму наближенні до Марка, я просто розігрую фантазію про поступове приєднання до його простору і навіть питаю дозвіл про приєднання. Усвідомлюючи історію його життя та не бажаючи бути нав’язливою, я часто просила Марка описати простір свого мовчання та дати нагоду приєднатися до нього. Марк сказав мені, що прив’язався до мене, але я не зрозуміла його. Моєю першою думкою було те, що він будує стіну між нами і подавляє мої спроби налаштуватися на його хвилю, поки я не усвідомила, що цей вислів був закликом для мене доторкнутися до інкапсульованого розщеплення його психіки. Тим часом у мене з’явилося ревері про те, що я тримаю дитину близько до тіла, гойдаю та намагаюся втішити її. Це ревері підтримало мене. Я заспокоювала свою власну ізольовану дитину всередині мене, дитину всередині нього, а також нашу дитину. Він мав намір кинути мене в місце запустіння та безнадії, можливо, підштовхнувши до переживання досвіду повного безсилля та краху, якого він зазнав у минулому. Я відчувала ніжні почуття до цієї ікапсульованої дитини і відчайдушно сприймала цей образ, як рятувальне коло, щоб вижити в наших буремних стосунках. Я твердо вирішила достукатися до нього. Його зворушила моя стійкість і наполегливість, оскільки він звик до хаотичних стосунків, що ґрунтуються на односторонньому задоволенні потреб своїх батьків.
Поле плетіння жадань
Переможена і відштовхнута, я уявила собі прикордонне поле навколо замку, в якому була ув’язнена дитина. Це поле було створено матрицею моїх невдач достукатися до нього, моєї наполегливості та витривалості, моєму жаданню дістатися до нього та його жаданням бути побаченим, вільним та сприйнятим. Це поле належало нам обом. Це було місце зустрічі та місце зцілення, як «parvis» (парадний двір) паризького собору Нотр-Дам в середні віки. Це був перехідний простір від мирського до священного. Я жила в цьому місці під час моїх ревері про нього чи про себе в образі дитя, що повністю занурене в гру та ізольоване. Я досліджувала цей часовий вимір і більше не чинила спротив тому, аби стати немовлям, щоб достукатися до нього. Дитя, що чуло радісний сміх дітей поруч, але цей сміх не міг подолати його дитячий смуток. Щире дитяче щастя, лише творило стіну між ним та дітьми. Я чекала в цьому полі, як закоханий чекає знак прихильності під вікном коханої. Щоб не бути нав’язливою, я обмежила свій дискурс побічним полем. У нашому спілкуванні вже більше не було ні мене, ні його, лише ми. Із часом я усвідомила в собі первісний стан самості, який я не використовувала для зв’язку з ним, стан, через який я не могла так легко спілкуватися. Йому потрібно було, щоб я зустріла його, як сумну, ізольовану дитину, яка пережила травматичний комплекс.
Гнів, розігрування та ампліфікація далекого голосу дитини
Розлючена на дії Марка, які, на мою думку, руйнували нашу роботу, я вирішила конфронтувати його в темі пропущених сеансів. Прояв конфліктної боротьби за владу між нами зблизив нас. Я більше не могла терпіти те, що мене тримають на відстані. Можливо, відчуваючи себе розкутою та вільною в прояві гніву, я вирішила «зануритися вглиб басейну», вичерпавши всі безпечні маневри, щоб зблизитись з Марком, і дала собі дозвіл жити в таємничому стані самості, дещо знайомому мені, і далеко не найприємнішому. Упродовж цього періоду я весь час зондувала його зону комфорту щодо владної динаміки та вираження моїх почуттів, не настільки відверто, щоб мої спроби були влазливими, хоча і не такими відстороненими, щоб відчуватись як байдужість. Після всього цього нарощування напруги та моєї відвертої взаємодії з його ірраціональною стороною він поділився своїм страхом. Я чула, як я відповіла “це ж секрет”, як сказала б дитина, захоплена грою. Під час цього сеансу ми відчували себе дітьми, які діляться один з одним таємницями і усвідомлюють, що можуть зрозуміти один одного, через схожий минулий досвід. Після сеансу Марк підтвердив мою інтуїцію, що я насправді встановила контакт з ним. Кілька сеансів потому Марк запізнився, лише на п’ять хвилин, що стало значним досягненням після серій пропущених зустрічей. Марк заговорив… і почав кашляти. Невдовзі він запитав, чи може вийти з кімнати, щоб випити води. Через кілька хвилин це повторилося. Я була здивована неймовірною радістю, яку спричинили в мені його дії. Двічі після свого повернення він плавно досліджував простір і був збуджений, як малюк, який знайшов для себе приємну гру. Я також відчула, що він насолоджується відчуттям того, що знаходить мене в тому ж місці, коли повертається назад до кімнати. Я знала, що ми перейшли до іншого етапу у нашій спільній роботі. Я в захваті від цієї зустрічі двох немовлят, від того, що я зустріла інкапсульовану в його психіці дитину. Здавалося, мова йде про меншу напругу між мисленням і почуттями, і більший доступ до травми. У нашій спільній роботі, завдяки моїм ревері, немовля в мені та немовля в ньому ожили в полі та об’єдналися. Ця робота триває, і я завжди стежу за тим, щоб наші немовлята були присутні.
