АВТОР: ДЖЕЙМС АСТОР
ПЕРЕКЛАД ТА ФАХОВА РЕДАКЦІЯ: ІРИНА СЕМКІВ ТА ОЛЕНА КАВУН
МАТЕРІАЛ ДЛЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ, ЦИТУВАННЯ МОЖЛИВО ТІЛЬКИ ПІСЛЯ КУПІВЛІ ОРИГІНАЛУ ТУТ
Анотація: Як аналітики, ми прагнемо говорити те, що маємо на увазі. Це передбачає розуміння комунікативних особливостей іншої людини, віднайдення відповідної форми слів для висловлювання того, що ми зрозуміли, та експресії цього тоном голосу, який може бути почутий. Значення того, що ми говоримо, стосується автентичності нашої відповіді, щирості того, що ми кажемо. Моя тема пов’язана з різними способами промовляння того, що ми маємо на увазі, і як ці способи можуть вплинути на сенс усього сказаного нами. Деякі із цих питань естетичні, деякі – граматичні. Як одні структури речень призводять до закриття комунікації, а інші відкривають її.
Ключові слова: автентичність, комунікація, мертві звуки, граматика інтерпретацій, мова, значення (сенс)
У нещодавньому обміні думками в цьому журналі Уоррен Колман (Warren Colman), Елізабет Урбан (Elizabeth Urban) і я боролися проти розриву між мовою, яку ми використовуємо, та спостереженнями, описаними цією мовою. У центрі цієї дискусії між колегами була фордгамівська концепція самості. Здавалося, що ми не погоджувались одне з одним, але більш детальне вивчення нашої мови дозволило нам дійти до зіставлення поглядів, які за своєю суттю не були суперечливими (Astor 2009; Colman 2009; Urban 2009). Проблема полягала в тому, що чіткість висловлювання однієї людини була помилковим уявленням іншої.
Коли ми намагаємося щось зрозуміти, ми говоримо, що схоплюємо це. Але ми ніколи не можемо досягти такого розуміння, яке було б більш ніж достатнім для цього завдання. Як і батьківство, мова може бути, в кращому випадку, лише “достатньо доброю”, але ніколи не може бути повною чи досконалою. Аналітиків і пацієнтів, читачів та письменників об’єднує те, що на них впливає музика слів, істинність чи хибність мовчазної частини спілкування. Назва цього есе стосується досвіду того як бути аналітиком. Ми намагаємось говорити те, що маємо на увазі, це передбачає розуміння комунікації іншої людини, пошуку відповідних слів для окреслення того, що ми зрозуміли і висловлення їх тоном голосу, який можна почути. Коли ми розпочинаємо своє навчання як аналітики, ми запозичуємо, наслідуємо та «приміряємо» чужі голоси, аж доти поки не віднаходимо свій власний. Іноді те, що ми хочемо описати, є ноетичним, в інших випадках невимовним, особливо якщо йдеться про нумінозний досвід. Знайти слова – завдання не з легких. Не дивно, що наші інтерпретації можуть відштовхнути наших пацієнтів, оскільки наші слова намагаються передати наші миттєвості розуміння та осяяння. Один із моїх супервізорів читав Шекспіра, щоб покращити свою експресію. Але покращення нашої експресії включає не просто чіткіший виклад, а й передачу емоційного значення того, що ми намагаємося сказати. Часто під час сесії у мене виникав млявий спалах думки, я встигав побачити тільки її зникнення, неначе це був краєвид, ненадовго освітлений блискавкою ночі. Поезія зазвичай краще справляється із цим завданням, не забуваймо, звичайно, що поети описують свої власні душевні стани, а наше завдання – описати душевні стани наших пацієнтів. Фройд вважав, що мова уяви краще виражає стан людини, і писав, що “його історії хвороби повинні читатися як короткі оповідання” (Freud 1893, p. 160). Новелісти стверджують, що вони не ставлять за мету написати книгу про щось. Вони починають, за словами Мартіна Еміса (Martin Amis), з “передчуття” або, мовою Набокова, з “тремтіння” або “пульсації”. Це може виникнути звідусіль, але, як пише Еміс: “Вирішальна ферментація, тобто та яка стає поштовхом, полягає у тому, що тремтіння має поєднатись з чимось вже присутнім у підсвідомості” (Amis 23.1.2010). Це стосується й інтерпретації. Оден (Auden) розрізняв формальний і вільний вірш: перший подібний до різьблення, другий – до моделювання:
«формальний поет… про вірш, що він пише думає, як про щось приховане (латентне) у мові, щось таке, що він має розкрити, тоді як поет вільного вірша думає про мову як про пластичний пасивний засіб, на який він накладає свою художню концепцію (Auden 1962, p. 287)
Тут немає оцінкового судження. Як аналітики, ми використовуємо як різьблення, так і техніку моделювання. Ми використовуємо техніку різьблення, коли слова приходять безпосередньо в нашу свідомість з підсвідомого, ніби ми бачимо форму в камені. Натомість, тоді коли, ми використовуємо техніку моделювання, тоді – ми концептуалізуємо, у намаганні передати неоформлені враження, інтуїцію та почуття у відповідні слова.
