“Інстинкт” уяви. Нейроетологічний підхід до еволюції рефлексивного розуму та його застосування у психотерапії

Antonio Alcaro^1* and  Stefano Carta²

¹Department of Psychology, Sapienza University of Rome, Rome, Italy

²Department of Pedagogy, Psychology, and Philosophy, Università degli Studi di Cagliari, Cagliari, Italy

Сучасна нейро-психоаналітична література підкреслює, що наша суб’єктивна ідентичність ґрунтується на первісних підкіркових нервово-психічних процесах, що виражають немислені форми досвіду, які є «афективно інтенсивними, не будучи відомими» (Solms and Panksepp, 2012). Позбавлені внутрішніх репрезентацій, емоційні стани нашого «ядра-Самості» («core-Self») (Panksepp, 1998b) «проектуються» на зовнішній світ, розряджаючись як правило, через інстинктивні моделі поведінки. Однак, через тісні зв’язки між підкірковими та кірковими центрами серединного мозку, емоційні потяги можуть також знайти спосіб відображення через внутрішнє самореферентне опрацювання, що стає очевидним, коли організм не є у активній взаємодії із зовнішнім світом. Завдяки такому ендогенному функціонуванню, емоційні диспозиції ядра-Самості не реалізуються явно, натомість, вони організовуються в межах пов’язаних динамічних психічних структур, які К. Г. Юнг назвав «почуттєво забарвленими комплексами», а Мелані Кляйн  — «несвідомими фантазіями». Внутрішня самореферентна динаміка «мозок-психіка» («brainmind») походить зі стану збудження на стадії швидкого сну (REM-сон), потім розгортається у активації комплексу кірково-лімбічних серединних структур мозку (CMS) у стані розслабленої (спокійної) бадьорості, також відомого як мережа пасивного режиму роботи мозку (DMN). З нашої нейроетологічної точки зору, вона підтримується «інтровертованою» діяльністю ПОШУКУ (SEEKING), що призводить до суб’єктивного дослідження внутрішньо сконструйованих віртуальних сценаріїв. Ця функція «блукання думок», пов’язана зі сновидіннями, обробкою фантазій, запам’ятовуванням і мисленням, вона є сутністю функції уяви і становить першу форму рефлексії, в якій наміри та потяги набувають первинної форми свідомої (але не самосвідомої) репрезентації. Під час постнатального розвитку, ця оригінальна («архетипна») функція уяви повільно налаштовується у стосунковому «перехідному» просторі і може бути виражена спочатку в невербальних, а згодом в абстрактно-вербальних соціальних комунікативних моделях. Наша точка зору має помітні наслідки для психотерапії. Замість того, щоб намагатися безпосередньо модифікувати міжособистісні зовнішні стосунки (підхід зверху-вниз), дисфункційні емоційно-стосункові моделі можуть бути модифіковані шляхом процесу, в якому пацієнту допомагають відпустити сприйняті почуття-об’єкти на користь занурення, через актуальні переживання, від поверхневого рівня сприйняття до порожнього переживання-стану, в якому немає образів. Тільки починаючи з цього «аноетичного» стану переживань, глибинна творча уява і реструктуризуюча самореферентна діяльність можуть бути реанімовані за допомогою процесу спонтанної уяви.

Ключові слова: мережа пасивного режиму роботи мозку, самість, афективний, сон (мрія, образ), менталізація, емоція, свідомість, ноетичний

ВСТУП

Більшість дослідників сьогодні розглядає суб’єктивність (особистий досвід) як результат індивідуального історичного процесу, а отже, як надбання людського розвитку. Зокрема, виникнення психічного життя та почуття «Самості» пов’язують з емоційними та когнітивними навичками, які дозволяють дитині відрефлексовувати її досвід (Damasio, 2010). Така значуща функція, яку називають «менталізацією» або «рефлексивною функцією», зазвичай вважається продуктом стосунків прив’язаності (Stern, 1985; Schore, 1994; Fonagy and Target, 1997; Fonagy et al., 2002). Когнітивні психологи, психоаналітики та нейронауковці погоджуються, що дитина навчається мати суб’єктивне психічне життя і вважає його своїм власним шляхом засвоєння досвіду та аспектів стосунків прив’язаності у залежності від здатності об’єкта прив’язаності (опікуна) до саморефлексії (Bowlby, 1969/1982; Bretherton and Munholland, 1999).

Визнаючи важливість таких теорій, ми вважаємо, що суворі погляди на розвиток не враховують того, що новонароджені забезпечені вродженим потенціалом ендогенної психічної діяльності, де інтерсуб’єктивне середовище переживається і репрезентується субʼєктивно. Справді, дослідження нервово-психічного розвитку показали, що людські ембріони вже володіють внутрішнім мозковим динамізмом, характерним для швидкого сну (REM), який з’являється до не-REM сну та активує пробудження, яке значною мірою переважає в останньому триместрі вагітності (Birnholz, 1981). Цікаво, що REM-сон призводить до ендогенної активації комплексу підкіркових серединних (SCMS) і кіркових серединних структур мозку (CMS), які беруть участь у високоемоційній самореферентній обробці. Більше того, нещодавні нейрометаболічні дослідження показали, що CMS демонструють високі рівні метаболічної активності не тільки під час швидкого сну (REM-сну), але й у стані розслабленої (спокійної) бадьорості, коли організм не взаємодіє з навколишнім середовищем (Raichle, 2015).

Ендогенна самореферентна обробка CMS пов’язана з внутрішньою функцією генератора віртуальних моделей, за допомогою яких організм формує висновки про структуру (своєї) реальності (Hobson and Friston, 2012). Під час швидкого сну (REM-сну) цей процес висновків може бути суб’єктивно пережитим у вигляді перцептивно-подібних образів, які ми називаємо сновидіннями, і які виражають первісну форму свідомості, або протосвідомість (Hobson, 2009). Під час розслабленого стану бадьорості цей процес можна суб’єктивно переживати як внутрішній потік уявлень і думок (Carhart-Harris and Friston, 2010; Schacter et al., 2012; Agnati et al., 2013; Fox et al., 2013), який явно нагадує те, що Вільям Джеймс описав як «потік свідомості»:

«Коли ми беремо […] загальний погляд на дивовижний потік нашої свідомості, то перше, що нас вражає — це різний темп його частин. Подібно до життя пташки, воно ніби складається з чергування польотів і приземлень […] Місця приземлень […] можна тримати перед свідомістю невизначений час […] Місця польотів […] зʼявляються між питаннями, які розглядаються в порівняно розслабленому періоді (James, 1890).

Тому, слідуючи таким нейронауковим напрямкам і відповідно до аналітичної психології Юнга (Jung, 1937), ми вважаємо, що так звана «рефлексивна функція» прищеплюється в ембріональній формі психічної діяльності, базуючись на «автономній» активності мозку, що перебуває у стані спокою (розслабленому стані). Випливаючи з цього інстинкту рефлексії, внутрішні емоційні диспозиції живого організму підтримуються в «потенційному стані» і замість того, щоб виражатися у діях (рухових чи фізіологічних), вони закриваються самі на собі і в кінцевому підсумку утворюють суб’єктивний психічний вимір (Jung, 1937; Shamdasani, 2003). Така важлива самореферентна функція, що проявляється у сновидіннях, запам’ятовуванні, мисленні та обробці фантазій, породжує образи, що виступають першими феноменологічними будівельними блоками нашої природи, природи тварин, які наділені психікою. Справді, як припускав Юнг, «все, що ми усвідомлюємо, є образом, а цей образ є психікою … [який] є світом, у якому міститься Его» (Jung, 1967, p.75).

Тому, у цій статті ми представляємо нейроетологічну точку зору (MacLean, 1990; Panksepp, 1998b; Panksepp and Biven, 2012) яка об’єднує дані дослідження людей і тварин, що показують, як «функція уяви» розвивалася у наземних хребетних і якого типу процеси у мозку з нею пов’язані. У заключній частині рукопису ми обговорюємо деякі наслідки нашої точки зору для клінічної психології та психотерапії.

DMN ДІЯЛЬНІСТЬ У СТАНІ СПОКОЮ ТА САМОРЕФЕРЕНТНА ОБРОБКА

У 1997 році, Shulman et al. (1997) опублікували метааналітичне дослідження, в якому вказали на ділянки мозку з підвищеним кровообігом під час пасивного перегляду масиву стимулів, порівняно з ділянками з підвищеним кровообігом під час активних завдань. Ділянки мозку, що демонструють високий метаболізм у стані спокою тісно пов’язані між собою з анатомічної та функціональної точки зору, належать до комплексу CMS, і визначені як мережа пасивного режиму роботи мозку (Raichle et al., 2001; Raichle and Snyder, 2007). Як показав Rahicle, «DMN мозку складається з окремих, білатеральних і симетричних ділянок кори, у медіальній і латеральній тім’яній, медіальній префронтальній, а також медіальній і латеральній скроневій ділянці кори головного мозку людини, нелюдоподібних приматів, котів і гризунів» (Raichle, 2015, p. 433).

Було показано, що DMN характеризується високою внутрішньою активністю у стані спокою при зоровій фіксації або з заплющеними очима, активність знижується, при виконанні суб’єктами цілеспрямованих завдань (Gusnard et al., 2001; Raichle et al., 2001; Greicius et al., 2003). Як наслідок, DMN пов’язують з внутрішньо-орієнтованими психічними процесами (Mason et al., 2007) а його функціонування розглядають як противагу дорсальній мережі уваги (DAN), яка активується, коли увага спрямована на зовнішній світ ¹ (Corbetta et al., 2008). Більше того, активність DMN в стані спокою особливо очевидна під час швидкого сну (REM), еволюційно старого стану мозку, що характеризується інтенсивним нейрофізіологічним збудженням, яке супроводжується ізоляцією організму від зовнішнього світу (Nir and Tononi, 2010).

Оскільки переважна більшість метаболізму мозку спрямована на підживлення DMN в стані спокою (розслаблення), таке непропорційне споживання енергії, що не використовується для активної взаємодії з навколишнім середовищем, призвело до аналогії з темною енергією в космології. Як пишуть  Zhang та Raichle (Zhang and Raichle, 2010, p. 15) :

«Як і наш космос, мозок також має власну «темну енергію». Дійсно, «видимі» елементи мозкової активності — нейрональні відповіді на вимоги навколишнього середовища — складають менше 5% від енергетичного бюджету мозку, залишаючи більшість на внутрішні нейрональні передачі сигналів» (Zhang and Raichle, 2010, p. 15).

Тому відкритим питанням серед дослідників залишається з’ясувати, які ж психологічні функції пов’язані з таким внутрішнім функціонуванням мозку. Намагаючись відповісти на це питання, все більше досліджень на людях показали, що DMN мають вирішальне значення для самобутньої обробки, тобто вироблення стимулів і діяльності, пов’язаної з собою ² (Northoff, 2011, 2013, 2016). Наприклад, дослідження функціональної візуалізації мозку показують, що DMN сильно задіяно у випадку предʼявлення особистісних стимулів таких як, ім’я людини, в порівнянні з такими, що не пов’язані з собою, як-от ім’я іншої людини (Qin and Northoff, 2011). Найдивовижніше те, що активність DMN не змінюється, якщо ми порівнюємо активність, пов’язану з собою, і активність у стані спокою (D’Argembeau et al., 2005). Таке «перекриття спокій-самість» (Northoff, 2016) переконливо свідчить про те, що активність у стані спокою певним чином пов’язана з обробкою інформації, повʼязаної з собою.

Дослідження самореферентної активності DMN радикально змінили наше уявлення про мозок. До 1990-х років у дослідженнях когнітивної психології та нейронауки домінував проблемно-орієнтований погляд на психічне функціонування, і підкреслювався погляд на «мозок-психіку» («brainmind») як на орган, що реагує на ентероцептивні та/або екстероцептивні стимули. Однак, масова присутність ендогенної активності означає тенденцію до формування самоорганізованих динамічних моделей (Northoff, 2013, 2014a,b, 2015a,b, 2016, 2018; Northoff and Stanghellini, 2016; but see also Brown, 2002; Llinás, 2002). Це також означає, що «мозок-психіка» («brainmind») не просто реагує на стимули, а й інтегрує їх у своє ендогенне «внутрішнє» функціонування (Northoff et al., 2010a; Northoff and Stanghellini, 2016; Northoff, 2018).

З юнгіанської точки зору, ендогенна психічна діяльність (Самість) формується потенційними психічними організаторами, які надають зовнішнім об’єктам їх емоційну та когнітивну цінність/значення. Такі організатори походять з архетипних схем, які володіють загальною валідністю для інтерпретації сприйнятих стимулів, які будуть поступово збігатися із зовнішнім досвідом та сприйняттям для формування персоналізованих комплексів (див. наступний параграф). Після Юнга, а також несвідомих фантазій Мелані Кляйн (Klein, 1921, 1952/2018; Isaacs, 1948), або «вигаданих об’єктів» Winnicott (1967) висловлювали ідею ендогенних психологічних структур, які відповідають сприйнятим об’єктам, і які зрештою зберігаються у вигляді спогадів, що належать до зв’язних епізодів і наративів ³.

АФЕКТИВНО-ЕМОЦІЙНА ОСНОВА САМОРЕФЕРЕНТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ DMN

Останні нейронаукові дані свідчать про те, що ступінь самозв’язаності залежить від функціонування ядра вентральної частини DMN (D’Argembeau et al., 2005), яка специфічно залучена у забезпечення емоційно-афективного підґрунтя у межах внутрішньо-орієнтувальної розумової діяльності (Christoff et al., 2016). Іншими словами, вентральна частина DMN «обмежує» активність уяви у границях певних смислових орбіт, зосереджених на характерних емоційних почуттях або настроях.