Обговорення
Дратуюче відчуття уривчастості, незбіжності, яке я переживала під час, та поміж сесіями з Марком, ймовірно, було пов’язано з його регулярними демонстраціями дисоціації, які проявлялися у пропущених сеансах, мовчанні чи використанні нелінійної мови. Мовчання виглядає, як спроба регулювати свої емоції та, як реакція на зіткнення з порушеною регуляцією емоцій іншого. Я сумнівалася в його прив’язаності, а точніше, я відчувала, що вона лабільна, і не знала, коли зростала його прихильність і що спричинило раптові зміни. Я ніколи не знала, чого очікувати, оскільки після близького, інтимного сеансу Марк, ніби мстився, відгороджуючись від мене. Він очікував, що я буду поруч, і відштовхував мене, що є характерною рисою ранніх проблем прив’язаності, а саме дезорганізованою моделлю прив’язаності. Це також можна розглядати як реконструкцію, повторне розігрування стосунків з «відсутньою» матір’ю. В процесі несвідомої комунікації по іншому репрезентувалися його колись недоступні, ранні стани. Його опора на інтелект та суб’єктивного життя були джерелом безпеки. Його сором’язливість і труднощі в проявах справжності були реконструкцією тривалого раннього досвіду ігнорування.
Я почала завзято покладатися на образ дитини. Майже в якості компенсації я відповіла на множинність його станів єдиним архетиповим образом, образом, який одночасно зворушив в мені добру матір і передбачив майбутні зміни у психіці Марка. Тривале ревері холдингу дитини, швидше за все, виринало в мені, як компенсація ранньої нестачі, яку Марк пережив у дитинстві, а також як спосіб несвідомо підживлювати та плекати майбутні аспекти його особистості. Щодо важливості архетипу дитини Юнг сказав:
Однією з істотних особливостей мотиву дитини є його майбутність. Дитина — потенційне майбутнє. Отже, поява мотиву дитини в психології особистості означає, як правило, передбачення майбутнього розвитку, хоча, на перший погляд, це може здатися ретроспективною конфігурацією…. У процесі індивідуації він передбачає фігуру, яка походить від синтезу свідомих та несвідомих елементів особистості. Отже, це символ, який об’єднує протилежності; посередник, той, хто зцілює та робить цілим.
(Юнг 1940, п. 278)
Саме архетип дитини активізувався, коли Юнг звернувся до своєї душі на початку подорожі, яку він описав у “Червоній книзі” (Юнг 2009). Юнг викликав свою душу, яка завжди була поруч з ним і тому забезпечувала певну неперервність його життя:
Хто ти, дитино? У моїх снах ти була, як дитина і як діва … Я торував свій денний шлях, а ти незримо йшла зі мною, осмислено складаючи частини разом і даючи змогу мені бачити ціле в кожній частині.
(Юнг 2009, п. 233)
Підживлення образу дитини також несвідомо служив способом повторного пробудження раннього, примітивного стану самості, до якого спочатку мені було важко дістатися.
Ревері про те, як я стояла біля замку, спочатку видалося мені, як відступ після спроби прорватися всередину, але, незабаром, це стало єдиним способом активної взаємодії з Марком. Цей образ був також способом підготувати сеттінг, розвинути поле для зустрічі двох немовлят, немовля в мені та немовля в ньому. Перебуваючи за межами замку, я поважала інкапсульовану частину його психіки та її відразу до контакту, отже, уникала сильних захисних реакцій. Послаблення його тривоги та задоволення від пов’язаності через це ревері давало нагоду посилити поле. Цей досвід подібний до досвіду маленьких дітей, які грають один з одним на дитячому майданчику. Поле підтримало виринання тієї частини мене, яка була йому потрібна для безпечного віддзеркалення його досвіду. Це поле, що оточувало замок, було подібне тому, як в середньовіччі іноземці розташовувались навколо, та чекали підтвердження їхніх добрих намірів.