Ті, хто грав у командні ігри, можуть згадати те, як тренер запитував їх, коли вони падали після запеклої сутички з суперником, чи було їм боляче або чи отримали вони травму? Якщо їм було просто боляче, добре – «грайте далі», якщо ж травмовані – вони повинні були сидіти на лаві запасних. Наші пацієнти приходять до нас травмованими (пораненими), зі спогадами, які приховують суть справи. Вони приходять зі своїм наративом, але він не містить прояснювального значення. І хоча ми прагнемо націлити наші слова точно на вузол у психіці пацієнта, називаючи щось іншими словами, існує ризик, що нас сприймуть як таких, які прагнуть спростити особистість. Як часто ми насправді чуємо: “Ми просто не говоримо однією мовою”, можливо, навіть на конференції IAAP, один колега каже подібне іншому. Говорячи це, ми маємо на увазі, що хоч суть, можливо, і збіглися, але ми не зустрілись. Яскравим прикладом є те, як хтось використовує слово “перенесення”. (Я повернуся до цього пізніше).
Значення того, що ми говоримо, стосується нашої справжності, та того, що наші слова щирі. У своїй статті у цьому журналі під назвою «Що працює?» К. описав особливий досвід інтерпретації одним із своїх аналітиків:
Його інтерпретації справді могли звучати механічно, оскільки порівняно вони не були наділені афектами… Народжуючись у його психіці, я, природно, приймав їх своєю психікою, вловлював і розумів їх інтелектуально, але емоційно залишався незворушений ними. Саме в цьому сенсі і з цієї причини, а не через будь-яке блокування, анулювання або навмисне забування з мого боку, вони відпали (зникли) і стали для мене “безглуздими”.
(K 2007, стор. 221)
Старші покоління аналітиків змагались з почуттями, які викликали в них їхні пацієнти. Спочатку розглядали їх, як шум у механізмі їхньої психіки, а потім, слідом за Юнгом, почали розуміти, що це цілеспрямована комунікація. Макалістер (McAlister) у своїй нещодавній доповіді для аналітичної групи SAP описала, як вона працювала з пацієнтами, які були госпіталізовані до спеціальних відділень безпеки (secur units), тому що вони буквально вбили об’єкт своєї параної. Фокусуючись на проективному змісті комунікації її пацієнтів, особливо тоді, коли вони активували в ній ідентифікаційні афекти, вона змогла наблизитись до границі смерті внутрішнього світу свого пацієнта. Вона писала наступне:
У моєму контрперенесенні з містером Д. я часто відчувала себе втомленою, мені було нудно, я почувалась розсгубленою і відстороненою, в основному внаслідок його крайньої конкретності та перетворення слів на мертві звуки. Створюючи жорстку структуру, яка зупиняла творчу думку як у його свідомості, так і між нами на сесіях, він створював своєрідну вбивчу зону, яка знищувала все, що могло б дозволити йому рухатися далі та прогресувати”.
(McAlister 2009)
Почуття її пацієнта були відірвані від його слів. Він звучав як автомат, кажучи те, що, на його думку, від нього очікувалося, тоді як Макалістер, будучи його аналітиком, усвідомлювала прихований під цим афект. Саме завдяки опрацюванню цих почуттів, присутніх під поверхнею слів її пацієнта, вона змогла створити свої інтерпретації, щоб описати йому постійну присутність його вбивчої люті та її джерела.
К., описуючи інший бік діалогу, вказав на те, яке значення для нього мало те, що згодом він зустрів, на відміну від свого попереднього досвіду, “почуття та емоції” у повідомленнях свого аналітика. Вони були не завжди, але досить часто, щоб змінити ситуацію. Він відчув, що не самотній зі своїм болем. Він написав:
Про що це говорить, – це зв’язаність почуттів, і без такої зв’язаності я не думаю, що можна було б піддаватись аналізу. Вона відображає те, що Джозеф Конрад (Joseph Conrad) назвав “тонким, але непереможним переконанням солідарності”, яке пов’язує людей разом – “мертвих із живими та живих із ненародженими”.
(K. 2007, стор. 208)
Цей зв’язок повністю був відсутній у пацієнта Макалістер, він повторював те, що вона називала «його мантрою». Суть «мантри» полягала у тому, що він був «хворий» і тепер «у безпеці» – це був спосіб не впускати у свою свідомість думки та почуття, які могли б відновити його зв’язок з людяністю. Його механічне повторення стандартних фраз було імітаційним, застрягаючим, завченим, але не виникало органічно зі зміненої свідомості. Отож, воно було бар’єром перед стражданням від усвідомлення того, що він повністю зруйнував життя трьох людей.