Вентрально-ядерна частина CMS включає вентромедіальну префронтальну кору (VMPFC), медіальну орбітофронтальну кору (MOFC), суб- і прегенуальну частину передньої поясної кори (PACC). Ці області щільно пов’язані з підкірковими ділянками (стовбур мозку, середній мозок і базальний передній мозок), а також з мигдалеподібним тілом, базальними гангліями (смугастим тілом і прилеглим ядром) і всіма первинними екстероцептивними сенсорними модальностями (Northoff et al., 2006; Christoff et al., 2016). Зокрема, афективно-емоційне обґрунтування, що здійснюється вентральною частиною DMN, залежить від тісних зв’язків із комплексом SCMS (Northoff et al., 2006) які беруть участь у базовій вісцерально-гомеостатичній регуляції, а також у появі інстинктивних потягів та базових емоційних диспозицій (Panksepp, 1998a,b, 2005, 2010, 2011; Damasio, 1999; Denton, 2006; Alcaro et al., 2017).

З огляду на їхні основні функції, SCMS були названі «ядром-Самості»  (Panksepp, 1998b), або «прото-Самістю» (Damasio, 1999). Вони причетні до виникнення первинної форми афективної свідомості, що характеризується настроями, сомато-вісцеральними станами та базовими емоційними відчуттями, які становлять першу форму самоорієнтації у світі (Panksepp, 1998b; Damasio, 1999; Merker, 2007; Solms and Panksepp, 2012; Alcaro and Panksepp, 2014; Alcaro et al., 2017). Така первісна форма «аноетичного» усвідомлення була визначена як «рудиментарний стан автономного усвідомлення […], з фундаментальною формою «самопереживання» від першої особи, яка спирається на афективні стани з досвіду та сирі чуттєві і перцептивні психічні утворення» (Vandekerckhove and Panksepp, 2009, p. 1).

Закріплюючи свою активність у межах певних афективних шляхів, вентральний відділ DMN розгортає важливу стабілізуючу функцію для виникнення стійкого відчуття себе та зовнішньої реальності. Цікаво, що клінічні спостереження продемонстрували, що пацієнти з ураженнями вентрального відділу DMN мають глибоко дезорганізовану психотично-подібну психічну активність (Solms and Solms, 2000) і залишаються нездатними розвинути узгоджену модель самого себе (Damasio, 1999; Schore, 2003, 2009). На нашу думку, це можна розглядати як наслідок втрати зв’язку між DMN та SCMS. У такому випадку, функція уяви втрачає свою ядерно-Самісну афективну основу, необхідну для її узгодженості, інтеграції, стабільності та самозв’язаності.

З іншого боку, коли сила афекту надмірно висока, спрямованість психічної діяльності може бути сильно обмежена. Це призводить до появи румінації, коли компульсивно виникають фіксовані думки або уявлення, що домінують у психічній сфері. Це явище особливо яскраво проявляється при депресії – патологічному психічному стані, що характеризується гіперемоційними румінативними думками та підвищеною активністю у стані спокою в кірково-підкіркових структурах середньої лінії мозку (Alcaro et al., 2010; Northoff et al., 2011).

Як не дивно, К. Г. Юнг давно зрозумів абсолютну значущість афективних процесів для самозвʼязаності, він писав, що:

«Кожний психічний процес має ціннісну якість, а саме свою тональність почуттів. Це вказує на ступінь впливу процесу на суб’єкта або на те, як багато процес означає для субʼєкта (у тій мірі в якій процес взагалі досягає свідомості). Саме завдяки «афекту» суб’єкт стає залученим і таким чином починає відчувати всю вагу реальності» (Jung, 1959: para. 61).

За Юнгом, афекти несуть не тільки внутрішню суб’єктивну якість, але й суттєву інтегративну властивість. Справді, він вважав, що психічне життя організоване навколо специфічних динамічних структур, які називаються «почуттєво-забарвленими комплексами», які об’єднують різні психічні змісти на основі загального афективного стану (see also Wilkinson, 2006). Кожен комплекс об’єднаний одним і тим же афектом, який визначає його смислове ядро і організовує досвід, сприйняття, фантазії та думки навколо центральної теми. Наприклад, особливий комплекс неповноцінності може бути створений через констеляцію спогадів, думок і фантазій, пов’язаних з відсутністю самоцінності, сумнівами і невпевненістю в собі, а також відчуттям невідповідності стандартам.

Юнгіанська теорія почуттєво-забарвлених комплексів, є вдосконаленням роботи П’єра Жане про автономні фіксовані ідеї. Згідно з Janet (1889), фіксовані ідеї – це психічні образи або думки, які мають високий емоційний заряд і набувають перебільшених розмірів, тому вони не можуть нормально інтегруватися в Его-свідомість і стають ізольованими від звичної особистості, створюючи дисоціативні стани психіки (Monahan, 2009). Однак, на відміну від оригінальної теорії Жане, Юнг стверджував, що дисоціативний аспект комплексів зазвичай є оборотним, тому вони можуть бути значно більш інтегрованими відповідно до поточної ситуації. Лише при важких психічних патологіях, таких як психози, певні комплекси остаточно дисоціюються від свідомого Его і особистість фрагментується. Таке розʼєднання зв’язків наражає суб’єкта на потужну і немодульовану активність «його» комплексів, і суб’єкт ананкастично змушений реагувати на свої ендогенні афективні, архаїчні образи, майже позбавлені вольової активності та належної робочої пам’яті.

СУТНІСТЬ ФУНКЦІЇ УЯВИ: БЛУКАННЯ ДУМОК ЯК ІНТРОВЕРТОВАНИЙ ПОШУК

Висока афективна самореферентна діяльність DMN в стані спокою може діяти абсолютно несвідомо, впливаючи на індивідуальне ставлення до навколишнього середовища та суб’єктивне (афективне) значення, яке надається зовнішньому досвіду. Така несвідома обробка була описана клінічними психологами за допомогою концепції «імпліцитного невитісненого несвідомого» (Fonagy et al., 2002), або «внутрішніх робочих моделей» (Bowlby, 1969/1982; Stern, 1985). Однак самореферентна обробка мозку також може стати доступною для суб’єктивного усвідомлення у процесі активної уяви, яка насвітлює внутрішні диспозиції Самості та моделі її прогнозування (Alcaro and Panksepp, 2014). Свідомі репрезентації, що виникають, стосуються об’єктів, які фактично не були сприйняті екстероцептивними органами відчуттів, але які суб’єктивно побудовані для того, щоб виражати і представляти внутрішні диспозиції живого організму (інстинкти, потяги, звички, емоції) та їх зв’язок з поточними прогностичними оперативними робочими моделями (див. визначення образів і схем образів у Додатку 1 Appendix 1).

Коли самореферентна обробка приєднується до суб’єктивного усвідомлення, наша психічна сфера заповнюється перцептивно-подібними екстероцептивними образами з переважаючими (але не виключно) візуально-просторовими ознаками. Продуктом цього рефлексивного інстинкту є виливання образів (і думок), які, як струмені чистої води зі скель гірського потоку, народжуються на границі між несвідомим і свідомим, між тілом і розумом, і субстратом якого є сирі емоції.

Відповідно до такої ідеї, сучасні нейронауковці починають розглядати активність DMN в стані спокою як спонтанний і вільно плаваючий потік свідомих образів і думок, повʼязаних зі спогадами про минулі події, передбаченням майбутніх подій або просто моделюванням фантастичних або віртуальних сценаріїв (Carhart-Harris and Friston, 2010; Schacter et al., 2012; Agnati et al., 2013; Fox et al., 2013; Christoff et al., 2016). Деякі з них позначають таку спонтанну функцію уяви терміном «блукання думок» (Mason et al., 2007; Fox et al., 2013; Christoff et al., 2016), що визначається як тенденція рухатися «вище та обʼємніше без фіксованого курсу чи певної мети» (Simpson, 1989). Більш конкретно, блукання думок — це психічне дослідження, яке характеризується спонтанністю, внутрішньою орієнтацією, високою схильністю до дослідження, позитивними афектами, свободою від обмежень, креативністю та високою ентропією ⁴ (Carhart-Harris et al., 2014; Christoff et al., 2016).

Блукання думок було специфічно пов’язане з активністю медіальної скроневої частки (MTL), набором ділянок мозку, зосереджених на гіпокампі та парагіпокампальному комплексі, які становлять найстаріший компонент DMN і чиї попередники були знайдені в медіальному відділі кори рептилій (Reiter et al., 2017). MTL бере участь у навігації в світі (як фізично, так і психічно), а також у формуванні складних та абстрактних уявлень, необхідних для просторово-часової орієнтації, декларативної пам’яті, контекстного навчання, творчого мислення та соціальної поведінки (Reiter et al., 2017).

Було запропоновано, що MTL відповідає за «самопроективну» («self-projective») функцію, за допомогою якої людина подорожує по віртуальному вимірі, уявляючи, що сталося, що може статися або чого ніколи не станеться. Завдяки такій самопроекційній функції MTL бере участь у формуванні нових контекстуальних асоціацій, запам’ятовуванні минулих епізодичних подій або відображення віртуальних, нових і потенційних сценаріїв майбутнього (Buckner and Carroll, 2007; Buckner et al., 2008; Buckner, 2010; Maguire and Hassabis, 2011).

З нашої нейроетологічної точки зору, самопроективна дослідницька функція, опосередкована MTL, підтримується вираженням базового емоційного драйву, який називається диспозицією ПОШУКУ, нейронні субстрати якої зосереджені на висхідній мезолімбічній дофамінергічній системі та її проекційних ділянках переднього мозку (Alcaro et al., 2007; Alcaro and Panksepp, 2011, 2014). Система ПОШУКУ – це внутрішня психо-поведінкова функція мозку, яка еволюціонувала, щоб спонукати організми досліджувати та шукати всі різновиди життєво важливих стимулів (Ikemoto and Panksepp, 1999; Alcaro et al., 2007; Alcaro and Panksepp, 2011). Її активація «змінює ставлення людини до навколишнього середовища, сприяючи підвищенню апетиту, що безумовно сприяє дослідженню та пошуку ресурсів, і створює стани очікування, які дозволяють тваринам передбачати наявність майбутніх винагород» (Alcaro and Panksepp, 2011, p. 1805).

Цікаво, що дослідження на тваринах показали, що дослідницька активність ПОШУКУ супроводжується появою певних коливальних ритмів у деяких ділянках переднього мозку, що належать до DMN (for a review, see Alcaro and Panksepp, 2011). Більш конкретно, орієнтувальні та дослідницькі рухи пов’язані з тета-коливаннями в гіпокампальному комплексі, у поєднанні з гамма-коливаннями у вентро-медіальній лобовій корі та ланцюгах базальних гангліїв (for a review, see Alcaro and Panksepp, 2011). Ці нейродинамічні патерни, схоже, пов’язані з тенденцією рухатися, досліджувати та наближатися до конкретних джерел стимуляції, а також із внутрішніми ставленнями відкритості і довіри до нових і непередбачуваних переживань (Alcaro and Panksepp, 2011).

Крім того, також можна припустити, що ті самі нейродинамічні патерни ПОШУКУ активуються також, і тоді, коли дослідницькі рухи спрямовані на уявні об’єкти або думки. Відповідно до такої точки зору, дослідження пацієнтів з ураженням мозку підтвердили, що вентро-медіальний квадрант лобової частки, багатий проекціями системи ПОШУКУ, необхідний для генерування сновидінь і блукання думок (mind wandering) (Solms, 1997, 2000). Крім того, вважається, що дофамінергічна система ПОШУКУ сприяє креативності, зокрема дивергентному мисленню, когнітивній гнучкості, інноваційним інсайтам та асоціативному мисленню (Flaherty, 2005; Chermahini and Hommel, 2010; Takeuchi et al., 2010; Zabelina et al., 2016; Boot et al., 2017).

Як зазначалось у попередній статті, дослідницький потяг до ПОШУКУ може також мати інтровертований напрямок, що «дозволяє спрямовувати ПОШУК не тільки на зовнішні об’єкти сприйняття, але й на інтерналізовані ментальні репрезентації суб’єктивного середовища» (Alcaro and Panksepp, 2011, p. 1809). Цей феномен проявляється тоді, коли категорії стимулів і конфігурацій, представлені в MTL, не відносяться до зовнішнього простору, а натомість до внутрішньо орієнтованого психологічного світу.

Як уже було зазначено в попередньому параграфі, самореферентна активність DMN у стані спокою зазвичай обмежена певними орбітами або «басейнами тяжіння» (Carhart-Harris et al., 2014; Christoff et al., 2016). Зокрема, деякі дослідники посилаються на «автоматичні обмеження» для того, щоб вказати на мимовільний вплив емоційно-забарвлених комплексів, опрацьованих у вентральній частині DMN та SCMS ⁵ (Christoff et al., 2016). Вираження автоматичних емоційних обмежень може бути зареєстровано і представлено в MTL, яке конденсує оперативне процедурне функціонування DMN в абстрактні конфігурації (схеми образів). Коли такі конфігурації стають об’єктами блукання думок (mind wandering), несвідомий самореферентний процес, опрацьований у DMN, просвітлюється і трансформується на ноетичний свідомий потік ментальних уявлень (Alcaro and Panksepp, 2014). Як показано в наступному параграфі, така функція максимально проявляється під час сновидінь на фазі швидкого сну (REM).