Намагання Марка зруйнувати наші стосунки можна розглядати, як приклад «атаки на зв’язки» згідно з Біоном (Біон 1958). Біон визначав стосунки внутрішніх або зовнішніх об’єктів як зв’язки. Тож під атаками на зв’язки, він розумів деструктивні атаки на все, що має функцію зв’язування одного об’єкта з іншим (те саме джерело, с. 101). У цьому випадку зв’язком були наші стосунки, тому що вони кидали виклик його ізоляції. Я була дуже збентежена його спробами зруйнувати наші стосунки, оскільки немовля в мені прагнуло до зв’язків або тривожилося про можливу сепарацію; — саме звідси моя вперта наполегливість. Біон також визначив проєктивну ідентифікацію, як можливість дослідити власні почуття в іншій особистості, достатньо потужній, щоб контейнувати їх (те саме джерело, с. 103). Біон вважав, що деструктивні атаки на зв’язки (здатність аналітика інтроєціювати проєктивні ідентифікації пацієнта) проявляються в атаках на аналітика (те саме джерело, с. 105-06). Я витримала жорстоке поводження Марка, не відштовхуючи його, і, гадаю, йому подобалося неодноразово спостерігати за моїми впертими зусиллями.
Вест (2016) описав подорож аналітика у випадку ранньої травми стосунків наступним чином: прийняти роль суб’єкта внутрішніх робочих моделей пацієнта, уникаючи власних захистів; втілювати поганий об’єкт та бути ним; відмовитися від необхідності бути хорошим об’єктом; встановлювати зв’язок з власними примітивними захистами, структурою особистості та внутрішніми робочими моделями; і, нарешті, прийняти поразку свого Его, довірившись пацієнтові та процесу (Вест 2016, с. 175-77). Вест наголосив на важливості пропрацювання травматичного комплексу через реконструкцію, «співконструкцію» та повторне розігрування травми в рамках аналізу, в поєднанні з поразкою Его аналітика (те саме джерело, с. 202). Мій відступ в імагінальне поле був також поразкою мого Его і повторним розігруванням первинної поразки Его Марка. Поразка мого Его та імагінальне поле, яке ми «співконструювали» разом, були контейнером для нераціональних форм функціонування психіки Марка.
Висновок
Хоча Юнг і наголошував на широкій дісоційованості психіки, а дисоціація в контексті травми є, значною мірою, вивченою, взаємний вплив психічних станів аналітика та аналізанда заслуговує на дослідження. Взаємна дія плинності психіки аналітика на дисоційовану психіку аналізанда є надзвичайно загадковою. Розглянувши, як Юнг та деякі сучасні автори, які підкреслювали вплив поля та множинності на стани самості, концептуалізували дисоціацію, я описала свої спроби досягти інкапсульованого психічного розщеплення клієнта. У відповідь на множинність його станів, я перебувала в ревері холдингу дитини, єдиного архетипного образу, який пробудив у мені добру матір і вказував на зміни, які відбувалися у психіці. Я шукала в собі будь-який стан, який міг би відповідати його стану. Переможеній, мені довелося плекати поле наших стосунків, поле, що оточувало замок, де була ув’язнена дитина, і давати простір для мрійливості, поки в мені не виринув примітивний стан самості. Марку було потрібно, щоб я з’єднувала його власну, інкапсульовану самість з моєю, щоб бути зустрінутим та почуватись у безпеці. Загалом, у нашій спільній роботі я відповідала на його дисоціативні стани, через холдинг єдиного архетипового образу дитини. Розвинулось поле жадання, і, коли я залишаюсь та мрію в цьому полі, в мені виникає стан самості, який пасує його власному стану самості. В такий спосіб ми реконструювали початкову травму Марка. Те, що я змогла винести його жорстке ставлення, вплинуло на розвиток довіри в наших стосунках. Поразка мого Его і тривале ревері про дитину створили контейнер для нераціональних, афективно-соматичних психічних розщеплень Марка.
References
Alvarez, A. (1999). ‘Some precursors of reparation in the hardened destructive child’. In Live Company: Psychoanalytic Psychotherapy with Autistic, Borderline, Deprived and Abused Children, ed. A. Alvarez. New York, NY: Routledge.
——— (2010). ‘Levels of analytic work and levels of pathology: the work of calibration’.
The International Journal of Psychoanalysis, 91, 4, 859‐78.
Balint, M. (1968). The Basic Fault: Therapeutic Aspects of Repression. Evanston, IL:
Northwestern University Press.
