Із книги Маріо Якобі «Юнгіанська психотерапія і сучасні дослідження немовлят» (Jungian Psychotherapy and Contemporary Infant Research,Mario Jacoby )
Переклад: Валентина Самусь,
редакція: Дмитро Залеський
Під «символічною функцією» більшість дослідників немовлят мають на увазі здатність малюка уявляти інших людей або предмети за їх відсутності. Завдяки цій здатності, мислення відчіпляється від конкретного сприйняття та відкриває шлях до вільної фантазії, яка не залежить від буквальної реальності, і може, навіть, заперечувати її. Немовля тепер має можливість уявити і побажати іншої реальності, ніж та, що є . Але поки ця фаза дозрівання ще не досягнута, сприйняття зміщується в напрямку актуальних теперішніх обставин, наприклад, афективних і когнітивних потреб, без можливості уявити, що те, що сприймається може відрізнятися від того, чим воно є (див. Dornes, 1993, с. 193). Перетворення уявлень про конкретну реальність у світ фантазії чи уяви ще неможливе для немовляти. Ця виключно людська здатність фантазувати, на яку спирається наша творчість і, врешті-решт, вся наша культура та цивілізація, вперше розгортається приблизно у 18 місяців. До цього віку “для немовляти його досвід має очевидні риси неминучості: він не може бути іншим, а ніж є” (Огден, 1984, с. 187). Таким чином, прийняття бажаного за дійсне неможливе для «досимволічного» немовляти, оскільки бажати – це внутрішньопсихічна конструкція, яка сама по собі «складається за допомогою символічної функції». Тут дослідження на основі спостереження немовлят протиставляється класичному фрейдистському психоаналізу.
Тут слід зазначити, що під «символізацією» дослідники немовляти мають на увазі образ спомину відсутнього об’єкта. Дбайливий піклувальник, або, як неприємно висловлюються психоаналітики, “об’єкт”, стає змістом у внутрішньому світі уяви, досяжним образом, який немовля може викликати. Це описується як «символічна репрезентація» і є передумовою будь-якого психічного образу чи уявлення іншого або себе. Саме ця здатність зазвичай розвивається у віці до 18 місяців.
Як уже згадувалося раніше, це поняття символу не тотожне тому, що Юнг та аналітична психологія розуміє під символом; в сучасному психоаналізі символи також мають більш складне значення. Те, про що говорять дослідники немовлят, це так звані «когнітивні символи» (див. Дорнес, 1993, с. 184), які представляють, на наш погляд, людей, речі, факти, які на мить або постійно відсутні в зовнішньому світі. Проте представлений зміст цілком знайомий і, таким чином, відповідає реальному сприйняттю. Його можна назвати словесно, і ми маємо його образ в голові. З допомогою словесних визначень ми можемо донести цей зміст до свідомості інших людей. Таким чином, мова значною мірою складається з когнітивних символів.
“Психоаналітичні” символи, навпаки, вказують на те, що витіснене зі свідомості і, отже, несвідоме. Питання про те, чи починають психоаналітичні символи у розвитку немовляти діяти раніше (у 6-12 місяців), ніж когнітивні символи (у 18 місяців) залишається відкритим. Однак дослідники немовлят дотримуються думки, що когнітивна або семантична символіка повинна розглядатися як необхідна умова стосовно символу, що розуміється психоаналітично. (див. Дорнес, 1993, с. 105). Крім того, візуальне представлення репресованого вмісту за допомогою психоаналітичних символів передбачає існування внутрішніх образів. Інакше було б неможливо, наприклад, пеніс символізувати через образ змії, або жіночі статеві органи у вигляді вази. Отже, існування когнітивних або семантичних символів є, з усією ймовірністю, передумовою появи психоаналітичних символів.
Але в психоаналітичній теорії вже є інший варіант концепції символізації, який служить альтернативою поняттю витісненого змісту. Керуючись логікою попередньої роботи Мелані Кляйн з формування символів (Klein, 1930) та теорією Віннікотта про перехідний об’єкт (1965) приходить розуміння символізації як дарування психологічного значення. Символізація не є абсолютно еквівалентною графічному вираженню чи зображенню. Кожен дорослий має можливість висловити чи зобразити щось графічно, проте є багато людей які не можуть «символізувати». Таким чином, багато людей що страждають від психосоматичних захворювань, не здатні переживати різномаїття відчуттів власного тіла, а також афекти, внутрішні образи, думки як багатозначність свого психічного життя. Почуття та думки є для них окремішні фрагменти цілком конкретизованого характеру. Хоча вони, в ідеалі, здатні уявити на внутрішньому екрані щось, що не присутнє фізично, їх спроби фантазувати або, навіть, відчувати власне тіло є порожніми і стереотипними. Здатність відтворювати зображення у них, збережена, тож втрачається скоріше, досвід яскравості, плинності або сенсу, що пов’язаний з будь-яким зображенням чи афектом. Тому така людина не може інтегрувати образи або афекти в цілісний внутрішній світ. Таким чином, цей недолік виявляється в їхній нездатності наділяти досвід особистим сенсом, отже отримати шанс будь-якого творчого шляху до уяви. Це дефіцит буде обговорюватися далі у зв’язку з питаннями, що стосуються психотерапії.