СНИ ЯК АРХЕТИПНА ФОРМА БЛУКАННЯ ДУМОК

Широко підкреслювалося, що сновидіння у фазі швидкого сну (REM) є найчистішим і найбільш архаїчним феноменальним вираженням усіх можливих форм блукання думок (Christoff et al., 2016). Це твердження цілком узгоджується з психоаналітичним припущенням, що сновидіння є «королівською дорогою до несвідомого», оскільки вони чітко розкривають функціонування нашої первинно-процесуальної психічної діяльності, яка походить від предків (Freud, 1900; Jung, 1967).

Цікаво, що останні експериментальні дані показали, що рептилії також демонструють нейрофізіологічні та поведінкові прояви фази швидкого сну (REM) (Shein-Idelson et al., 2010). Це свідчить про можливість того, що сновидіння може бути не винятковою характеристикою людини, а інстинктивною функцією мозку хребетних тварин. Цікаво, що під час фази швидкого сну (REM) ендотермічні тварини втрачають здатність до терморегуляції, тому тіло залишається без звичайного метаболічного контролю, тоді як мозок стає метаболічно гіперактивним, особливо в певних ділянках медіальної скроневої частки (MTL) (Cerri et al., 2017). «Регресія» до метаболічного патерну, подібного до ектотермічного стану, підтримує думку, що сновидіння є еволюційно архаїчним способом функціонування мозкопсихіки (Panksepp, 1998b) і виражають вони первинну форму свідомості, або протосвідомість (Hobson, 2009). Така точка зору також узгоджується з тим, що ядра стовбура мозку, які контролюють фазу швидкого сну REM, є еволюційно більш давніми, ніж ті, що контролюють повільний сон і активну бадьорість (Panksepp, 1998b). Більше того, дослідження нервово-психічного розвитку показують, що фаза швидкого сну (REM) з’являється раніше ніж фаза повільного сну (non-REM) та активна бадьорість у людських ембріонів, і що швидкий сон (REM) здебільшого переважає в останньому триместрі вагітності, поступово його кількість зменшується після народження (Birnholz, 1981).

Ідея про те, що сновидіння у фазі швидкого сну (REM) є архаїчною та необмеженою формою блукання думок (mind wandering), підтримується доказами, що показують, що REM-фаза характеризується:

1. потужною («вибуховою») активацією мезолімбічної дофамінової системи ПОШУКУ (Hartman et al., 1980; Gottesman, 1999; Dahan et al., 2007; Perogamvros and Schwartz, 2012, 2015), яка може мати дещо спільне з тією, що спостерігається при продуктивній шизофренії (переважають позитивні симптоми, такі як галюцинації, марення, стани гіпер-пильності тощо; Solms, 1997);

2. максимальною нейрометаболічною активністю у MTL, (найстаріша частина DMN, яку ендотерми поділяють з рептиліями) (Christoff et al., 2016);

3. великою незалежністю діяльності MTL від впливу інших ділянок DMN (Carhart-Harris et al., 2014);

4. дезактивацією ділянок кори, які здійснюють свідомий контроль над психічним функціонуванням і які беруть участь у самоконтролі, таких як орбітофронтальна кора, задня поясна кора, передклиння, дорсолатеральна префронтальна кора і нижня тім’яна кора (Nir and Tononi, 2010; Christoff et al., 2016);

5. глибоким гальмуванням первинної перцептивної та моторної зон.

Стосовно нейрофізіологічних особливостей швидкого сну (REM), сновидіння REM-типу виражає кілька феноменологічних відмінностей від свідомості наяву (огляд див. Nir and Tononi, 2010). Перш за все, сновидіння часто характеризуються підвищеним емоційним збудженням та афективною залученістю (Schredl, 2010). Така підвищена емоційність під час REM-сну пов’язана з гіперактивацією високоемоційного лімбічного мозку (огляд див.Nir and Tononi, 2010) і, зокрема, SCMS, де розташовані всі основні емоційні системи (Panksepp, 1998a,b; Alcaro et al., 2017). Цікаво, що тварини також переживають уві сні дуже емоційні досвіди, оскільки кішки з ураженням нервових ділянок, що відповідають за атонію м’язів під час фази швидкого сну (REM), демонструють складну емоційну поведінку нападу, захисту та дослідження (Sastre and Jouvet, 1979). Аналогічно, високоемоційна поведінка також часто зустрічається у суб’єктів з розладом поведінки REM-сну, які розігрують свої сновидіння (Oudiette et al., 2009). Більше того, експериментальні дані на людях продемонстрували, що після 13-го тижня вагітності та в період новонародженості, посмішки та інші емоційні вирази є більш частими, стабільними та стійкими під час швидкого сну (REM), ніж під час інших поведінкових станів (Dondi et al., 2007; Messinger and Fogel, 2007).

Цікаво, що з афективної нейроетологічної точки зору, у сновидіннях надмірно виражені лише певні емоційні настрої, такі як здивування, гнів, страх, ейфоричне очікування (передбачення) (ПОШУК) або сексуальне жадання, тоді як сум, почуття провини або пригніченість зустрічаються рідко (Fosse et al., 2001; Smith et al., 2004; Nir and Tononi, 2010). Крім того, розповіді снів дітей дошкільного віку часто характеризуються явним здійсненням бажання (Colace, 2010, 2013). Цей факт підтверджує оригінальну психоаналітичну думку про те, що сновидіння часто є галюцинаторним вираженням нездійсненого бажання, а також наше нейроетологічне уявлення про те, що уява і сновидіння є вираженням інтровертованого потягу до ПОШУКУ. Однак ми вважаємо, що ці докази не обов’язково підтверджують Фройдистське припущення про те, що сни слугують для розрядки збудливого соматичного перевантаження (теорія редукції потягу; див. наступний параграф).

У дорослих сновидіння також характеризуються зниженням уваги та вольового контролю, маячними ідеями, дезорієнтацією, порушенням робочої пам’яті та відсутністю звичних логічних і лінійних просторово-часових відношень (Nir and Tononi, 2010). Старою, але влучною психодинамічною мовою, ми можемо сказати, що свідомість сновидіння характеризується «abbaissament du niveau mental», крахом психологічної напруги, яка зазвичай інтегрує психічні змісти і організовує їх в раціональну структуру (Janet, 1889).

Проте дослідження онтогенезу сновидінь показали, що сновидіння дітей дошкільного віку (3–5 років) часто прості та без дивацтв (Colace et al., 1993; Colace, 2010, 2012). Ці дані вказують на те, що дивовижність не є внутрішньою властивістю нейрофізіологічних подій у фазі швидкого сну (REM). На нашу думку, збільшення дивовижності сновидінь під час розвитку може бути пов’язане зі збільшенням складності індивідуального мозкопсихіки, а не лише через спробу обійти витіснення, як припускає Зигмунд Фройд. Справді, чим більше система ноетичної пам’яті стає розгалуженою та диференційованою, тим більше у сновидінні виявляються ті надзвичайно складні синтетичні утворення, які ми називаємо образами, і які Фройд вважав продуктом процесу згущення. Коли сновидіння робить це, воно функціонує як продюсер віртуальних сцен, які виражають цілісний і символічний зміст нашого внутрішнього світу, який не відповідає правилам зовнішньої реальності (Wilkinson, 2006; Alcaro and Panksepp, 2014). Як припускає Юнг, «сни не обманюють, вони не брешуть, вони не спотворюють і не маскують, а наївно оголошують, що вони є і що означають». […] вони незмінно прагнуть висловити те, чого Его не знає і не розуміє» (Jung, 1946, para. 189).

ПРО ФУНКЦІЮ СНОВИДІНЬ

У спробі з’ясувати адаптивну функцію, що заслужила собі еволюція сновидіння, більшість досліджень і теорій зосереджувалися на ролі сновидінь у консолідації спогадів (огляд див. Diekelmann and Born, 2010). Ці теорії починаються з феноменологічного спостереження, що сновидіння часто включають переживання, які суб’єкт мав протягом дня або протягом декількох днів до того Foulkes and Rechtschaffen (1964), Foulkes (1985) та Foulkes et al. (1989). Також було продемонстровано, що кількість часу, проведеного у фазі швидкого сну (REM) протягом ночі після тренування, позитивно впливає на продуктивність людини на наступні дні (Grieser et al., 1972; Barker, 1977). З іншого боку, вибіркове позбавлення фази швидкого сну (REM) негативно впливає на продуктивність у дні після тренування (Chernick, 1972). Подальші експериментальні дослідження на людях і тваринах показали, що під час фази швидкого сну (REM) спостерігається реактивація тих самих нейронів і нейронних ланцюгів, які були особливо активні під час бадьорості (Pavlides and Winson, 1989; Maquet et al., 2000). Більше того, швидкий сон (REM) здатний посилювати консолідацію пам’яті, активуючи експресію генів, пов’язаних із синаптичною пластичністю (Ribeiro and Nicolelis, 2004; Rossi, 2004).

Було висловлено припущення, що сновидіння беруть участь у реактивації мозкових ланцюгів, стимульованих під час бадьорості, таким чином посилюючи нові зв’язки (Stickgold, 1998; Stickgold et al., 2000). Відсторонюючись від зовнішньої роботи, організм занурюється у «автономний» (off-line) психобіологічний стан, що дозволяє йому вступати в контакт з нещодавно набутим досвідом, переробляючи та інтегруючи його з уже існуючим (Gais et al., 2000; Maquet, 2001; Mednick et al., 2003).

Незважаючи на велику кількість даних, теорії консолідаційної функції сновидінь для памʼяті не в змозі пояснити, чому сновидіння не обмежуються повторенням уже пережитого досвіду, а натомість переробляє його у нові й творчі способи. Уважний погляд на зміст сновидінь показує, що вони поєднують інформацію, отриману напередодні, зі спогадами минулого, а також очікуваннями та фантазіями (див. наступний абзац). Як припускають Ribeiro and Nicolelis (2004) сновидіння «це гіперасоціативні ланцюжки фрагментованих спогадів, які моделюють минулі події та майбутні очікування» (стор. 12).

Найвпливовіша симуляційна теорія функції сновидінь була запропонована психологом і філософом Revonsuo. Він стверджував, що сновидіння дозволяють здійснювати автономне моделювання загрозливих подій і сприяють розвитку та підтримці навичок уникнення загроз під час стану бадьорості (нещодавній огляд див. у Valli and Revonsuo, 2009). Далі було показано, що таке випереджувальне автономне тренування мозкопсихіки не було спрямоване виключно на уникнення негативного досвіду, а й на наближення до бажаних ситуацій та умов (для огляду див. Perogamvros and Schwartz, 2012).

ПЕРВИННИЙ І ВТОРИННИЙ ПРОЦЕС МИСЛЕННЯ

Спонтанний і вільно-плаваючий потік образів, яким характеризуються сновидіння і блукання думок, був визнаний в психоаналізі давно. Зигмунд Фройд називав його «первинним процесом мислення», описуючи цей процес як інстинктивний, візуальний і неструктурований процес психічної обробки, характерний для дитячих сновидінь та для тих, хто страждає на психози. Якщо для Фройда первинний процес пов’язаний лише з розрядкою активності психосоматичних потягів, то для Юнга він фактично становив специфічний спосіб «мислення». За Юнгом, такі процеси несуть не лише непізнаний соматичний аспект (потяги Фройда), не лише фундаментальний афективний зміст, але й когнітивну активність, яка потенційно може бути надзвичайно розвиненою, хоча й функціонує у своєму специфічному образному, метафоричному, згущеному вигляді.

Відповідно до юнгіанських поглядів, новітні нейродинамічні моделі припускають, що сновидіння та блукання думок є вивідними прогностичними процесами мозку, де створюються віртуальні реальності з метою оптимізації очікувань організму та його активності у межах зовнішньої реальності (Hobson and Friston, 2012; Moutoussis et al., 2014). Справді, експериментальні дані показали, що швидкий сон (REM) покращує когнітивну гнучкість (Walker et al., 2002), прийняття рішень (Pace-Schott et al., 2012), моральні міркування (Killgore et al., 2007), осяяння (Wagner et al., 2004), та креативність (Home, 1988; Cai et al., 2009; Schacter et al., 2012).

Тоді здається дуже правдоподібним, що первинний процес мислення забезпечує «психічну репетицію можливостей»  (Ribeiro and Nicolelis, 2004) яка розгортає перспективну адаптивну функцію, допомагаючи передбачити можливі майбутні події або знайти вирішення невирішених проблем чи конфліктів. Така ідея була передбачена Юнгом, який був у відкритому конфлікті з Фройдом, вважаючи, що сновидіння є «передчуттям у несвідомому майбутніх свідомих досягнень, чимось на зразок попереднього практикування нарису, або плану, складеного заздалегідь». Його символічний зміст інколи окреслює вирішення конфлікту. . .’’ (Jung, 1947/1954, p. 493).

У сучасних дорослих первинний процес наяву зазвичай пригнічується на користь більш зрілого, лінійного, обмеженого і «раціонального» способу мислення, який ми можемо назвати, за Фройдом, «вторинним процесом мислення», що пов’язаний з появою стійкого відчуття себе і зовнішньої реальності. Фройд і Юнг стверджували, що первинний процес мислення є домінуючим у всіх несвідомих способах функціонування, в людському немовлячому віці і в «дикій» людині. Однак у здорових дорослих людей нашого сучасного суспільства він загалом демонструє нову і більш зрілу форму пізнання, що характеризується здатністю до формування метапізнання та до саморефлексії (Shimamura, 2000; Fleming et al., 2012).