Bion, W.R. (1958). ‘Attacks on linking’. In Second Thoughts: Selected Papers on Psycho‐
analysis, ed. W.R. Bion. London, UK: Karnac Books.
Bob, P. (2013). ‘Dissociation, chaos and transcendent function’. Activitas Nervosa Superior, 55, 4, 151‐56.
Bromberg, P.M. (1996/1998). ‘Standing in the spaces: the multiplicity of self and the psychoanalytic relationship’. In Standing in the Spaces: Essays on Clinical Process, Trauma, and Dissociation, ed. P.M. Bromberg. New York, NY: Psychology Press.
Cwik, A.J. (2011). ‘Associative dreaming: reverie and active imagination’. Journal of Analytical Psychology, 56, 1, 14‐36.
Ellenberger, H.F. (1970). ‘Pierre Janet and psychological analyses. In The Discovery of the Unconscious: The History and Evolution of Dynamic Psychiatry, ed. H.F.
Ellenberger. New York, NY: Basic Books.
Faimberg, H. (2005). ‘Après coup’. The International Journal of Psychoanalysis, 86, 11‐13.
Ferenczi, S. (1932/1988). The Clinical Diary of Sándor Ferenczi, ed. J. Dupont, trans. M. Balint & N.J. Jackson. Cambridge, MA: Harvard University Press.
Ferro, A. (2009). ‘Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field’. The International Journal of Psycho‐analysis, 90, 2, 209‐30.
Ferro, A. & Civitarese, G. (2015). ‘The meaning and use of metaphor in analytic field theory’. In The Analytic Field and its Transformations, eds. A. Ferro & G. Civitarese. London, UK: Karnac Books.
Plurality of psychic states in the field 43
Green, A. (1982/1990). ‘Après coup, l’archaique’. In La Folie Privée (Private Madness), ed. A. Green. Saint‐Amand, France: Gallimard.
Haule, R.J. (1983). ‘Archetype and integration: roots of analytical psychology’. The Journal of Analytical Psychology, 28, 253‐67.
——— (1984). ‘From somnambulism to the archetypes, the French roots of Jung’s split with Freud’. The Psychoanalytic Review, 71, 4, 635‐59.
James, W. (1890/1983). ‘The stream of thought’. In The Principles of Psychology, ed. W. James. Cambridge, MA: Harvard University Press.
Janet, P. (1889/2015). ‘Les phénomènes psychologiques isolés’. In L’Automatisme Psychologique: Essai de Psychologie Expérimentale sur les Forms Inférieures de l’Activité Humaine, ed. P. Janet. London, UK: Forgotten Books.
Jung, C.G. (1907). ‘The psychology of dementia praecox’. CW 3.
——— (1921a). ‘The type problem in poetry’. CW 6.
——— (1921b). ‘Definitions’. CW 6.
——— (1928). ‘The therapeutic value of abreaction’. CW 16.
——— (1934a). ‘A review of the complex theory’. CW 8.
——— (1934b). ‘The meaning of psychology for modern man’. CW 10.
——— (1937). ‘Psychological factors in human behaviour’. CW 8.
——— (1939/1989). ‘On the psychogenesis of schizophrenia’. CW 3.
——— (1940/1968). ‘The psychology of the child archetype’. CW 9.
——— (1946a). ‘To Fritz Künkel’. In Letters, Volume 1, C.G. Jung, ed. G. Adler, R.F.C. Hull. Princeton, NJ: Princeton University Press.
——— (1946b). ‘The psychology of the transference’. CW 16.
——— (1953). ‘Phenomena resulting from the assimilation of the unconscious’. CW 7.
——— (1954). ‘On the nature of the psyche’. CW 8.
——— (1955). ‘The conjunction’. CW 14.
——— (1957). ‘Recent thoughts on schizophrenia’. CW 3.
——— (1958a). ‘The transcendent function’. CW 8.
——— (1958b). ‘Flying saucers, a modern myth’. CW 10.
——— (1967). ‘Epilogue’. CW 5.
——— (2009). The Red Book: Liber Novus, ed. S. Shamdasani, trans. M. Kyburz, J. Peck & S. Shamdasani. New York, NY: W.W. Norton & Company.
Kalsched, D.E. (1996). ‘The inner world of trauma in its diabolical form’. In The Inner World of Trauma: Archetypal Defences of the Personal Spirit, ed. D.E. Kalsched. New York, NY: Routledge.
——— (2017). ‘Trauma, innocence and the core complex of dissociation’. Journal of Analytical Psychology, 62, 4, 474‐500.
Klein, M. (1946/1984). ‘Notes on some schizoid mechanisms. In Envy and Gratitude and Other Works, The Writings of Melanie Klein, ed. M. Klein. New York: The Free Press.