За допомогою цих останніх спостережень ми наблизились до юнгіанського погляду на символи. Юнг розрізняє власне символ і те, що він називає знаком або алегорією. Знаки та алегорії мають референтний характер; тобто вказують на певні факти, які можуть бути загальновідомими та зрозумілими. Фактичний символ, навпаки, є для Юнга «оптимальним позначенням або формулою щодо відносно невідомого … факту» (Jung, 1921, п. 814). На відміну від попередньої психоаналітичної точки зору, Юнга тут цікавить не лише те, що було репресовано, але, головним чином, символ як форма вираження власної творчої сили несвідомого. Таким чином, символ стоїть, так би мовити, на порозі між свідомими сприйняттями або ідеями та впливом процесів, що виходять з несвідомого. Як такий, він бере участь в обох сферах, об’єднуючи в собі як свідомий, так і несвідомий аспекти. Таким чином, Юнг говорить про символ, як про те, що об’єднує.
Отже, стає очевидним, наскільки символи є невід’ємною частиною будь-якої релігії. Вони можуть констелювати нумінозні переживання, надаючи форму або образ невимовному інакше, “трансцендентному” царству. Вказуючи в напрямку трансцендентного виміру, вони можуть викликати відчуття благоговійного трепету у релігійно сприйнятливих людей. Справді, з психологічної точки зору, сфера трансцендентного не може означати більше, ніж вимір, який виходить за межі людської его-свідомості, і є еквівалентним несвідомому. Глибинна психологія визнає, що сила несвідомого впливає на наше свідоме царство і може виражати себе в символах сяючої нумінозності. Як приклад, проголошення “істинності” будь-якого релігійного віросповідання лежить за межаим психології. Однак вірування та нумінозний досвід можуть бути відкритими для психологічного дослідження. Таким чином, символи, що мають нумінозний характер слугуватимуть засобом зв’язку із трансцендентним виміром. («Символ» походить від грецького дієслова «symballein», що в перекладі з англійської означає буквально «зводити разом» “to throw together.”).
Як вже згадувалося вище, для Юнга символ, поки він живий, являє собою “вираз чогось, що не може бути охарактеризовано іншим чи кращим чином”. Однак символ живий лише за умови, що:
…він вагітний змістом. Але, як тільки, його значення народилось, як тільки знайдено вираз, який формулює річ яку шукали, очікували або провіщали краще, ніж досі прийнятий символ, тоді символ вмирає, тобто він набуває лише історичного значення. (Юнг, 1921, пар. 816)
З цієї причини абсолютно неможливо створити живий символ, тобто той, що вагітний значенням, лише з вже відомих асоціацій. Бо те, що утворене таким чином, ніколи не містить більше, ніж було вкладено в нього» (Юнг, 1921, параграф 817). Однак Юнг також визнає, і це, як мені здається, має вирішальне значення:
Чи є річ символом чи ні, залежить головним чином від ставлення свідомості спостерігача; наприклад, щодо того, чи розглядається даний факт не просто «як такий», а й як вираз чогось ще, чогось невідомого. (Юнг, 1921, пар. 818)
Юнг виражає все це відносно прозаїчно, тож з його формулювання випливає, наче вищезазначене ставлення спостерігаючої свідомості та її відкритість до символічного виміру може бути результатом свідомого вибору. Це зрозуміло, оскільки для Юнга, який був за своєю суттю homo religiosus, таке ставлення було очевидним. Він був повністю переконаний у глибокому значенні символічної мови, та часто узагальнював або припускав занадто багато, по відношенню до інших. Через це, багато класичних юнгіанців також, раз за разом, намагаються переконати своїх аналізантів у змістовності та значущості несвідомого та його символічної мови, лише приречуючи себе до найбільш контрпродуктивного, дидактичного стилю роботи. Здатність творчо символізувати не можна сприймати як належне, оскільки вона може бути недорозвиненою через умови раннього пошкодження. (Ми повернемось до цього моменту пізніше.)