Мова, яка резонує і доторкається до чогось несвідомого в слухачеві, може формувати його психічну реальність, але не з волі (бажання), а скоріше завдяки уяві та натхненню, які розширюють знання у вигляді символів, створених таємничим чином за межами Его. Набуття мудрості та проникливості змінює структуру свідомості, доти поки вони походять з досвіду уявлення про світ Іншого, а внаслідок цього – уявлення про те, як Інший уявляє мене у своєму світі.
Кольрідж (Coleridge) (1826) пише: “Усі знання, які просвітлюють і звільняють, є формою та засобом самопізнання”. Ми “стаємо” кимось іншим, а не лише “оволодіваємо” новим знанням, перефразовуючи Кольріджа (1808, с. 188). З аналітичної перспективи, створення цієї мови залежить, за висловом Кольріджа, від “добровільного призупинення невіри” у нашому внутрішньому дискурсі, з якого походять наші інтерпретації. У моделі психіки Кольріджа, коли знання стають реальними, перетворюючись на само-знання, психіка зростає.
Як аналітик, я маю на увазі, що намагаюся сприяти менталізації афективних станів, які впливають на життя моїх пацієнтів, але щодо яких вони несвідомі. Фонагі і Таргет (Fonagy і Target) описують інтеграцію “удаваності” та “психічної еквівалентності”, як способів функціонування у дитячому розвитку, приблизно у віці чотирьох-п’яти років, яку автори називають “менталізацією”.
Завдяки цьому новому способу осмислення свого досвіду дитина не тільки демонструє розуміння того, що її власна поведінка та поведінка її об’єкта має сенс у термінах психічних станів (з точки зору психічних станів), але й стає здатною визнати, що ці стани є репрезентаціями, які можуть бути помилковими та змінюватись, оскільки вони ґрунтуються лише на одній із цілої низки можливих точок зору. Однак цей прогрес також може призвести до значного посилення конфліктів, коли фантазії, такі як едипові бажання, стають стійкими репрезентаціями, тоді їх можна протиставити зовнішній реальності.
Для того, щоб досягти інтеграції цих двох способів досвіду, для створення повністю менталізуючої психічної реальності, дитині необхідний повторюваний досвід трьох речей: її поточних почуттів і думок, цих психічних станів, відображених (обдуманих) у свідомості об’єкта, і рамки, представленої, зазвичай, орієнтованою на реальність точкою зору дорослого. “Рамка”, що надається батьківською особою або іншими дітьми, здається нам важливою частиною цієї моделі. Дитині потрібний дорослий або старша дитина, яка “підіграє їй”, щоб дитина побачила свою фантазію чи ідею, відображену у свідомості дорослого, реінтроектувала її і використовувала як репрезентацію свою власного мислення..
(Fonagy & Target 1996)
Багато з тих, хто звертається до аналізу, не інтегрували цей спосіб функціонування “удаваності” та “психічної еквівалентності” і не можуть терпіти конфлікти, які вони породжують, і одна з функцій мови, яка виходить з “Я”, дійсно відчувається і справді має на увазі, – показати пацієнтові, що його почуття розуміють інші, що інші також думають про ці почуття. Це теорія свідомості, сумісна з теорією Кольріджа (Coleridge), і, посилаючись на Кольріджа, я спираюся на традицію англійської літератури, яка формулює проблеми, з якими ми стикаємося як аналітики, а саме, намагаємось надати форму невідомому, яке приховано в нас, щоб потім воно стало частиною нас самих.
У зв’язку з цим тепер я думаю, що при роботі у сфері межових станів психіки розумне саморозкриття може бути корисним. Це по іншому порівняно з моїми ранніми роками роботи як аналітика, коли я вважав, що саморозкриття недоречне і може заплутати (збити з пантелику) пацієнта. Дозвольте мені окреслити, що я маю на увазі під саморозкриттям.
Я перервав інтерпретацію, яка, як я відчував, не мала жодного впливу і ставала надто безладною, сказавши вголос: “Занадто багато слів, надто багато слів”. Це інтерпретація для мене самого. Наслідком цього було: а) полегшення для слухача і б) вказування йому на те, що в нашій зустрічі іронія залишилася живою, а разом із нею і довіра. Він дивився все недовірливіше, поки я говорив далі. І коли помітивши це, я зміг змінити картину у своєму уявленні про нього, що дозволило йому змінити уявлення про мене. Завдяки цьому двосторонньому процесу ми обидва довідалися, що внутрішня репрезентація як у нього, так і в мене не була помічена.
Слухаючи та переживаючи афективний зміст сказаного, ми вчимося знаходити найкращий спосіб комунікації з нашими пацієнтами. Але ми повинні пам’ятати про те, як відрізнити це від дії контрперенесення. Воно виникає, коли ми стаємо надто ідентифікованими (ототожненими) з проектованим елементом отриманої проективної ідентифікації. Ось приклад психотерапевта, який потрапив у багатошарову проективну ідентифікацію, що проявляється у перенесенні.