Дуже важко описати, що робить можливим цей фундаментальний еволюційний шлях, і будь-яка спроба в такому напрямку виходить за рамки цієї публікації (see Carhart-Harris and Friston, 2010; Northoff et al., 2010b). Проте, слідуючи нейро-психоаналітичним шляхом, ми можемо вважати, що у людей стосунки прив’язаності стають інструментом для додаткового і фундаментального еволюційного кроку в суб’єктивному психічному житті. Цей крок був описаний за допомогою концепції «катексису об’єкта» (Northoff, 2011), тобто з розвитком від спонтанної уяви, зосередженої на афектах, до уяви, зосередженої на репрезентації внутрішніх об’єктів, ізоморфних до зовнішніх обʼєктів, що сприймаються ⁶. Цей процес безпосередньо пов’язаний із постійністю та стабілізацією репрезентацій об’єкта та саморепрезентації, і дозволяє перейти від первинного до вторинного процесу мислення (Carhart-Harris and Friston, 2010; Northoff, 2011).

Однак первинний процес не зникає, а продовжує жити в потойбічному світі у вигляді несвідомих фантазій, які впливають на наші психічні процеси, наші моральні оцінки, нашу поведінку і, повсюдно, на нашу свідому діяльність. Більше того, первинний процес мислення може бути свідомо доступним у незвичайних станах свідомості, таких як сновидіння, вільні асоціації, медитація, дивергентне мислення/творчість, сенсорна депривація, передсмертні переживання, психоделічні стани, магічне мислення, релігійні переживання, початкова фаза психозу та сновидний стан скроневої епілепсії (Carhart-Harris and Friston, 2010; Carhart-Harris et al., 2014).

Архаїчна функція блукання думок не зникає у людей, але розгортає важливу диспозиційну функцію відновлення рівноваги, яка дозволяє підтримувати нейропсихічну ідентичність і стабільність організму. Юнг назвав це «компенсаторною» функцією (Jung, 1935a, 1956). Досить подібну гіпотезу висунув Jouvet (1975), який вважав сновидіння формою нейрогенетичного переопрацювання, де новий досвід асимілюється відповідно до інстинктивної психобіологічної природи організму. На думку Жуве, сновидіння є формою нейрогенетичного програмування, в якій живий досвід контакту із зовнішньою реальністю засвоюється і реорганізується, починаючи з власної психобіологічної ідентичності. На нашу думку, такий процес постійного перепрограмування, теоретизований Жуве та Юнгом, має переважно афективне походження. Насправді, якщо під час активної бадьорості емоційні диспозиції сильно пов’язані з умовами зовнішнього середовища, то під час уяви та сновидінь вони можуть виражатися вільніше, впливаючи на нашу розумову діяльність прямим і всеохоплюючим способом (Hopkins, 2016).

НЕЙРОЕВОЛЮЦІЯ ФУНКЦІЇ УЯВИ

Еволюція функції уяви йде шляхом, який можна розділити на три етапи:

1. Сновидіння у швидкій фазі сну (REM), яке присутнє у рептилій і є першою формою психічного образотворення.

2. Блукання думок, яке присутнє в ендотермів і є посиленням схожої на сновидіння функції уяви в стані спокійної (розслабленої) бадьорості.

3. Обмежена уява вторинного процесу, яка присутня у людей і характеризується стійким відчуттям себе та зовнішньої (фізичної та соціальної) реальності.

РЕПТИЛІЇ І МОЗОК, ЩО СНИТЬ

Еволюція наземних хребетних характеризується збільшенням складності та пластичності їхньої нейро-психо-поведінкової організації та появою нової форми «ноетичної» свідомості, яка накладається на аноетичне усвідомлення ядра-Самості (Fabbro et al., 2015). Ноетичне знання належить до досвіду, який «виникає, коли витончені здібності уваги дозволяють чітко розрізняти та класифікувати специфічні особливості середовища, що, з достатньою кількістю неокортексу, дозволяє тваринам думати наперед». Справді, коли конкретні аспекти подій стають центром уваги, на перший план виступає експліцитне об’єктне рефлексивне усвідомлення, тоді як семантична (концептуальна) пам’ять допомагає проаналізувати й класифікувати ситуацію (Tulving, 1985). Це форма свідомості, яку Edelman назвав «первинною свідомістю» і пов’язав її з активністю зворотних таламо-кіркових ланцюгів мозку (Edelman, 1989). Непрямі дані свідчать про те, що ноетична свідомість присутня у ссавців, птахів і, можливо, також у рептилій (Edelman et al., 2005), і що людські немовлята, народжені дуже незрілими, починають проявляти її після 3-го місяця розвитку» (Alcaro et al., 2017, p.10).

Як припускають Юнг і Жуве (див. попередній параграф), еволюція ноетичного знання може загрожувати підтримці інтегрованої та цілісної психобіологічної ідентичності (Самості). Тому процеси фокусованої уваги, які використовуються наземними хребетними, коли вони мають справу із зовнішнім середовищем, можуть бути компенсовані поверненням до нічим не обмеженого збудження «первинного процесу», яке перевертає все з ніг на голову. Таким чином, вплив зовнішньої реальності на організм супроводжується зворотним рухом, завдяки якому організм реорганізує свій досвід використовуючи інстинктивний код.

Цікаво, що останні дані показали, що разом зі своїми новими ноетичними здібностями рептилії демонструють нейрофізіологічні кореляти швидкої фази сну (REM) (Shein-Idelson et al., 2010), що свідчить про те, що первісна форма сновидінь розвинулася у наземних хребетних задовго до еволюції ендотермних видів (ссавців і птахів). Такий вид психічного кочівництва може бути пов’язаний із автономним вираженням самопроекційного драйву ПОШУКУ в медіальній корі, що є рептильним попередником MTL ссавців (Reiter et al., 2017). Створюючи величезну кількість психічних образів і уявлень, уява сновидінь «допомагає зміцнити численні несвідомі звички, які є основою нашої особистості». Зрештою, сновидіння можуть створювати потужні підсвідомі або передсвідомі афективні психологічні патерни, які роблять з нас… таких людей, якими ми є. Вони можуть допомогти побудувати багато емоційних міфів і переконань, навколо яких обертається наше життя» (Panksepp, 1998b, p. 142). У цьому важливому міфопоетичному процесі сновидіння є першим кільцем рефлексивної функції, що дозволяє «Самості усвідомитись» (Damasio, 2010).

ЕНДОТЕРМИ ТА ПОСИЛЕННЯ ФУНКЦІЇ УЯВИ

На відміну від холоднокровних наземних хребетних ⁷, ссавці і птахи мають метаболічні модифікації, які полегшують поглинання, транспортування та доставку ⁸ кисню (для огляду див. Hillenius and Ruben, 2004). Завдяки підвищеним темпам клітинного споживання кисню, ссавці та птахи здатні підтримувати вищі рівні активності протягом тривалого періоду часу, що має значні екологічні переваги. Така витривалість дозволяє цим тваринам добувати їжу на великих територіях та/або здійснювати тривалі сезонні міграції в пошуках сприятливих ресурсних умов (Hillenius and Ruben, 2004).

Підвищена серцево-легенева продуктивність не тільки впливає на поведінкову активність, але й збільшує потенціал швидкості метаболізму в стані спокою, яка у ссавців і птахів у 10–15 разів вища, ніж у рептилій (Bennett, 1973; Schmidt-Nielsen, 1984). Підвищена швидкість метаболізму в стані спокою дозволяє збільшити тепло тіла і регулювати його в автономному режимі, незалежно від зовнішнього фізичного середовища (Hillenius and Ruben, 2004). Таким чином, ендотермні види можуть використовувати надлишок метаболічних можливостей для підвищення внутрішнього порядку, гомеостазу та своєї суб’єктивної автономності (Torday and Miller, 2018).

Підвищення метаболізму впливає не тільки на тепло тіла, а й на рівень активності мозку в стані спокою. Хоча ектотерми демонструють послідовне зниження метаболізму мозку, коли вони не залучені до певних активностей, ссавці та птахи періодично демонструють метаболізм мозку під час сну та спокійного стану бадьорості, який досягає і навіть перевищує рівні, характерні для періодів залучення до активності (Mantini et al., 2011; Lu et al., 2012; Raichle, 2015). Таким чином, у ендотермів ендогенна самореферентна  обробка конструювання висновків не обмежується, як у рептилій, короткими автономними станами REM-подібного збудження, а займає широкі відрізки сну та спокійного (розслабленого) стану бадьорості. Таким чином, вони здатні до кращого дослідження (ПОШУКУ), спрямованого не тільки на зовнішній світ, а й на внутрішній психічний світ. Таке важливе розширення пов’язане з еволюцією деяких вентральних і дорсальних середніх кіркових структур мозку (Raichle, 2015).

З нашої нейроетологічної точки зору, уява ендотермів тісно пов’язана з еволюцією складних соціально-афективних моделей стосунків, які можуть бути модифіковані досвідом та можуть постійно перепрограмовуватись в межах активності DMN в стані спокою (розслаблення). Відповідно до такої гіпотези, нейроанатомія їхніх соціальних емоційних систем (ГРА, ТУРБОТА та ПАНІКА/СУМ) поширюється на кірково-лімбічні серединні зони, що належать до DMN ⁹ (Panksepp and Biven, 2012). Видається правдоподібним також, що в ранньому немовлячому віці процес прив’язаності підтримується основними емоційними потягами, та є відкритим для модуляцій, що здійснюються функцією уяви.

Як наслідок розширення функцій уяви, ендотермні види демонструють складні соціальні, когнітивні та емоційні здібності, такі як творче мислення, здатність до вдавання, деякі форми «теорії розуму» («theory of mind») тощо (Griffin, 1985; Crystal, 2012; Roberts, 2012). Зокрема, вивідний та інноваційний аспект образної діяльності в стані спокою впливає на комунікативні навички, збагачуючи їх репертуаром потенційно необмежених сигналів, знаків і символів ¹⁰. Яскравим прикладом у цьому відношенні є спів перелітних птахів, таких як Sylvia atricapilla (Portmann, 1986), у якому поєднуються повторення та творча спонтанність, породжуючи унікальну і неповторну мову.

Цікаво, що останні дані свідчать про те, що співочий сон птахів характеризується періодами нервової активності, пов’язаної з відтворенням пісні (Derégnaucourt et al., 2005), яка виконує важливу функцію у вокальному навчанні співочих птахів (Shank and Margoliash, 2009; Margoliash, 2010). Хоча внесок різних стадій сновидіння в такий процес ще не визначено, експериментальні дані показують, що пластичність вокальних пісень збільшується певними коливальними сплесками нейронної активності, які у ссавців супроводжують швидкий сон і активацію системи мозку ПОШУКУ (Yanagihara and Hessler, 2012).

ЛЮДИНА ТА ЕВОЛЮЦІЯ ВЕРБАЛЬНОГО МИСЛЕННЯ

Спочатку функція уяви була, по суті, автономним процесом, який відбувається під час фази швидкого сну (REM) (рептилії). З еволюцією ендотерм, патерни DMN у стані бадьорого спокою, налаштовуються у «перехідному просторі», де внутрішньо генеровані фантазії та зовнішні комунікативні дії накладаються один на одного. У людини такий перехідний простір реалізує свій величезний потенціал завдяки еволюції мовної комунікації – величезному стрибку, який відокремив наш вид від інших тварин і який є основою всіх форм людської цивілізації.

З оволодінням мовою потік візуально-просторових уявлень може набувати структури аудіо-вербальних думок. Таким чином, під час людського розвитку, колективний і трансперсональний виміри можуть бути інтеріоризовані в індивідуальній психіці, уможливлюючи культурну революцію, яка пов’язана з біологічним розвитком і доповнює його.

Існує припущення, що еволюція мови дозволила розвинути «автоноетичну свідомість» (Fabbro et al., 2015), яка визначається як здатність репрезентувати себе в просторі та часі, а також будувати стабільну та свідому психологічну ідентичність, яку ми можемо назвати «Его». Наприклад, Зигмунд Фройд підкреслив, що вербальне мислення є основною формою самосвідомого сприйняття внутрішньої психічної діяльності. Важливість вербальної мови та спеціалізованих лінгвістичних ділянок мозку для самосвідомості сьогодні підтверджена впливовими нейронауковими теоріями (Edelman, 1992).

Однак психологічний аналіз пацієнтів з ураженням мозку показує, що пошкодження правої півкулі спричиняють більш глибокі захворювання особистості та дефіцит самосвідомості, ніж еквівалентні ураження лівої півкулі, де розташовані мовні зони (Kaplan-Solms and Solms, 2000). Наприклад, пацієнти з ушкодженням правої півкулі не тільки схильні повністю нехтувати своїми захворюваннями (анозогнозія), але вони часто мають серйозні психіатричні симптоми, такі як глибока меланхолія, параноїдні думки або повний колапс функцій Его, як це спостерігається при продуктивних психотичних станах. Kaplan-Solms and Solms (2000) прийшли до висновку, що права кірково-лімбічна мережа залучена до «катексису об’єкта», процесу, через який блукання думок обмежується залежними від досвіду робочими моделями прив’язаності, організованими у правій півкулі мозку (Schore, 1994). Цей вид контейнування необхідний для переходу від первинного до вторинного процесу мислення, а потім для стабілізації репрезентацій об’єктів Его (Carhart-Harris and Friston, 2010; Northoff, 2011).

Спосіб інтеграції лінгвістичних і нелінгвістичних теорій автоноетичної свідомості полягає в припущенні, що вербальне мислення дозволяє перейти до вторинного процесу і посилює його функціонування лише тоді, коли суб’єкт здатний відрізнити внутрішній світ від зовнішнього. Ця диференціація передбачає менталізацію досвіду розлуки з бажаним/коханим об’єктом (Klein, 1921; Bowlby, 1969/1982). У нашій нейроетологічній перспективі це означає можливість повноцінного вираження емоційного комплексу ПАНІКИ/СУМНОГО СЕПАРАЦІЙНОГО ДИСТРЕСУ у межах свідомої самореферентної уявної активності. Лише в такому випадку вербальне мислення та психічне образотворення можна належним чином віднести до внутрішнього психологічного простору, який відрізняється від зовнішнього соціального світу інших ¹¹.