Тут ми опиняємось перед питанням: «Як виникає ця конкретно людська здатність символічної уяви?» У будь-якому випадку, це здатність, нерозривно пов’язана з творчістю. Хоча ми точно не знаємо, що є джерелом творчої фантазії в особистості, але вона допевне немислима без здатності символізувати. Процес фантазії, безумовно, вимагає повної співпраці між так званою когнітивно-семантичною символізацією та здатністю до символічної уяви, остання з яких найбільш виразно постулюється у глибинній психології. Іншими словами, реальність повинна мати насамперед внутрішню репрезентацію. Вона має бути представлена таким чином, щоб у будь-який момент можна було б викликати її ментальний образ, навіть коли в поточний момент неможливо сприймати її безпосередньо. Водночас такі символічно-когнітивні уявлення можуть постійно набувати нових значень. Вони вагітні значеннями, як казав Юнг. Наприклад, образ матері часто наділений великою силою, її тож його присутність може свідчити про всеохоплююче контейнування, безпеку та захист. Або він може набувати форми влазливої, відштовхуючої або пожираючої фігури. З часом це уявне зображення матері накопичує власне відчуття історії, сформоване фактичною багатою взаємодією матері з дитиною. Таким чином, «мати» стає символічним образом із усією багатозначністю емоційних наслідків та значень.
Навіть якщо дитина ще не розвинула здатності до символічної фантазії, все ще існують її ранні емоційні сприйняття, які злилися в різні РУВ, які здебільшого і служать афективним фоном для подальших фантазій. Юнгіанцям нелегко приймати твердження, що людина існує в “досимволічній” фазі, принаймні впродовж перших дванадцяти-вісімнадцяти місяців життя. Лише з розвитком мови, що виникає в другій половині другого року, з’являється здатність до символічної репрезентації. На думку Ліхтенберга, ця здатність значною мірою служить для побудови організаційних структур, призначених щоб впоратися з бурхливими, просоченими конфліктами, “демонічними” аспектами свого життєвого досвіду (Lichtenberg, 1983, p. 130). Те, що ці аспекти досвіду дитини (насправді, досвіду всього життя) пізніше, символічно відображаються у снах, обмовках, вільних асоціаціях та спонтанній грі, він справедливо вважає унікальним відкриттям психоаналізу. Ліхтенберг також підкреслює, що травмуючі події можуть організовуватися у цих, символічно представлених формах, починаючи з вісімнадцятого місяця (в тому ж місці). Тут Ліхтенберг, очевидно, поєднує когнітивно-семантичну концепцію (мова) та психоаналітичну.
Я хотів би спробувати продемонструвати, як мова, яка складається з когнітивних символів, пов’язана з символами в юнгіанському розумінні. Мова, як наш спосіб спілкування, забезпечує узгоджене позначення окремих предметів або фактів. Існує припущення, що для обох партнерів у спілкуванні це позначення викликає відповідний образ; інакше слово залишається порожньою послідовністю звуків. Позначення і позначене, повинні більш-менш збігатися, як у свідомості промовця, так і слухача. За такої відповідності мова може стати засобом спілкування та взаєморозуміння. Оскільки мова має справу з позначенням конкретних предметів, де існує збіг або відповідність між позначенням і позначеним, відбувається комунікативний обмін. Однак складність виникає з емоційними тонами, які часто важко виразити словами, і які інша людина може не зрозуміти. Таким чином, мова починає набувати більш символічного або метафоричного характеру. Хтось може сказати, наприклад: “Я у відчаї”. Слово “відчай” позначає почуття, яке можна зрозуміти, лише якщо з досвіду знати, як саме воно переживається. І навіть тоді не можна бути впевненим, чи однакові нюанси вкладають обоє, чи однаковий рівень інтенсивності почуття відчаю.
У будь-якому випадку, це речення – «Я у відчаї», вказує на відповідний афективний стан. Можливо, людина в відчаї, здогадується про причини свого стану. Або, натомість, відчай охоплює її цілком, і не залишає жодного шансу на розуміння того що відбувається. Відчай часто збігається з відчуттям глухого кута. Здається, що немає жодного виходу. В такому стані може постати образ шляху, тож людина лишається з питанням, чи продовжувати йти ним, чи облишити цю справу. Або шлях продовжується безкінечно, але немає сил іти. Чи варто повернути назад, сподіваючись знайти інший шлях? Що мені робити? Я не можу знайти вихід, я у відчаї. Такі образи можуть асоціюватися з почуттям відчаю, і також можливо, що вони виникатимуть аналогічним чином у снах, символізуючи цей афективний стан.