Meltzer, D. (1974/1994). Adhesive Organization in Sincerity and Other Works:
Collected Papers of Donald Meltzer. London, UK: Karnac Books.
Moody, R. (1955). ‘On the function of counter‐transference’. Journal of Analytical Psychology, 1, 1, 49‐58.
Noll, R. (1989). ‘Multiple personality, dissociation and C.G. Jung’s complex theory’. Journal of Analytical Psychology, 34, 4, 353‐70.
Ogden, P., Minton, K. & Pain, C. (2006a). ‘Principle of treatment: putting theory into practice’. In Trauma and the Body: a Sensorimotor Approach to Psychotherapy, eds.
Company.
——— (2006b): ‘The organization of experience: skills for working with the body in present time’. In Trauma and the Body: A Sensorimotor Approach to
Psychotherapy, eds. P. Ogden, K. Minton & C. Pain, pp. 188‐205. New York, NY: WW Norton & Company.
Ogden, T.H. (1989a). ‘The autistic‐contiguous position’. In The Primitive Edge of Experience, ed. T.H. Ogden. New York, NY: Jason Aronson.
——— (1989b). ‘The schizoid condition’. In The Primitive Edge of Experience, ed. T.H. Ogden. New York, NY: Jason Aronson.
——— (1994). ‘The analytic third: working with intersubjective clinical facts’. In
Subjects of Analysis, ed. T.H. Ogden. Northvale, NJ: Jason Aronson.
Pozzi, M.E. (2003). ‘The use of observation in the psychoanalytic treatment of a 12‐year‐old boy with Asperger’s syndrome’. The International Journal of Psycho‐Analysis, 84, 5, 1333‐49.
Schaverien, J. (2007). ‘Countertransference as active imagination: imaginative
experiences of the analyst’. Journal of Analytical Psychology, 52, 4, 413‐31.
Stern, D.B. (1997). Unformulated Experience: from Dissociation to Imagination in Psychoanalysis. Hillsdale, NJ: Analytic Press.
——— (2004). ‘The eye sees itself: dissociation, enactment, and the achievement of conflict’. Contemporary Psychoanalysis, 40, 2, 197‐237.
——— (2017). ‘Unformulated experience, dissociation, and Nachträglichkeit’. Journal of Analytical Psychology, 62, 4, 501‐25.
Stolorow, R.D. (2007). Trauma and Human Existence: Autobiographical,
Psychoanalytic, and Philosophical Reflections. New York, NY: The Analytic Press.
Turner, S.W., McFarlane, A.C. & van der Kolk, B.A. (2007). ‘The therapeutic
environment and new explorations in the treatment of posttraumatic stress
disorder’. In Traumatic Stress: The Effects of Overwhelming Experience on Mind, Body, and Society, eds. B.A. van der Kolk, A.C. McFarlane & L. Weisaeth. New York, NY: The Guilford Press.
van der Hart, O. & Horst, R. (1989). ‘The dissociation theory of Pierre Janet’. Journal of Traumatic Stress, 2, 4, 397‐412.
van der Kolk, B.A., van der Hart, O., & Marmar, C.R. (2007). ‘Dissociation and
information processing in posttraumatic stress disorder’. In Traumatic Stress: The Effects of Overwhelming Experience on Mind, Body, and Society, eds. B.A. van der Kolk, A.C. McFarlane & L. Weisaeth. New York, NY: The Guilford Press.
West, M. (2016). Into the Darkest Places: Early Relational Trauma and Borderline States of Mind. New York: Routledge.
Winnicott, D.W. (1960). ‘Ego distortion in terms of true and false self’. In The
Maturational Processes and the Facilitating Environment, ed. D.W. Winnicott. New York, NY: International Universities Press.
[1] Буття на шляху до смерті — це не те що наближає Дазейн (Буття) до його кінця, в сенсі клінічної смерті, а скоріше спосіб буття. «Буття на шляху до смерті» стосується процесу зростання в світі, де передбачення неминучості спрямовує Дазейн-Буття в напрямку автентичної перспективи. Це забезпечується страхом смерті. (Термінологія Гайдеггера)
[2] *Чому «між світами» — в попереднім реченні (p. 274) він пише «In chapter 12 I remarked that health is the ability to stand in the spaces between realities without loosing any of them — the capacity to feel like one self while being many». — В 12 главі я зазначив що здоровою є здатність утримуватись в просторі поміж реальностями, не втрачаючи жодної з них. (Дякуємо Владу Кунцю за допомогу в перекладі.)