Ми усвідомлюємо, що це дуже важлива тема, яка потребує глибшого та ширшого аналізу, особливо з огляду на процес «катексису об’єкта» (object catexis) (Northoff, 2011). Саме тому ми пропонуємо присвятити цьому аргументу цілу статтю, яка завершить трилогію про нейро-еволюційну архітектуру людської психіки. Така трилогія розпочалася статтею про афективне ядро Самості (Alcaro et al., 2017), продовжилася цією статтею про функцію уяви первинного процесу і завершиться роботою про «катексис об’єкта» (object catexis) та вторинний процес мислення.

ПСИХОДИНАМИЧНІ МІРКУВАННЯ ТА ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ

На наступних сторінках ми спробуємо окреслити наше уявлення про психотерапевтичний процес (яке принципово побудоване на парадигмі аналітичної психології) на основі тих міркувань, які ми представили на попередніх сторінках. Щоб це зробити, ми повинні ще раз згадати наше бачення мозкопсихіки  як диспозиційного органічного цілого, яке активується «знизу-вгору» і «навиворіт». Це означає, що походження та основа активності мозкопсихіки  активується від аноетичних аноб’єктних афективних станів через ноетичну ендогенну продукцію уяви (схеми образів) до автоноетично-вербальної області. Все це узгоджується з ідеєю Юнга про те, що первинний рівень психічних процесів є фундаментально афективним. Цей перший, попередньо сформований, афективний мотиваційний шар (готовність реагувати) набуває завершеної психологічної форми, коли пов’язаний з адекватними «образами», які фактично виступають гештальт-моделюючими структурами (Bucci, 1997). Як ми вже зауважували, цей зв’язок між афектами та образами є фундаментальним еволюційним досягненням (у ендотермних тварин) і є передумовою здорового психічного розвитку в онтогенезі. Справді, без адекватного уявного контейнування афективні стани «Самості» мають дифузну і недиференційовану присутність і, тому, проектуються безпосередньо на зовнішній перцептивний світ. Таким чином, ці невиразні емоційні стани та об’єкти сприйнятого зовнішнього світу накладаються один на одного. Іншими словами, індивід не здатний «роздумувати про досвід» і розрізняти внутрішнє і зовнішнє.

Якщо, як стверджував Юнг, несвідоме формується комплексами уявлень (репрезентацій), які надають форму і виражають фундаментальні афективні диспозиції, то створення відповідних образів означає перебудову інтегративної функції, щоб інтерпретувати стимули, а потім реагувати на них (тобто переживати) відповідно до природи «ядра Самості». Юнг описав цей образний процес у своїй Червоній книзі (Jung, 2012) або в своєму есе про так звану «трансцендентну функцію» (Jung, 1916/1957). Цей процес переживають митці (Carta, 2017b), які здатні спочатку (рецептивно) знайти, а потім (активно) надати уявну форму своїм почуттєвим станам.

Для Юнга двома основними способами доступу до несвідомих утворень — того, що він назвав «комплексами» — були сновидіння та виникаючі образи, активовані через «активну уяву», обидва з яких мають ноетичну форму свідомості. Як сновидіння, так і активна уява можуть в підсумку супроводжуватися автоноетичним процесом, за допомогою якого виникаючі ноетичні образи можуть аналізуватися та вербально передаватись у автоноетичному (саморефлексивно усвідомленому) стані.

Як ми вже говорили, ноетична активність є ядром «активної уяви» (Jung, 1916/1957, 2012), процесу, аналогічного концепції Д. Віннікотта про неінтеграцію, тобто розслаблений/порожній стан психіки, в якому Его може вступати в контакт з ендогенними імпульсами «Справжньої Самості»  (Winnicott, 1964, 1965). Це також схоже на концепцію немисленого відомого Боласа (Bollas, 1987), що відноситься до архаїчної безпредметної афективної активації, яка у деяких «регресуючих» пацієнтів виглядає як форма дифузного настрою. Khan (1983) також докладно описав активну уяву як стан, в якому розум «лежить без діла», тобто відсторонюється від діяльності у зовнішньому світі, щоб відновити зв’язок із Самістю. Такий стан може бути пов’язаний із здатністю залишатися на самоті, тобто витримувати порожній стан спокою, відкритий для сприйняття внутрішніх подразників (образів). Цей стан також може бути пов’язаний з вирішальними моментами настороженої бездіяльності (Wolff, 1966), під час яких новонароджений, ймовірно, робить репетицію та досліджує за допомогою образів нові асоціативні зв’язки, щоб надати своїм переживанням емоційну стабільність і когнітивну узгодженість.

З усього, що було сказано нами до цього моменту, тепер ми маємо можливість окреслити деякі фундаментальні принципи психотерапевтичного підходу, які базуються на процесі, за допомогою якого диспозиційний мозок-психіка формує свої ендогенні образи ¹² (тому не обов’язковими є сприйняття чи спогади про сприйняті біографічні події). Це означає відхід від переживань/уявлень (репрезентацій) зовнішніх/сприйнятих об’єктів до стану, з якого можуть виникати ендогенні, уявні образи. Тому, у певний антибіхевіоральний спосіб, ми не будемо працювати над безпосереднім подоланням «зовнішніх» фактів, а, насамперед, будемо шукати «внутрішні образи», таким чином перебудовуючи здатність мозку-психіки до спонтанного формування образів. По-своєму: вчитися правильно мріяти наяву в рамках аналітичної ситуації.

Ми наголошуємо на словах «в першу чергу», тому що очевидно, що зв’язок між внутрішнім і зовнішнім середовищем — мозкопсихіки і зовнішнього світу — круговий. Те, що ми намагаємось сказати, можна виразити через дещо натягнуте порівняння основної орієнтації поведінкової психотерапії (ПТ) і помітної частини когнітивно-поведінкової психотерапії (КПТ) з нашою моделлю. Нам здається, що в рамках кругового процесу між диспозицією і ситуацією — між мозкопсихікою і навколишнім середовищем — ПТ і КПТ фокусують свою увагу на зовнішньому об’єкті (на ситуації). Наприклад, щоб впоратися з фобічною реакцією, ПТ або КПТ можуть систематично втручатися в те, як суб’єкт поводиться з об’єктом, що сприймається, намагаючись краще реагувати та адаптувати його до ситуації. Якщо фобічним об’єктом є миша або ліфт, психотерапевт зосередиться на них.

Наша мета, мабуть, та сама — забезпечити більш гармонійну адаптацію до навколишнього середовища. Тим не менше, ми б розглядали сприйнятий об’єкт, який став настільки значущим для фобічного пацієнта, не як справжній об’єкт, до якого пацієнта тягне, а як «фетиш», який містить або посилається на інший, несвідомий самореферентний процес, який суб’єкт ще не в змозі уявити в силу низки причин. Такий несвідомий процес активізується аноетичним афектом, який проектується на зовнішній об’єкт (фобія, фетиш) у пошуках уявної форми ¹³. У «нормальній» ситуації зовнішні об’єкти можуть надавати досить хорошу уявну форму аноетичним безпредметним афектам суб’єкта, так що ми зазвичай не усвідомлюємо того факту, що, насправді, кожен значущий (афективно значущий) зв’язок репрезентує появу внутрішнього, ендогенного, потенційного афективного образу. Як пояснює Віннікотт, форма, яку зовнішній об’єкт надає ендогенному афекту, повинна бути «просто» достатньо хорошою, щоб сприяти і підтримувати активність системи ПОШУКУ на продуктивному рівні а, отже, сприяти творчій адаптації ¹⁴. Тому наша робота буде спрямована не на зовнішній — сприйнятий — об’єкт, а на автономний образ, який, як ми очікуємо, підіймається з несвідомого пацієнта через тривожний, фобічний тон почуттів, який містить фетиш. Знову ж таки, процес насправді круговий, але наш підхід спрямований не на пристосування суб’єкта до його ситуації, а на те, щоб допомогти йому диспозиційно інтерпретувати її як щось, що одночасно є «знайденим і створеним» (Winnicott, 1967) — тобто перетворювати факти на значення. Для цього ми повинні допомогти пацієнту дивитися на свої об’єкти як на спроектовані образи, які мають симптоматичний, а не символічний характер, оскільки вони ще не здатні виражати диспозиційну афективну природу пацієнта в його оточенні. Іншими словами, такі об’єктні відносини виражають нездатність не просто адаптуватися, а персоналізовано (творчим) чином пристосовуватися до світу, бо, як сказав би Хайдеггер, люди живуть не в середовищі, а у світі.

Загалом, ми зазвичай інтерпретуємо тривогу не як неспецифічну реакцію на загрозу навколишнього середовища, а як нездатність мозкопсихіки сформувати «хороші образи», тобто образи, які, слідуючи моделі Юнга, можуть надати уявну ноетичну форму афектам, які організовують Самість в комплекси і, врешті-решт, у автономну, вербальну діяльність. Таким чином, ми вважаємо, що психотерапевтичні зусилля, спрямовані безпосередньо на зовнішній предметний світ, особливо через вищі когнітивні функції, насправді вказують на вторинний рівень — рівень реакції/адаптації. А наша модель, навпаки має на меті зосередитися на первинному рівні, який має справу з нездатністю мозку формувати хороші образи, тобто правильно організувати свою власну висхідну активність, від базових неопрацьованих афектів до саморефлексивної свідомості, через спонтанний ендогенний ноетичний процес формування образів.

З нашої точки зору, спонтанне формування свідомих почуттєво-забарвлених образів є саме по собі терапевтичним, оскільки воно створює умови, в яких відкинуті  афекти (це відкинення може досягти того рівня, який Lacan, (1958) назвав «виключенням»), можуть отримати доступ до сфери уяви, а потім, зрештою, можуть бути сприйнятими самосвідомістю. Це можливо завдяки створенню умов для можливого регресу до стану релаксації або неінтеграції, що сприяє спонтанній уяві. Такий регресивний стан пов’язаний із «регресивним» переходом від автоноетичного (вербального) стану свідомості до ноетичного, дорефлексивного усвідомлення. Jung (1946) довго теоретизував цей стан, але також Фройд мав це на увазі, коли писав про регресивний стан пацієнта, який лежить на канапі, в цьому стані пацієнт може «вільно» асоціювати, тоді як аналітик підтримує стан вільно-плаваючої уваги. Обидва автори чітко вказують на фундаментальну умову психотерапії: не тільки пацієнт, але й психотерапевт повинен підтримувати ноетичний рівень свідомості.

Будучи в своїй основі афективними, ендогенні образи пацієнта та аналітика будуть репрезентаціями їхнього міжафективного аналітичного поля: їхнього психологічного місця зустрічі (see Stern, 1985; Sander, 2007) яке часто описують як перенесення. Створення цього поля перенесення стає можливим завдяки схильності аналітика афективно/образно налаштовуватися на пацієнта. При цьому, аналітик повинен бути відкритим до будь-якого сигналу, який належить до того, що Юнг, на основі його теорії (психосоматичних) комплексів, назвав соматичним перенесенням. У цьому стані важливі не тільки словесні значення. Насправді центральне місце займають вирази, які базуються на імпліцитних значеннях і які можуть передаватися невербальними проявами або конкретними діями ¹⁵. При цьому терапевтичні стосунки можуть поступово перерости в витончену форму взаємної активної уяви, в якій аналітична пара формує мережу стосунків, утворену поєднанням їх свідомих і несвідомих процесів (опис цієї ситуації, в якій аналітичні стосунки також є процесом спільної уяви, див. у (Jung, 1935b ¹⁶).

Дуже важливо, щоб у межах поля перенесення аналітик занурився у подвійний психічний стан, у якому він водночас є саморефлексивним та контактуючим зі своєю внутрішньою ноетичною (сновидною, мрійливою) активністю. Терапевт повинен бути здатним опанувати подвійний стан свідомості — ноетичну форму уяви, що контролюється автоноетичною активністю — гібридним станом, необхідним для виконання того, що Bion (1985) назвав rêverie ¹⁷. Це означає, що він буде налаштований на рівень психологічної формальної активації пацієнта, так що образи, які виникають у свідомості терапевта, були взаємоафективно налаштовані з пацієнтом, насправді можуть бути (також) такими самими. Один з нас обговорював цю ситуацію і назвав її «екстатичною» (Carta, 2017a). Буває так, що в цьому стані образи протікають і через психіку аналітика. До них слід ставитись уважно та критично, оскільки вони можуть бути аспектами аноетичних (чисто тілесних/афективних) станів пацієнта, які проектуються на аналітика або які аналітик просто відчуває. Те ж саме можна сказати про елементи соматичного перенесення аналітика.

Завдяки подвійному стану своєї психічної активності (ноетичному та автоноетичному) терапевт має можливість вербально рефлексувати щодо цих образів в автоноетичному свідомому стані. Для пацієнта це означає вміти висловлювати ноетичні образи, що виникають, і обговорювати їх з аналітиком — справді, надзвичайно важлива функція. Якщо образ є відображенням свого афективного стану, то автоноетичне слово є саморефлексією образу. Тим не менше, під час ноетичної фази уявляння, вербальний характер лікування має бути призупинений. Спочатку дати образам протікати, а потім говорити про них.