Ціле скупчення образів може викликатися реплікою “Я у відчаї”. Наприклад, я можу бачити себе немовлям, що хоче радісно взаємодіяти і контактувати з матір’ю. Але матір відводить погляд. Можливо, вона поринає у власний відчай? Вона майже не помічає мою потребу, вона не присутня. Сьогодні ми починаємо розуміти, особливо завдяки дослідженням немовлят, що це може бути прикладом хронічного дефіциту обміну емоціями між матір’ю та немовлям. Таким чином, дитина може відчувати покинутість та відторгнення . Немовлята, коли їм неодноразово не вдається привернути увагу матері, рано чи пізно зневірюються. Вони не можуть ухопити, що стало причиною нестачі любові: чи обмеження матері (наприклад, її сумніви в собі чи відчай), чи їх власні обмеження.
Можливо, за цим станом відчаю є ще дещо, що лишається в більшості випадків глибоко несвідомим, але виражається у відомому колективному міфі західного світу. Відчай, по суті, означає почуття випадання із гармонії з Богом, світом і самим собою. Іншими словами, ми маємо справу з міфом про втрачений рай. В цьому міфі, сумнів викликається тим, що під питання ставиться досконалість світового порядку створеного Богом. І звичайно, саме змій з роздвоєним язиком постає супротивником Бога. Змій символізує, окрім інших речей, ще й можливість, закладену в природу людини, сіяти тінь такого сумніву. Він отруює саме задоволення від простого існування в гармонії зі світом та собою. Таким чином, він представляє глибоко вкорінений людський інстинкт знов і знов піддавати сумніву валідність різних заборон, табу, постулатів віри та систем цінностей. З позиції старої системи цінностей, “консервативного” внутрішнього порядку, він являє собою руйнівне зло. З іншого боку, якщо дивитися зсередини потоку життя, такий сумнів може бути також цілющим та необхідним, та викликати переорієнтацію всього життя людини.
Почуття “я у відчаї” зрештою означає, що я втратив можливість плідно справлятися з моїми сумнівами. Не те що в мене є сумніви, а те, що я цілковито занурений в сумніви. Ці сумніви охоплюють мене, вони пригнічують моє відчуття власної вартості та мій потяг до життя. Я залишаюся зневіреним у справедливість та цінності,- вони позбавленні сенсу та не дають мені надії. Слово “відчай” виражає внутрішній стан, що переживається емоційно, а також може бути виражений символічно, наприклад, образами. Коли емоції виражаються через образи, легше сформувати свідоме ставлення, щоб з ними впоратися. В цьому сенсі сни можуть бути досить цінними.
Для того, щоб проілюструвати значення символу з юнгіанської точки зору, я навмисно не говорив ні про відомі релігійні символи, ні про коло, ні про буддистську мандалу, які відігравали таку важливу роль для Юнга в якості символів психологічної цілісності. Я також не звертаюсь до малюнку у буквальному сенсі, навіть визнаючи що ідея символу найчастіше асоціюється із зоровими образами. Натомість, я взяв за вихідний пункт явище описової мови, що супроводжується запитанням: наскільки позначення символічно характеризує те, що позначається? А також, в якій мірі мова здатна охопити весь спектр символічних змістів? Як зазначалося раніше, вирішальне значення має будь-яка осмисляюча обробка сильних емоцій та конфліктів та подальша можливість формування та упорядкування їх в символічних репрезентаціях або за допомогою когнітивного символу що виражається в словесному описі, де глибина та багатство символічного виміру, може також резонувати.
Дослідники немовлят, які в першу чергу зацікавлені у здоровому або нормальному розвитку, а лише в другу чергу у розгляді порушень, припускають, що здатність до символізації, що є основою для фантазії, розвивається стихійно, згідно з графіком дозрівання. Звичайно, очікується, що дбайливі піклувальники сприятимуть цьому розвитку якнайкраще, або, принаймні, не заважатимуть, свідомо чи несвідомо. Фантазії, що стосуються немовляти, мають головну роль. У будь-якому випадку, розвиток здатності до символізації значною мірою залежить від віддзеркалення та оптимальної дози стимуляції, що надходить із навколишнього середовища – тема, яку ми детальніше досліджуємо в розділі 11.
Однак варто ще відзначити спостереження Віннікотта, що немовля, за відсутності матері, може переживати шматок покривала, пізніше, ляльку чи ведмедика, «так ніби» вони містять материнський аспект. При достатньо хорошому материнстві немовля знає, як розрізнити фактичну присутність матері та цю функцію “так ніби”, яку Віннікотт назвав “перехідним об’єктом”. Перехідна функція символу також проілюстрована використанням терміну “так ніби” (Гордон, 1993). Фактичний світ і уявний світ пов’язані – але не злиті, – саме завдяки усвідомленню «так ніби» символічний характер образу не розмивається. Має сенс припустити, що продуктивний доступ до світу символів в їх значенні «так ніби», сягає своїм корінням у непотривожену здатність немовляти створювати та використовувати перехідні об’єкти (Winnicott, 1965).