Згаданий матеріал стався після короткої літньої перерви. Терапевт був супервізором (чоловік), і опис, який наведено нижче, відноситься до сесії, на якій терапевт викладав мені цей матеріал. Пацієнтка (жінка) скасувала першу сесію цього тижня, оскільки з її дитиною стався нещасний випадок і збиралася скасувати першу сесію наступного тижня.
Терапевт почав свою розповідь, наголосивши, що пацієнтка виглядала сумною. Увійшовши, вона сказала, що прокинулася сумною, але в неї не було причин для смутку. Терапевт пропустив це повз вуха і сказав, що в нього не було жодних думок щодо цієї розмови, і йому не спало на думку тоді те що вона пропустила сеанси через те, що її дитина постраждала. Сесія продовжилася. Він почув, як вона сказала, що хвилюється і що у неї депресія, а потім вона закінчила цю репліку питальним: “Чи це справді так?”.
Він сказав їй: “Чи можете ви розказати про це детальніше?”. Вона погодилася і зовсім несвідомо сказала: “Ну, було б непогано, якби останніми днями хто-небудь зайшов до мене, щоб підбадьорити (підняти мені настрій)”. Читаючи це, він сказав мені: “Я бачу, що тут є натяк на перенесення, але щоразу, коли я говорю що-небудь, що пов’язує це зі мною, вона каже: “Я розумію, чому ви так кажете, але я цього не відчуваю”… тому, передбачаючи це, він нічого не сказав і перестав думати про це. Його ідея перенесення полягає в тому, що пацієнтка робить приховані посилання на нього, і він повинен звернути на них її увагу.
Тепер пацієнтка сказала: “Ну, я не з тих людей, які просять про допомогу. Я ніколи не зателефоную другу і не скажу, що мені погано, будь ласка, приходь в гості. Це зіпсує мою репутацію людини, яка справляється”. Він знову запропонував своїй пацієнтці розповісти більше про те, що вона щойно сказала. Цього разу вона сказала щось про те, що це не ті почуття, про які було прийнято говорити в сім’ї. І з її досвіду, про ці почуття можна говорити тільки в тому випадку, якщо хтось інший їх помітить. Він знову не помітив, особливо те, що тут може бути певна неявна критика, що, можливо, вона сигналізує про те, що він не помітив, що між ними відбуваються емоційні події, які об’єднують почуття смутку і втрати, з якими їй потрібно допомогти впоратись. Це приклад того, як стан проектної ідентифікації оволодів діалогом між цими двома людьми, і терапевт не розпізнав ні проекцію, ні ідентифікацію.
Якби він вдався до інтервенції, то який рівень цієї інтервеції та мова були б доречними? Він міг би сказати: “Я думаю, ви кажете мені, що хотіли б, щоб у вас був дбайливий тато, але Ви не хочете думати про це, тому що це змушує Вас сумувати”. Правильно, але чи не надто це віддалено від актуальних в даний момент почуттів. Це реконструкція, і, хоча реконструкція має своє місце, зазвичай, вона додає сенсу після того, як тема була опрацьована в момент клінічної ситуації. Або він міг би сказати, що він і говорив у минулому: “Вам не подобається мати такі думки, тому що ви думаєте, що вони про мене, і вас непокоїть, що ці думки про мене недоречні”. Це посилання на Едипальне перенесення, але на відстані, що є досить комфортною, щоб від нього відмовитися. Або він міг би сказати: “Те, про що ви говорите, відбувається тут і зараз, ви сповнені почуттів, на які не звертаєте уваги, і ми не думаємо про них разом”. Це відкриває можливість подальшого дослідження її душевного стану.
Тут поєднуються мовний та психічний рівні інтервенцій. Перша інтерпретація – майже виховна, звернена до Его, яке важає цей коментар дистонним. Ось як працює ваше несвідоме, каже аналітик, але у манері, яка навряд чи зацікавить пацієнта. Наступний варіант об’єктивує та описує внутрішній світ пацієнта. Третій варіант, якому я віддаю перевагу, це визнання того, що аналітик і пацієнт разом піймались на розігруванні знайомої історії з життя пацієнта. І здається, сенс цього розігрування у тому, що пацієнтка хоче щось зрозуміти з цієї ситуації. Те як вона це робить, говорить про те, що вона хотіла б запросити до цього розуміння аналітика. (Цим вона також констелює захисти як пацієнта, так й аналітика). Це і є перенесення/контрперенесення. Саме це я маю на увазі, коли говорю, що аналізую перенесення.