Хочемо підкреслити, що трансформація від образу до слова відбувається поступово. Насправді, перш ніж слова можуть повністю виражати саморефлексію та зріле відношення до об’єкта (без плутанини чи розколу між собою та об’єктом), якість мови є глибоко метафоричною. По суті, метафори є словесними утвореннями, найближчими до образів, оскільки вони мають тенденцію згущувати два терміни в гібридний третій, який, як і образ, може бути зрозумілим шляхом синтетичного сприйняття, en masse. На цьому етапі процесу неметафоричні, інтелектуальні, аналітичні слова можуть здаватися недоречними, абстрактними або, що ще гірше, дисоційованими через їхню інтелектуальну/інтелектуалізуючу природу. З нашого досвіду, метафорична мова є найпошренішою формою мови, яка протікає між пацієнтом і аналітиком. Це ще не повністю усвідомлена (автоноетична) мова, але це прямий вербальний безпосередній продукт трансформації афективного змісту, вираженого або такого, що може бути вираженим за допомогою образів (сновидінь).

Підсумовуючи, функції психотерапевта та терапевтичний процес можна узагальнити наступним чином:

1. Опис. Психотерапевт допомагає пацієнту описати його ситуацію. Він не буде намагатися втручатися в уявлення пацієнта про його зовнішні об’єкти, але допоможе пацієнту зосередитися на почуттях і на будь-яких асоціаціях, які можуть виникнути з цього уявлення. Якщо, наприклад, пацієнт буде посилатися на свою фобію польотів, на цьому етапі психотерапевт не буде пропонувати будь-які втручання чи будь-які можливі модифікації, оскільки образ польоту насправді може бути не найкращим образом, пов’язаним з вихідним афектом, а лише другим асоціативним носієм саме цього афекту. Ми вважаємо, що з цього етапу мова, якою розмовляють, уже глибоко метафорична. Інтелектуалізація, теоретизування чи гострий аналіз тепер контрпродуктивні. Психотерапевт вже має бути в подвійному стані свідомості.

2. Зосередження. Пацієнт занурюється в стан спокою (розслаблення). На цьому етапі психотерапевт допомагає пацієнту відійти від свого залучення у зовнішні образи/об’єкти і зосередитись на почуттях. Насправді, для того, щоб ендогенний образ піднявся, необхідно, щоб пацієнт уважно зосередився на тоні почуттів або конкретному настрої, що є prima materia, з якої формуються образи. Таке зосередження має бути спрямоване і на тілесні відчуття, напруження, будь-які рухи, при цьому забезпечується правильне дихання ¹⁸. Поки пацієнт занурюється в стан спокою і починає уявляти, він не повинен розмовляти. Вербальна активація і мовлення можуть у даний час заважати процесу уяви.

3. Контейнування. Психотерапевт повинен контейнувати пацієнта, коли пацієнт відчуває контакт з ендогенними образами. Це означає можливість йти туди, де знаходиться пацієнт, що, на нашу думку, є наріжним каменем психотерапії. Цей процес передбачає зрілу і стійку емпатію, а також здатність якимось чином бачити, ким є пацієнт і в якому емоційному/уявному середовищі він/вона насправді перебуває. Така контейнуюча функція важлива також тому, що ентероцептивний і пропріоцептивний досвід пацієнта може бути певним чином змінений під час появи емоційно-забарвлених ендогенних образів. Його схема тіла та образ тіла (Dolto, 1984), отже, відчуття своєї суб’єктивності можуть бути сприйняті так, наприклад, ніби пацієнт є, в якісь мірі, дитиною.

4. Обговорення. Психотерапевт повинен допомогти пацієнту взаємодіяти та обговорювати свої ендогенні образи. Під час цього етапу пацієнт все одно обмежений у своїх вербальних взаємодіях, щоб лише коротко повідомити, якщо це необхідно, про те, що відбувається між ним та його образами.

5. Пропрацювання. На цій стадії пацієнт може поділитися своїм досвідом роботи з ендогенними почуттєво-забарвленими образами і взаємодіями. Під час такої фази ендогенні образи будуть узгоджуватися з «реальним» об’єктивним життєвим досвідом пацієнта, про який було повідомлено під час фази (1), а також з асоціаціями з подальшим об’єктивним життєвим досвідом та спогадами минулого. Тут досвід психотерапевта в оволодінні власним подвійним станом свідомості буде основним інструментом для переходу між цими двома реальностями, і перенесенням емоційно-когнітивно-реляційного змісту автономних образів у життя пацієнта. На цьому етапі мова, яка використовується, може стати менш метафоричною, більш аналітичною і, певним чином, абстрактною, оскільки вона може автоноетично виражати та проливати світло на стосунки та зв’язки.

Перш ніж представити дуже короткий приклад цього процесу, ми можемо пояснити, що його висхідна природа насправді не описує його в справедливий спосіб. Фактично, психотерапевтичний процес, який ми описуємо, починається «знизу» — афектів і соматичної активації — через образи, через метафори, до автоноетичного когнітивного змісту, але за своєю безперервною природою він насправді описує цикл, у якому ми знаходимо необхідне місце для висхідного потоку від когнітивного пізнання до афектів, як у фазі (5). Проте ми хочемо ще раз зазначити, що ця остання (автоноетична, вербальна) фаза насправді може не відбутися, і що реінтеграція між афективним/мотиваційним/інтенційним шаром і досвідом пацієнта з його стосунковою реальністю може відбуватись імпліцитно. Насправді ми думаємо, що цей цикл постійно відбувається імпліцитно в кожну мить життя. Наш опис, у рамках психотерапевтичної позиції — це лише спроба його опису та демонстрації того, як його можна «використовувати» у психотерапевтичних стосунках.

КЛІНІЧНИЙ НАРИС

Далі наводиться дуже стислий клінічний нарис. Наша мета — не обговорювати клінічний випадок (оскільки цей ескіз навіть не є клінічною віньєткою), а показати можливий спосіб застосування того, що ми обговорювали досі, у клінічній сфері.

Пацієнт – неодружений чоловік 40 років. Він переживає період всепроникного дистимічного настрою, в якому його охоплюють почуття непотрібності, відчаю та пасивності. Він застряг у своєму світі стосунків (як у стосунках зі своєю дівчиною, які він не може перетворити на стабільні, які б перетворили його на батька, так і у стосунках з колегами), і у своїй професійній/творчій сфері, оскільки він не відчуває себе здатним бути розумним і продуктивним. Під час попередньої сесії він відчував себе в якомусь болоті (образно). Він описав, знову, те, що відбувалось між сеансами, у зв’язку з цим депресивним почуттям (ОПИС).

Наприкінці години він раптом згадав давній сон. Терапевт сказав йому, що вони можуть повернутися до цього сну на наступному сеансі, який ми зараз описуємо.

П. Я шукав серед своїх записів опис сну, який сплив наприкінці останньої сесії, але не зміг знайти. Тим не менш, я пам’ятаю фасад невеликої церкви в стилі бароко, викладений зі світлого каменю. Я заходжу через двері й опиняюсь у великій печері, вона схожа на матку, темну й повну крові. Я в захваті від цього образу. Там оголена жінка, розіп’ята на двох великих, грубих стовбурах дерев, стоншених лише там де гілки, які високо звисають біля однієї зі стін. Наді мною літає відьма, а я прив’язаний до великого стовбура, що лежить на землі, з одного боку за ноги, а з іншого за руки, які витягнуті над головою. Я голий, і відьма раптово нападає на мене, в піке, а розіп’ята жінка бовтається, плачучи й кричачи від болю.

Цей сон наснився мені багато років тому, і він змушує мене думати про те, скільки часу минуло і як ці теми все ще такі живі в мені. Що, на вашу думку, змінилося за ці роки?

Т. Я думаю, що в деяких речах Ви змінилися, а в інших — змінились менше. Ви все ще не присвячуєте себе тому, щоб бити залученим у світ, і ви не присвячуєте повністю себе своїм стосункам з іншими, особливо у випадку з вашою дівчиною.

Кілька хвилин мовчання.

П. Останні кілька днів я відчував себе дуже втомленим. Мені важко вставати вранці, і я не маю сили. У суботу я маю провести семінар, і думка про це мене пригнічує. У ці дні я відчуваю себе дуже втомленим. Вранці важко вставати. У мене немає енергії. У суботу я маю провести семінар, і ця думка мене пригнічує. (Тут фаза ОПИСУ здається завершеною).

T. Яке уявлення про це у Вас склалося?

П. Немає ніякого уявлення. Я просто боюся того, що не буде, що сказати, помилитися, застрягти, опинитися в глухому куті.

Т. Які почуття виникають, коли ви про це говорите?

П. Я нічого не відчуваю. Я просто відчуваю сильну втому.

Т. Вам необхідно постаратися залишитися з цим відчуттям втоми і спробувати дозволити образу з’явитись. (ФОКУСУВАННЯ).

Минає кілька хвилин, як П. сидить із заплющеними очима. Він знає, що не повинен говорити, поки він уявляє.

П. Я уявляв собі болото з мангровими деревами, я бачу дно болота темно-сірого мулу під півметровим шаром чистої води, ніби це бічний розріз. Я бачу себе, голого, зануреного в дуже щільну багнюку, я втомлений, знесилений, бачу свої ноги, які, рухаючись тонуть. Я намагаюся вибратися, намагаюся пройти в маловодді цього безкрайнього лісу. Можливо, однак, це уявлення про порятунок відповідає тому, що не хочеться залишатися в цій емоційній ситуації. (ФОКУСУВАННЯ).

Т. Ви перервали свій досвід уявлення. Чи можете ви його відновити? (КОНТЕЙНУВАННЯ).

Минає кілька хвилин.

П.Я уявив себе в глибокому морі (фраза також означає «у біді»), пливу голим і намагаюся втриматися. Я відчував себе загубленим, у розпачі і що скоро помру. Я озирнувся навколо себе, не побачивши абсолютно нічого. Море потемніло і стало бурхливим. Я змушений пливти прямо вгору. Я завжди був більш виснаженим і зневіреним.

Т. Ви взагалі нічого не зробили, щоб сказати собі…

П. Завмирає. Він каже: «Що я міг зробити? Нічого не можна було зробити».

Проте невербальні сигнали, якими він висловлювався, звучали для Т. як захист. Це звучало як інтелектуальний захист, віддалення в автоноетичний шар ноетичного уявного процесу, пов’язаного з афектами.

Т. Ви впевнені, що нічого не можна було зробити?

Афективно-стосункова атмосфера, створена міцним терапевтичним альянсом, заснованим на міцній довірі, дає можливість пацієнтові серйозно поставитись до запитання, і це дозволило йому відновити зв’язок із образом. (КОНТЕЙНУВАННЯ).

П. Ну, я озирнувся, але не побачив ані людей, та й нічого іншого…

Т. Але ви не кликали на допомогу, наприклад, можливо, вас хтось чи щось б почуло. Хто знає, що могло статися?

Минають хвилини мовчання, а П. переплітає руки й озирається, а Т. на мить відчуває глибоку сонливість. (КОНТЕЙНУВАННЯ. Сонливість Т. є ознакою його проективної ідентифікації з несвідомими, дисоційованими афектами пацієнта). Після кількох хвилин тиші, що роблять поле стосунків інтенсивно зосередженим, у П. щось зрушується, його обличчя розслабляється, а тіло приймає більш відкрите положення. Т. це відчуває, що П. щось зрозумів.

П. У цей момент на думку спало кілька уявлень про фільм, який я бачив кілька днів тому. Фільм називається «Сірий» і розповідає історію про літак, який розбився на Алясці. Головний герой Ліам Нісон веде деяких з тих, хто вижив, до можливого порятунку від переохолодження та вовків. Вони починають з восьми людей, але, здається, тільки він здатний врятуватися. У найкритичніші моменти головний герой отримує доступ до образів і спогадів: він уявляє, що він лежить на ліжку зі своєю коханою, а вона каже йому «Не бійся», і він згадує, як був у кабінеті свого батька і, читаючи вірш, який обрамлений висить на стіні, декламує: «Знову у бій, В останній хороший бій, який я коли-небудь знатиму, Живи або помри в цей день, Живи або помри в цей день.» Після образів цього фільму я побачив образ матері моєї дівчини, яка вмирає, вона пасивна й злиться на світ за те, що з нею трапилося, а потім і моєї матері, яка злилася на всіх за своє нещастя.

Т. Ви уявляли свого провідника Аніму та батьківську фігуру, які допомагають вам знайти рішення, вихід із драматичної ситуації, як ви зараз почуваєтеся? (ОБГОВОРЕННЯ).

П.Я відчуваю, що знову виринув (він підтягується на сидінні стільця).

Минає кілька секунд.

П. Повернулося відчуття страху, коли думаю про суботу.

Т. А потім?

П. Я уявляв собі рішення, як з цим впоратися.

T. Дозвольте образу сформуватися самому. Відпустіть його. (КОНТЕЙНУВАННЯ).

П. Я уявляв себе воїном і згадав сон про кунг-фу, який мені наснився минулого тижня. Я був у японському будинку з трьома іншими людьми. Жінка-самурай із довгим чорним волоссям, зав’язаним назад, і начебто легкими обладунками, складала компанію другій людині, і я кинув в неї предмет з приголомшливим жестом, я був вражений тим, що я насправді його виконав. Жінка без труднощів ухилилась і дивилася на мене, як на майстра чи дуже здібного воїна. (ФОКУСУВАННЯ).

Використовуючи юнгівську метафору, Т. вважає, що П. відновив образ сильної, рішучої та здібної Аніми замість пораненої та пасивної. (ПРОПРАЦЮВАННЯ).

Т. Як ви зараз почуваєтесь?

П. підтверджує те, що вже було чітко виражено його поставою (тепер більш енергійною) і його виразом обличчя, більш пробудженим і пильним.

Т. Здається, тепер ви можете вирішити вжити заходів, і ви дійсно можете це зробити. (ПРОПРАЦЮВАННЯ).

П. Так, це дійсно так ¹⁹.

ДОДАТОК 1. ФОРМУВАННЯ СХЕМ ОБРАЗІВ

У когнітивній психології та нейронауці образи є (ре)презентаційними утвореннями структурних конфігурацій, які аналогічні до того, що називають схемами (Sheets-Johnstone, 2010; Cappuccio and Wheeler, 2012), або картами 20 (Damasio, 1999, 2010), і, що мають більш захоплююче і наскрізне значення, Юнг назвав їх комплексами.

Згідно з Mandler (1988, 1992, 2000), схеми образів виникають із порівняння стимулів і є основою формування абстрактних понять. Мендлер звертається до перцептивного аналізу як до фундаментальної процедури, за допомогою якої, використовуючи зовнішнє сприйняття, отримане за допомогою того, що вона називає перцептивним розпізнаванням, мозок-психіка (brainmind) виражає на психічному рівні найпотаємніше символічне значення свого життя. Для Мандлер перцептивне розпізнавання є сенсомоторною діяльністю, яка відбувається автоматично і не вимагає ніякої концептуальної основи. З іншого боку, перцептивний аналіз є активним процесом порівняння між стимулами, який є найпершим доказом споглядального ставлення (Knox, 2004a) і становить основу формування абстрактних понять.

Так як і Knox (2001, 2004a,b), ми розглядаємо механізм перцептивного аналізу, описаний Мандлер, як переконливу модель, яка може пояснити, як формуються ментальні образи. Один фундаментальний момент полягає в тому, що схематичні зображення не створюються шляхом «перцептивного розпізнавання». Фактично, це активний, вроджений процес перцептивного аналізу, який використовує перцептивне розпізнавання для того, щоб сформувати повторне уявлення внутрішніх властивостей живого організму (інстинкти, потяги, емоції). У цьому сенсі схеми-образи можна ототожнювати з архетипами Юнга як такими, а їх шаблонний репрезентативний зміст можна віднести до того, що Юнг описав як «саморефлексія інстинкту щодо самого себе»  (Jung, 1948, p. 257).

Тут ми не погоджуємось з Fonagy (2002), для якого ранні психічні структури виробляються (не змінюючись) за допомогою раннього довербального досвіду немовлят до появи свідомості. Таким чином, завдяки цьому ситуаційному нахилу або взаємодії з оточенням Самості, для Фонаджі будь-який психологічний образ може сприйматися як вроджений, а насправді це не так. Наш диспозиційний нахил також контрастує з поглядами, які поділяють Knox (2004a); Saunders and Skar (2001) або Merchant, які, перевернувши психогенетичну теорію Юнга, бачать архетипні образи як явище, що виникає з психіки/мозкових структур (схем образів), які були закладені в ранньому немовлячому житті як результат досвіду розвитку немовляти (в основному інтерпретується через теорію прив’язаності), так що, хоча комплекси виникають першими, «архетипи» будуть ярликом, що випливає з подальшої категоризації цих архаїчних переживань.

Відповідно до юнгіанської перспективи, ми повинні підкреслити, що ізоморфізм між схемами-образами та предметним світом, до якого вони належать, не означає, що самопродуковані психічні образи нагадують образи схожі на зовнішні. Нашою відправною точкою для диспозиційного нахилу є наша надзвичайна здатність, заснована на «знанні» натуральних чисел з боку людського роду, «пізнати» «зовнішню реальність». Насправді, рефлексивний ізоморфізм, про який ми говоримо, заснований на радикально «перехідній» (віннікотівській) природі натуральних чисел, які одночасно вигадуються розумом і виявляються у зовнішньому світі. Тому схеми-образів, про які ми говоримо, є «засобами» (вкоріненими в перцептивних структурах, наприклад, візуальних, але не тільки), досягнення через процес абстрактного уточнення свого остаточного математичного (Jung, 1935a; Von Franz, 1974). Цей зв’язок між ендогенною «пізнаваністю» (‘‘knowability’’) об’єктного світу мозком/психікою і математичним (науковим) знанням [як у деяких викривальних снах, як-от знаменитий сон Декарта (Von Franz, 1998)] є основою Hintergrudphysik of Pauli (2006).

Загалом, ми не згодні з думкою, що випливає з теорії прив’язаності, оскільки вона інтерпретує психогенетичний розвиток крізь те, що ми називаємо ситуаційним нахилом. Насправді, новий процес диспозиційного риштування про який ми згадували раніше, який на основі перцептивно-моторних даних метафоризує високі концепції, насамперед не сформовані ранніми взаємодіями, а насправді використовує значущі взаємодії для формування первинних ендогенних афектів у складні емоції. Ключ до цього диспозиційного процесу полягає в тому, що перцептивний аналіз (який, як ми бачили на попередніх сторінках, є активною ендогенною діяльністю, що формує паттерни за участю DMS), в першу чергу, активується не екстероперцепціями, а емоційною системою ПОШУКУ, спочатку активованою в зв’язоку з ентероцептивними подразниками. У нашій диспозиційній моделі афекти та соматичні ентероцептивні умови ядра-Самості репрезентовані у вигляді образів (див. також Damasio, 2010). Насправді це афективна схема образів, яка несе в собі емоційно-когнітивний зміст, який потім надає цінність сприйняттям і, отже, передує зовнішньому сприйняттю.

АВТОРСЬКІ ВНЕСКИ

АА. мав оригінальну ідею і розвивав переважно нейроетологічну частину. SC зробив важливий теоретичний і клінічний внесок, особливо у зв’язку з юнгіанською перспективою та формуванням образу.

Заява про конфлікт інтересів

Автори заявляють, що дослідження було проведено за відсутності будь-яких комерційних або фінансових відносин, які могли б бути розцінені як потенційний конфлікт інтересів.

Примітки

1 Увага зазвичай почергово переключається між зовнішнім і внутрішнім світом, і це відповідає паралельному переключенню між DAN і DMN. Крім того, було виявлено правосторонню вентральну мережу уваги (VAN), яка активується помітними подразниками та перенаправляє активність з внутрішньо-орієнтованої активності DMN до DAN (Corbetta et al., 2008).

2 Але що означає «Самість»? Хоча «Самість» може розглядатися як продукт самоусвідомленої репрезентації, її також можна визначити на основі певних мінімальних істотних характеристик, які не передбачають «автоноетичного знання»: відчуття субʼєктності, володіння тілесними відчуттями, переживання себе як єдиного цілого, позначення стимулів як самореферентних тощо. Як припускають Вайлер і співавт., ця «мінімальна Самість» є найбазовішим рівнем Самості і відноситься до усвідомлення себе як безпосереднього суб’єкта досвіду, який часово та просторово обмежений безпосереднім теперішнім (Clare et al., 2011); ця Самість не потребує ні мови, ні робочої пам’яті, а лише коротривалої пам’яті (Damasio, 1998). Вона повʼязана з обробкою часу в тому сенсі, що сприймання та дії повинні постійно кимось відчуватися; порушення в цій системі (і, отже, в «мінімальній Самості») зазвичай спостерігаються у пацієнтів з шизофренією (Martin et al., 2014; Weiler et al., 2016, p. 246)

3 Під «відповідністю» ми маємо на увазі аналіз людських взаємодій (Sander’s (2007) з точки зору теорії складних динамічних систем та елегантної парадигми Віннікотта щодо представлення об’єкта (Winnicott, 1964, 1965)

4 «Ентропія» вимірює непередбачуваність системи, її ступінь «очевидної» випадковості та віддаленість від розпізнаваного порядку (Ben-Naim, 2008).

5 Слід зазначити, що також було визнано наявність іншого джерела обмежень, відмінного від автоматичних обмежень. Навмисні обмеження складаються з когнітивних оцінок і суджень, які явно спрямовані на досягнення мети і які можуть бути відкрито представлені в Его-свідомості. Ці навмисні обмеження, схоже, пов’язані з активністю дорсального підкомпонента DMN, який включає дорсомедіальну префронтальну кору, латеральну скроневу кору та нижню лобову звивину (Christoff et al., 2016).

6 Однак збій у стосунках післяпологової прив’язаності може призвести до блокування соціального спілкування і до інших різноманітних патологічних наслідків, таких як, дисоціації між основними емоційними почуттями, внутрішніми автономними образами та дією через вербальне та невербальне вираження.

7 Було показано, що холоднокровні наземні хребетні демонструють нижчу частоту дихання, ніж ендотермічні хребетні, і мають переважно анаеробний метаболізм (Bennett and Dawson, 1976; Bennett, 1991). Такий низький метаболічний потенціал ектотермів знижує їх здатність до просторового дослідження. Хоча вони здатні до спалахів інтенсивних навантажень, вони швидко втомлюються в результаті накопичення молочної кислоти.

8 Наприклад, ендотерми показують збільшену ємність легенів, швидкість вентиляції, збільшений об’єм крові та здатність крові переносити кисень, повністю розділений легеневий і системний кровообіг і розширений серцевий викид, а також підвищену щільність мітохондрій і ферментативну активність.

9 Було відзначено, що три елементи поведінки знаменують перехід від рептилій до ранніх ссавців (і птахів): догляд, гра та поклик до сепарації (MacLean, 1985). Подальші дослідження в афективній нейронауці локалізували специфічні підкіркові мозкові ланцюги, відповідальні за таку соціальну поведінку та характерні для неї емоційні почуття: систему ТУРБОТИ/догляд у любові, систему ГРИ/радості і систему СЕПАРАЦІЇ дистресу/паніки-смутку (Panksepp, 1998a; Colonnello et al., 2011; Panksepp and Biven, 2012; Panksepp and Panksepp, 2013). Усі три системи використовують вокальні та неголосові канали, які спочатку розвиваються під час прив’язаності, а потім використовуються у всіх інших типах соціальних взаємодій.

10 Нейро-еволюційні дослідження, проведені Стівеном Поргесом, показали, що емоційне вираження та спілкування (вираз обличчя, смоктання, ковтання, дихання, плач, вокалізація тощо) контролюються черепними нервами та м’язами, які розвинулися з примітивних зябрових дуг, які витягують кисень з води. Більше того, вони залежать від ефективного функціонування вентрального вагусного комплексу (VVC), парасимпатичної нервової системи, яка еволюціонувала у вищих хребетних, щоб регулювати внутрішній стан тіла гнучким і швидким способом (див. Porges, 2011). Разом це вказує на спосіб налаштувати психофізіологічну регулятивну функцію на соціально-емоційні комунікативні процеси, а також реєструвати інтерсуб’єктивне соціальне середовище у внутрішньому афективному світі особистості (див. для огляду Trevarthen and Aitken, 2001,).

11 Ми усвідомлюємо, що це дуже важлива тема, яка потребує більш глибокого і широкого аналізу, особливо з огляду на процес “катексису об’єкта” (Northoff, 2011). Саме тому ми пропонуємо присвятити такому аргументу цілу статтю, яка завершить трилогію про нейроеволюційну архітектуру людського розуму. Така трилогія розпочалася статтею про афективне ядро Самості (Alcaro et al., 2017), продовжилася цією статтею про первинно-процесуальну функцію уяви і завершиться роботою про “об’єктний катексис обʼєкта” і вторинний процес мислення.

12 Звичайно, за допомогою проекції такі образи можуть набувати подібності до зовнішніх об’єктів. Це чітко видно у фетишизмі та фобіях, у яких об’єктивний, усвідомлюваний зовнішній об’єкт набуває ціннісного значення від проекції ендогенного, ще неусвідомленого образу-афекту. Тому і в таких випадках ми вважаємо, що «активне начало», яке породжує фобію або фетиш, знаходиться «всередині» об’єкта, який виступає як носій. Отже, найкращий підхід повинен бути не ззовні всередину психіки, чи від сприйняття до пізнання та емоцій, а «зсередини назовні» — навпаки.

13 Якщо ми переведемо наш погляд з зовнішнього об’єкта до мозку, ми можемо покликатися на погляд Panksepp’s (1998b) про роль мигдалеподібного тіла у СТРАХУ. Він стверджує, що мигдалеподібне тіло не є джерелом афекту СТРАХУ, а є асоціативною ділянкою, в якій первинні cирі афекти (безумовний подразник), що виникають з нижчих відділів мозку, особливо PAG, перенаправляються в межах мозку і пов’язані з умовними подразниками.

14 Без цієї властивості недосконалого пристосування внутрішнього ендогенного образу до навколишнього середовища наш вид вимер би, оскільки людям потрібна пластичність, щоб компенсувати свої неотенічні біологічні властивості

15 У цьому випадку такі дії є протилежністю відігрування назовні, оскільки вони не тільки не замінюють значення та не блокують зміну, але фактично передають імпліцитний, згущений комплексний зміст, який знаходить шлях знизу вгору від афектів через ноетичні дії, в автоноетичний, саморефлексивний процес.

16 Якщо, як каже Юнг, у стані бадьорості ми є суб’єктом усіх об’єктів, і, […] у повній зміні моєї звичайної свідомості, у несвідомому я є об’єктом усіх суб’єктів (Jung, 1959, para. 46; або у снах, оскільки у сні кожен образ має автономну суб’єктивність), в ноетичному стані психіки, подібному до того, що підтримує активну уяву, афективні образи можуть автономно перетікати в аналітичний простір, в той час як Его аналітика і пацієнта все ще беруть участь зі своєю власною специфічною суб’єктивністю. Насправді, в рамках індивідуального, приватного процесу уявлення Его може уявляти, щоб взаємодіяти або розмовляти з цими образами в стані мозку-психіки (brainmind), який, на нашу думку, базується на активності мережі пасивного режиму роботи мозку (DMN). Те ж саме може статися у просторі стосунків, в якому інший одночасно і сприймається і осмислюється. Це «уявляння іншого» має очевидні переносні конотації. Тим не менш, далеко не завжди сліпе та нарцисично жадаюче мислення, можна фактично осягнути елементами істини за допомогою несвідомого сприйняття (інтуїції), які все ще недоступні для автоноетичної свідомості.