Ще один спосіб, яким аналітики відреаговують в контрперенесенні, – це коли вони застрягають на мовчанні через якесь гальмування або ідею навмисної затримки висловлювання. Це може перешкоджати подальшому дослідженню того, що з’являється, а також створенню атмосфери, в якій знання, отримуються, але не передаються і саме це може бути небезпечно близькими до накопичення таємних думок. А таємні думки про пацієнта можуть навести аналітика на шлях всезнання. Вплив цього на наших пацієнтів полягає в тому, що вони стають пасивнішими, а якщо аналітик дуже мовчазний, то і злими. Наприклад, один аналітик, який мовчав із владним пацієнтом, закінчив супервізію зі мною, сказавши, коли я оголосив час: “Це все?” Іншими словами, це було найкраще, що я міг зробити. Супервізія виявила те, наскільки зневажливо ставився до нього пацієнт, і те як це злило його, і те, як він змагався, щоб контейнувати це роздратування. Це було висловлено у його останньому коментарі до мене. Його емоційна проблема виникала із нерозбірливого зв’язку між його власним почуттям неповноцінності та занепокоєнням пацієнта. Він не міг знайти слів, поки не усвідомив, що відчуває він та його пацієнт. Він не розумів, як його злить зневажливе ставлення до нього з боку пацієнта, поки сам не почав ставитись до мене так само.
До недавна я припускав, що саме мова, наповнена неопрацьованим проективним ідентифікаційним змістом, що створює найбільші труднощі. Наприклад, робота Біона про проективну ідентифікацію як частину нормальної комунікації відноситься до глибоких рівнів невербального спілкування, які розуміються через мрійливість реципієнта, який знаходить слова спочатку як внутрішню вербалізацію, а потім як вокалізацію при вимові (Bion 1967). Нокс (Knox) у своїй статті у цьому журналі під назвою “Коли слова не означають того, що вони говорять” розглянула цю тему з погляду суб’єктності та примусового використання мови. Вона пов’язала індексальну мову Дікона (Deacon) з ранніми архетиповими моделями поведінки та примусовою природою спілкування немовлят (Deacon 1997). Вона також показала, як, наприклад, індексальна мова, зберігаючись у дорослому житті, передає загрозу у несказаному, як це ілюстровано, наприклад, у творах Пінтера (Knox 2009). Індексальна мова – це те, що Нокс описала як намір надати прямий поведінковий вплив на аналітика. Пацієнт Макалістер, використовуючи кліше, такі як “усвідомлення свого злочину”, “стратегії подолання” або “розпізнавання стресових тригерів”, по суті, давав приховані вказівки своєму аналітику, про те, що його слід звільнити з-під варти, в той час, як аналітик знала, що у нього зберігається психоз і він підкорився ідеології войовничості, яка знищила його людяність.
Існує також лексична мова яку ми використовуємо для звичайного спілкування, а останнє це метафорична мова. Окрім того, слідуючи за Вітгенштейном (Wittgenstein), ми концептуалізуємо комунікації як глибинні чи поверхневі. Багато чого з того, що ми вважаємо евакуацією, а не комунікацією, є поверхневою мовою. Лексика – це частина того, що складає словниковий запас нашої історії, як особистої, так і безособової, і вона також може бути використана для вираження наших захисних організацій.
Я не претендую на повноту чи оригінальність цього формулювання. І категорії не настільки чіткі, наскільки я їх виділив для даного викладу. Деякі з них були представлені в психотерапевтичній літературі протягом багатьох років (див. Meltzer et al. 1975), будучи взяті з філософії (Langer 1942) та лінгвістики. Деякі з них з’явилися зовсім недавно, наприклад робота Дікона (Deacon 1997) і Нокс.
Щоб мова розвивалася, ми повинні хотіти спілкуватися. Це звучить банально, але часто здається, що аутичним дітям не хочеться спілкуватися з іншими людьми. Далі має бути хтось, хто існує всередині нас – у нашій психічній реальності, хтось, до кого ми звертаємось. При шизофренії ця внутрішня фігура є частиною маячної системи.
В основі нашого використання мови лежить концепція “сновидних думок”, сформульована Біоном. Їх можна осмислювати, вони також складають частину нашої пам’яті і тому можуть передаватися мовою, яка може бути поверховою або глибинною. Тепер нам потрібна певна операційна концепція. Це альфа-функція. Без альфа-функції ми позбавлені альфа-елементів, які власне створюють думки сновидіння і без яких ці думки не можуть бути сформульовані (Bion 1967). Саме тут Юнг та Біон сходяться. Твердження Юнга про те, що фізична (зовнішня) реальність і психічна (внутрішня) реальність – це два аспекти однієї і тієї ж сутності, які ми переживаємо окремо, дає підставу психосоматичному підходу розуміти людську природу. Проте психічне у Юнга потребує механізму альфа-функції Біона, який перетворює відчуття, які переживає немовля, на елементи, про які можна думати. А психічне Біона потребує трансцендентної функції Юнга, щоб інтегрувати різні вершини Біона. Як і Юнг, Біон цікавився психозами, і, як і Юнг, Біон був зацікавлений пошуком сенсу. Сновидні думки лежать в основі осмисленого близького спілкування. Трансцендентна функція примиряє узгоджує протиріччя, що виникають за допомогою символічної інтеграції і має важливе значення у контексті депресивності. Коли я вперше зіткнувся з концепцією сновидних думок, я намагався зрозуміти, чому це так важливо. Звісно, говорив мій внутрішній скептик, нам не обов’язково бачити сни, щоб думати? Це не так – думки уві сні відносяться до внутрішньої мрійливості про наш об’єкт прив’язаності, що і породжує мислення. Я маю на увазі тут джерела уяви, а не передачі інформації. Ейнштейн проводить різницю, коли описує, як до нього приходять ідеї:
Слова чи мова, у тому вигляді, в якому вони написані чи вимовлені, не відіграють жодної ролі у механізмі мого мислення. Психічні сутності, які начебто слугують елементами мислення, – є звичайними знаками і більш-менш чіткими образами, які можна “добровільно” відтворювати і комбінувати… Вищезгадані елементи, в моєму випадку є візуального та м’язового типу. Загальноприйняті слова або інші знаки доводиться ретельно шукати тільки на другому етапі, коли згадана асоціативна гра досить усталена і може відтворюватись за бажанням
(Процитовано Пенроузом (Penrose), 1990 р., с. 548)
Колман (Colman) припустив (приватне спілкування), що Ейнштейн “вирізьбив” те (посилання на Одена (Auden) вище), але не словами, що потім йому довелося перекласти на свою образну діяльність на мову та математику.
Я вже згадував про заборони, які виникають, коли ми ідентифікуємось із проективним матеріалом, а тепер я хочу розглянути психопатологію пацієнта. К., який описав себе як того, хто живе у межовій зоні, показав, що він відчував доброзичливий нейтралітет аналітика як байдужість до його болю. Ми, як аналітики, думаємо про свій доброзичливий нейтралітет як про щось, що стосується того, що приносять наші пацієнти, а не їх особистості. Ми не судимо, але це нас зачіпає. Часто наші пацієнти цього не розуміють. У своїй нещодавній статті Урбан (Urban) описала двох дітей, яких вона спостерігала у лікарняній клініці, де вона працювала. В однієї з них була психотична структура особистості, в іншої – невротична. Психотична дитина, чия поведінка була маніакальною і фізіологічною, не могла витримувати багато слів. З нею працювали в основному, шляхом обмеження того, що їй казали, і більше концентрувались на реакціях на її почуття в момент сеансу. Це Урбан робила, з’єднуючи несказані думки та дії дитини. Зародки рудиментарної довіри до свого аналітичного об’єкту з’явилися, коли дитина проповзла через брючні штани Урбана під час повторного інсценування свого народження. Ця дитина відчувала себе шматком лайна, виштовхнутим, небажаним, смердючим і непотрібним, і поводилася відповідним чином. Мова була в вигляді дитини і тоні голосу. “Чому привіт”, – говорила Урббан, коли дитина проповзала у неї між ногами, щоб її зустріли привітною усмішкою і теплим виразом обличчя. На противагу цьому невротична дитина могла чути інтерпретації. Ось слова Урбан:
Агресія була очевидна на малюнках її матері з великим ротом, а потім із чорною діркою замість рота. Я ставила питання про ці малюнки і робила коментарі. Я припустила, що красиві зображення, які вона так ретельно намалювала, показують, як сильно вона хоче, щоб у її сім’ї все було чудово. Мої питання викликали в неї тривогу, ймовірно, викликану зустрічами, які вона на той час проводила із судовим опікуном. Коли вона намалювала невідому фігуру з величезним ротом, вона розсміялася від здивування, коли я сказала, що вона хотіла б, щоб я закрила свій великий рот і перестала ставити запитання. Коли це трапилося, вона запитала: “Звідки ви знаєте, що я так думаю? “
(Урбан 2009)
Для мене це означало, що як поведінкова, так і лінгвістична інтерпретація аналітика дала вираз чомусь у підсвідомості дитини. Цей приклад ілюструє три рівні мови. Послання пацієнта були лексичними, глибокими (за своїм проективним ідентифікаційним змістом), а їх вираження метафоричним. Саме з цих уявних обмінів можуть виникнути символи.
Граматика інтерпретацій
Але часто ми маємо вибирати яку з інтервенцій застосувати. Енн Альварес (Anne Alvarez) звернула увагу на граматику інтерпретацій в аналізі межової дитини. При аналізі межової дитини ми можемо вибрати, наприклад, звернення уваги на всемогутності дитини чи її могутності. Пам’ятаючи про конкретність, характерну для межового мислення, і про те, що будь-яка інтерпретація, яка натякає на окремість чи відмінність, нестерпна. Ми повинні бути обережні коли формулюємо наші інтервенції, через те, що часто у цих випадках у людини немає ні довіри до їх внутрішніх об’єктів, ні відчуття того, що вони є кимось вартим, кого можна слухати та чути.
Альварес виявила, що невротичні діти можуть чути й осмислювати речення, що мають умовну або підрядну структуру, тому вона може сказати їм: “Ти хочеш, але ми обидва знаємо, що ти не можеш…”, і дякуючи тому, що невротична дитина має «достатнє» Его, щоб враховувати дві різні можливості, це твердження є можливим. У той час як у випадку з межовою дитиною їй доведеться сказати щось з більшою впевненістю та гарантією, наприклад, “Ти відчуваєш, що я не маю залишати тебе в цей час”. Вона наводить приклад 10-річної дитини, яка з тривогою говорила про те, що робітники фарбують будівлю, у якій проходили сесії. Альварес інтерпретувала, що дитина хотіла б мати можливість малювати, як дорослі робітники, робити те, що часто робив тато. Дитина поправила її: “Так, я хочу, я справді цього хочу, я справді працюю, ось що я роблю, розумієте” (Alvarez 1997, p. 759). Формулювання аналітика спрямоване на його всемогутність. Він хотів би бути схожим на тата. Але дитина виправляє аналітика і наголошує на своїй могутності, через те, що їй потрібно було відчути, що вона може бути сильною та здатною до відновлення. Дитина перетворила “хотів би зробити” на “це те, що я роблю”. Перший приклад – це класична інтерпретація, як її вивчають, а саме: аналітик посилається на захист та ідентифікацію пацієнта з цією точкою зору. Коригування дитини – це початок процесу, який, якщо аналітик може дозволити, призведе до того, що дитина в перенесенні створить для себе нову історію. Інтерпретація аналітика нагадує дитині про її біль. Інтерпретація дитини відноситься до надії на те, що її божевільний внутрішній світ ірраціональних страхів та невпевненості може бути сцілений.
Альварес (1997) запрошує читача задуматися якою є власна модель як аналітика, в момент інтерпретації. Через те, що якщо інтерпретації постійно розкривають уразливі місця пацієнта, то пацієнт починає відчувати відчай і, зрештою, відторгнення. Дитина, про яку вона розповідає, покинула мати, коли їй було чотири роки, і ця дитина в терапії заявляла про те, що назавжди залишиться з матір’ю. Прояснення інтерпретує це як бажання, що ґрунтується на страху, що мати ніколи не повернеться, підкріплене реальністю відсутності матері. Потенціал перенесення, який міг би дозволити ставитись до цього по-іншому – сприйняти бажання дитини бути з доброю мамою завжди, що і є передумовою для такого перенесення. Перенесення, яке забезпечує безперервність, того, що тепле почуття безперервності може бути подібним до почуття підтримки та обіймів – хороший досвід раннього дитинства, якого дитина потребувала.
Ідея тут полягає в тому, що якщо дитина не буде переповнена тривогою, можливо, її Его зможе трохи підрости; можливо, вона зможе відчути деяку довіру до свого аналітика та отримати інший досвід у перенесенні. Я детально описав різні аспекти цього в попередніх роботах, які розкривають мій інтерес до того, як уникнути закриття (closing off), відкидання/відхилення (rejecting), блокування (shutting down), відштовхування пробних підходів (спроб) тих частин особистості пацієнта, які намагаються розвиватися (Astor 2000, 2001, 2005, 2007).
Нарешті, я хочу коротко зупинитися на роботі Джона Штайнера (John Steiner) про інтерпретації, орієнтовані на пацієнта та аналітика. Штайнер виходить із того, що є пацієнти, які не бажають усвідомлювати себе, але, тим не менш, виявляють нагальну потребу бути зрозумілими. Щоб продемонструвати, що пацієнт був зрозумілий у таких обставинах, аналітику часто необхідно сформулювати інтерпретацію таким чином, щоб вона посилалася на те, що, на думку пацієнта, відбувається у свідомості аналітика. «Ви сприймаєте мене як…», «ви боїтеся, що я…». Пацієнт може зацікавитися тим, що думає аналітик, за умови, що аналітик відкритий і готовий розглянути точку зору пацієнта, а не вказувати на те, що його думка помилкова. Потенційна цінність такого роду інтерпретацій полягає у тому, що аналітик припускає, що пацієнт а) зацікавлений у своїх діях і б) готовий взяти на себе певну відповідальність за них. Говорячи мовою Штайнера, це припущення є підтримкою виклику, який кидає пацієнт домінуванню власної внутрішньої патологічної організації. Але аналітики також повинні бути свідомими того, як вони говорять про те, що вони зрозуміли з точки зору рівнів інтервенцій. Під цим я маю на увазі, що ми можемо чути, що нам кажуть, як опис інфантильного стану розуму, але знати, що насправді це є недоречним розмовляти в такий спосіб.
Пацієнтці Штайнера наснився сон: вона була на гірській вершині. Поруч із нею, також на вершині, знаходився гігантський гриб. Вона боялася, що її зіштовхнуть, але водночас застрягла там. Її чоловік нетерпляче сказав звідкись з-поза вершини: “Давай! Ми маємо рухатися далі, щоб дістатися туди”. Потім вона додала: ” Він, мабуть, був на схилі спускаючись”.
Увагу Штайнера привернуло те, що просування вперед означало спуск по схилу вниз. Його внутрішній коментар полягав у тому, що відмова від соска для цієї пацієнтки не означала відлучення від грудей, “тобто рух уперед та розвиток, але витіснення та зміщення пенісом-грибом”. Тому, якби вона була пенісом або мала його, вона б постійно володіла грудьми. Таким чином, мовою її снів, якби вона могла відмовитися від того, щоб бути на вершині, вона могла би досягти прогресу. Але проблема полягала в тому, що вона думала про це як рух униз схилом. Це була пацієнтка, яка вважала, що аналізанти, які перебувають у навчальному аналізі щоб стати аналітиками, є у привілейованому становищі порівняно з іншими аналізантами. Інтерпретація Штайнера звучала так: “Ви почуваєтеся витісненою і приниженою мною, тому що не можете бути такою, як я”. На що вона відповіла: “Але це так, і я впевнена, що так буде завжди”, що спонукало його сказати: “коли вона зрозуміла, що прийняття інтерпретації не робить її аналітиком, це був інсайт і рух уперед, але для неї це було схоже на спуск слизькою доріжкою до нижчого становища” (Steiner 1994, p. 1071). Це дратувало його пацієнтку, але не принижувало її. І це привело його, а не її, до роботи з подолання дистресу, викликаного тим, що її не оцінили.
Для мене це є прикладом відповідної мови для аналізу, оскільки аналітик використовує ідентифікуючі елементи, щоб зберегти фокус уваги на камунікативній спроможності пацієнтки та її готовності залишатися поряд із несвідомим процесом. Він свідомо приймає позицію її чоловіка та розмовляє з нею, використовуючи її лексикон. Якби він використовував мову часткових об’єктів, це б розігралось у її почуттях, того, що вона за своєю природою принижена, що їй доводиться дорослішати. Лексично він розмовляє з дорослим, метафорично – з дитиною.
Ми повинні поважати джерела мови наших пацієнтів та розуміти їхній життєвий досвід, а також його наслідки для їхньої здатності слухати та чути голос усередині нашої та їх вербальної і невербальної комунікації. Граматична структура може бути важливою при формулюванні наших інтервенцій і це відбувається в процесі менталізації, яка є взаємною. Ще одним важливим елементом є те, що аналітикам необхідно коригувати свій спосіб «бути разом» зі своїми пацієнтами заглиблюючись у переважаючу структуру їхньої особистості. Психотик не може почути те, що може почути невротик. Посилаючись на альфа-функцію Біона, я запропонував, те, як виникає мислення і, як почати думати про те, що відбувається, коли сеанси сповнені евакуйованого матеріалу. І я припустив, що розумне саморозкриття, стримане, ретельно оброблене та обмежене, а не сповідальна автобіографія, може побудувати довіру, яка має драматичний ефект на спілкування.
У своїй інтерпретаційній діяльності ми прагнемо досягти рівня психічної реальності, до якого раніше не мали доступу наші пацієнти. Наратив, який ми створюємо разом, не може використовувати мову звичного реалізму; швидше, ми повинні досягти єднання, яке має бути досить переконливим, щоб ми обидвоє відчули себе причетними. Пам’ятайте, що Віннікотт сказав у своїй роботі про комунікацію: “Сховатись є радістю, але бідою є – не бути знайденим” (Winnicott 1963, p. 186).
Astor, J. (2000). ‘Some reflections on empathy and reciprocity in the use of countertransference between supervisor and supervisee’. Journal of Analytical Psychology, 45, 3.
—— (2001). ‘Is transference the “total situation”?’ Journal of Analytical Psychology, 46, 3.
—— (2005). ‘The self-invented personality? Reflections on authenticity and the writing of analytic papers’. Journal of Analytical Psychology, 50, 4.
—— (2007). ‘Fordham, feeling and countertransference: reflections on defences of the self’. Journal of Analytical Psychology, 52, 2.
—— (2009). ‘Are Urban and Colman really in opposition over Fordham’s model of the self?’ Journal of Analytical Psychology, 54, 3.
Alvarez, A. (1997). ‘Projective identification as a communication, its grammar in borderline psychotic children’. Psychoanalytic Dialogues, 7, 6, 753–68.
Amis, M. (2010). Interview in The Guardian Newspaper, 23.1.2010.
Auden, W.H. (1962). The Dyer’s Hand. London: Faber and Faber.
Bion, W. (1967). ‘A theory of thinking’. In Second Thoughts. London: Heinemann.
Colman,W. (2009). ‘Reply to Astor’s “Are Urban and Colman really in opposition over
Fordham’s model of the self?”’ Journal of Analytical Psychology, 54, 3.
Coleridge, S.T. (1808). ‘Notes on Shakespeare’. In Shakespeare Criticism, ed. T.M. Raysor. London: Dent, 1960.
—— (1826). Letters, ed. E.L. Griggs. Vol. 6, 723. Oxford: Oxford Clarendon Press, 1956.
Deacon, T. (1997). The Symbolic Species: The Co-evolution of Language and the Human
Brain. London: Allen Lane/Penguin Press.