17 Важливою відмінністю нашої позиції від rêverie Біона є те, що зміст останнього є не просто тим, що він називав «бета-елементами» (необробленими чуттєвими даними та «початковими елементами», Bion, 1967), але радше, через уявну природу ноетичних процесів, також афективних образів, є тими, що Біон назвав «альфа-елементами».

18 Тут немає місця, щоб підкреслити, наскільки соматичний рівень є вирішальним для того, щоб закласти основу для всього терапевтичного процесу. Дихання, наприклад, є фундаментальним аспектом такого занурення в стан спокою, з якого можуть виникати образи від почуттів пацієнтів або настрою, який відчуває пацієнт (Zelano et al., 2016; Piarulli et al., 2018).

References

Agnati, L. F., Guidolin, D., Battistin, L., Pagnoni, G., and Fuxe, K. (2013). The neurobiology of imagination: possible role of interaction-dominant dynamics and default mode network. Front. Psychol. 4:296. doi: 10.3389/fpsyg.2013.00296

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Alcaro, A., Carta, S., and Panksepp, J. (2017). The affective core of the self: a neuro-archetypical perspective on the foundations of human (and animal) subjectivity. Front. Psychol. 8:1424. doi: 10.3389/fpsyg.2017.01424

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Alcaro, A., Huber, R., and Panksepp, J. (2007). Behavioral functions of the mesolimbic dopaminergic system: an affective neuroethological perspective. Brain Res. Rev. 56, 283–321. doi: 10.1016/j.brainresrev.2007.07.014

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Alcaro, A., and Panksepp, J. (2011). The SEEKING mind: primal neuro-affective substrates for appetitive incentive states and their pathological dynamics in addictions and depression. Neurosci. Biobehav. Rev. 35, 1805–1820. doi: 10.1016/j.neubiorev.2011.03.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Alcaro, A., and Panksepp, J. (2014). “Le radici affettive e immaginative del Sé. Un’indagine neuroetologica sulle origini della soggettività,” in La Plasticità del Sé. Una Prospettiva Neuropsicodinamica, eds G. Nortoff, M. Farinelli, R. Chattat and F. Baldoni (Bologna: Il Mulino), 65–89.

Alcaro, A., Panksepp, J., Witczak, J., Hayes, D. J., and Northoff, G. (2010). Is subcortical-cortical midline activity in depression mediated by glutamate and GABA? A cross-species translational approach. Neurosci. Biobehav. Rev. 34, 592–605. doi: 10.1016/j.neubiorev.2009.11.023

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Barker, R. (1977). “The effects of REM sleep on the retention of a visual task,” in Night Life: Explorations in Dreaming, ed. R. Cartwright (Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall), 94–95.

Ben-Naim, A. A. (2008). Farewell to Entropy: Statistical Thermodynamics Based on Information. Singapore: World Scientific.

Google Scholar

Bennett, A. F. (1973). Ventilation in two species of lizards during rest and activity. Comp. Biochem. Physiol. A Comp. Physiol. 46A, 653–671. doi: 10.1016/0300-9629(73)90119-9

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Bennett, A. F. (1991). The evolution of activity capacity. J. Exp. Biol. 160, 1–23.

PubMed Abstract | Google Scholar

Bennett, A. F., and Dawson, W. R. (1976). “Metabolism,” in Biology of the Reptilia, eds C. Gans and W. R. Dawson (London: Academic Press), 127–223.

Bion, W. W. (1967). Second Thoughts. London: Heinemann.

Google Scholar

Bion, W. W. (1985). Elements of Psychoanalysis. London: Routledge.

Google Scholar

Birnholz, J. C. (1981). The development of human fetal eye movement patterns. Science 213, 679–681. doi: 10.1126/science.7256272

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Bollas, C. (1987). The Shadow of the Object: Psychoanalysis of the Unthought Known. London: Free Association Books.

Google Scholar

Boot, N., Baas, M., van Gaal, S., Cools, R., and De Dreu, C. K. W. (2017). Creative cognition and dopaminergic modulation of fronto-striatal networks: integrative review and research agenda. Neurosci. Biobehav. Rev.78, 13–23. doi: 10.1016/j.neubiorev.2017.04.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Bowlby, J. (1969/1982). Attachment and Loss: Vol. 1. Attachment. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Bretherton, I., and Munholland, K. A. (1999). “Internal working models in attachment relationships: a con-struct revisited,” in Handbook of Attachment: Theory, Research, and Clinical Applications, eds J. Cassidy and P. R. Shaver (New York, NY: Guilford Press), 89–111.

Bromberg, P. M. (2001). Standing in the Spaces: Essays on Clinical Process Trauma and Dissociation.London: Routledge.

Google Scholar

Brown, J. W. (2002). The Self-Embodying Mind. Process, Brain Dynamics and the Conscious Present. New York, NY: Barrytown.

Google Scholar

Bucci, W. (1997). Psychoanalysis and Cognitive Science: A Multiple Code Theory. New York, NY: The Guildford Press.

Google Scholar

Buckner, R. L. (2010). The role of the hippocampus in prediction and imagination. Annu. Rev. Psychol. 61, 27–48. doi: 10.1146/annurev.psych.60.110707.163508

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Buckner, R. L., Andrews-Hanna, J. R., and Schacter, D. L. (2008). The brain’s default network: anatomy, function, and relevance to disease. Ann. N Y Acad. Sci. 1124, 1–38. doi: 10.1196/annals.1440.011

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Buckner, R. L., and Carroll, D. C. (2007). Self-projection and the brain. Trends Cogn. Sci. 11, 49–57. doi: 10.1016/j.tics.2006.11.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Cai, D. J., Mednick, S. A., Harrison, E. M., Kanady, J. C., and Mednick, S. C. (2009). REM, not incubation, improves creativity by priming associative networks. Proc. Natl. Acad. Sci. U S A 106, 10130–10134. doi: 10.1073/pnas.0900271106

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Cappuccio, M., and Wheeler, M. (2012). “Ground-level intelligence: action oriented representation and the dnamic of the background,” in Knowing Without Thinking. Mind, Action, Cognition, and the Phenomenon of the Background, ed. Z. Radman (New York, NY: Palgrave Macmillan), 13–36.

Google Scholar

Carhart-Harris, R. L., and Friston, K. J. (2010). The default-mode, ego-functions and free-energy: a neurobiological account of Freudian ideas. Brain 133, 1265–1283. doi: 10.1093/brain/awq010

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Carhart-Harris, R. L., Leech, R., Hellyer, P. J., Shanahan, M., Feilding, A., Tagliazucchi, E., et al. (2014). The entropic brain: a theory of conscious states informed by neuroimaging research with psychedelic drugs. Front. Hum. Neurosci. 8:20. doi: 10.3389/fnhum.2014.00020

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Carta, S. (2017a). “Towards an ecstatic politics,” in The Citizen in the Polis, eds S. Carta, A. Adorisio and R. Mercurio (Rome: Streetlib).

Carta, S. (2017b). Writing stories in time the unfolding of the objective biography in life and work. Aras Connections. Available online at: https://aras.org/sites/default/files/docs/00120Carta.pdf

Google Scholar

Cerri, M., Luppi, M., Tupone, D., Zamboni, G., and Amici, R. (2017). REM sleep and endothermy: potential sites and mechanism of a reciprocal interference. Front. Physiol. 8:624. doi: 10.3389/fphys.2017.00624

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Chermahini, S. A., and Hommel, B. (2010). The (b)link between creativity and dopamine: spontaneous eye blink rates predict and dissociate divergent and convergent thinking. Cognition 115, 458–465. doi: 10.1016/j.cognition.2010.03.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Chernick, D. (1972). Effect of REM sleep deprivation on learning and recall by humans. Percept. Mot. Skills34, 283–294. doi: 10.2466/pms.1972.34.1.283

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Christoff, K., Irving, Z. C., Fox, K. C., Spreng, R. N., and Andrews-Hanna, J. R. (2016). Mind-wandering as spontaneous thought: a dynamic framework. Nat. Rev. Neurosci. 17, 718–731. doi: 10.1038/nrn.2016.113

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Clare, L., Marková, I. S., Roth, I., and Morris, R. G. (2011). Awareness in Alzheimer’s disease and associated dementias: theoretical framework and clinical implications. Aging Ment. Health. 15, 936–944. doi: 10.1080/13607863.2011.583630

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Colace, C. (2010). Children’s Dreams: From Freud’s Observations to Modern Dream Research. London: Karnac Books.

Google Scholar

Colace, C. (2012). Dream bizarreness and the controversy between the neurobiological approach and the disguise censorship model: the contribution of children’s dreams. Neuropsychoanalysis 14, 165–174. doi: 10.1080/15294145.2012.10773700

CrossRef Full Text | Google Scholar

Colace, C. (2013). Are wish-fulfilment dreams of children the royal road for looking a the functions of dreams? Neuropsychoanalysis 15, 161–175. doi: 10.1080/15294145.2013.10799828

CrossRef Full Text | Google Scholar

Colace, C., Doricchi, F., Di Loreto, E., and Violani, C. (1993). Developmental qualitative and quantitative aspects of bizarreness in dream reports of children. Sleep Res. 22:57.

Colonnello, V., Iacobucci, P., Fuchs, T., Newberry, R. C., and Panksepp, J. (2011). Octodon degus. A useful animal model for social-affective neuroscience research: basic description of separation distress, social attachments and play. Neurosci. Biobehav. Rev. 35, 1854–1863. doi: 10.1016/j.neubiorev.2011.03.014

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Corbetta, M., Patel, G., and Shulman, G. L. (2008). The reorienting system of the human brain: from environment to theory of mind. Neuron 58, 306–324. doi: 10.1016/j.neuron.2008.04.017

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Crystal, J. D. (2012). Prospective cognition in rats. Learn Motiv. 43, 181–191. doi: 10.1016/j.lmot.2012.05.006

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

D’Argembeau, A., Collette, F., Van der Linden, M., Laureys, S., Del Fiore, G., Degueldre, C., et al. (2005). Self-referential reflective activity and its relationship with rest: a PETstudy. Neuroimage 25, 616–624. doi: 10.1016/j.neuroimage.2004.11.048

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Dahan, L., Astier, B., Vautrelle, N., Urbain, N., Kocsis, B., and Chouvet, G. (2007). Prominent burst firing of dopaminergic neurons in the ventral tegmental area during paradoxical sleep. Neuropsychopharmacology32, 1232–1241. doi: 10.1038/sj.npp.1301251

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Damasio, A. R. (1998). Investigating the biology of consciousness. Philos. Trans. R Soc. Lond. B Biol. Sci. 353, 1879–1882. doi: 10.1098/rstb.1998.0339

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Damasio, A. R. (1999). The Feeling of What Happens: Body and Emotion in the Making of Consciousness.New York, NY: HarcourtBrace.

Google Scholar

Damasio, A. R. (2010). The Self Comes Into Mind. Constructing the Conscious Brain. New York, NY: Pantheon, Hardcover.

Denton, D. A. (2006). The Primordial Emotions: The Dawning of Consciousness. New York, NY: Oxford University Press.

Google Scholar

Derégnaucourt, S., Mitra, P. P., Fehér, O., Pytte, C., and Tchernichovski, O. (2005). How sleep affects the developmental learning of bird song. Nature 433, 710–716. doi: 10.1038/nature03275

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Diekelmann, S., and Born, J. (2010). The memory function of sleep. Nat. Rev. Neurosci. 11, 114–126. doi: 10.1038/nrn2762

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Dolto, F. (1984). L’Image Inconsciente du Corps. Paris: éd. du Seuil.

Dondi, M., Messinger, D., Colle, M., Tabasso, A., Simion, F., Dalla Barba, B., et al. (2007). A new perspective on neonatal smiling: differences between the judgments of expert coders and naive observers. Infancy 12, 235–255. doi: 10.1111/j.1532-7078.2007.tb00242.x

CrossRef Full Text | Google Scholar

Edelman, G. M. (1989). The Remembered Present: A Biological Theory of Consciousness. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Edelman, G. M. (1992). Bright Air, Brilliant Fire: On the Matter of the Mind. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Edelman, D. B., Baars, B. J., and Seth, A. K. (2005). Identifying hallmarks of consciousness in non-mammalian species. Conscious. Cogn. 14, 169–187. doi: 10.1016/j.concog.2004.09.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Fabbro, F., Aglioti, S. M., Bergamasco, M., Clarici, A., and Panksepp, J. (2015). Evolutionary aspects of self- and world consciousness in vertebrates. Front. Hum. Neurosci. 9:157. doi: 10.3389/fnhum.2015.00157

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Flaherty, A. W. (2005). Frontotemporal and dopaminergic control of idea generation and creative drive. J. Comp. Neurol. 493, 147–153. doi: 10.1002/cne.20768

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Fleming, S. M., Dolan, R. J., and Frith, C. D. (2012). Metacognition: computation, biology and function. Philos. Trans. R. Soc. Lond. B Biol. Sci. 367, 1280–1286. doi: 10.1098/rstb.2012.0021

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Fonagy, P. (2002). Paper presented at the Anna Freud 50th anniversary conference.

Fonagy, P., Gergely, G., Jurist, E., and Target, M. (2002). Affect Regulation, Mentalization, and the Development of the Self. New York, NY: Other Books.

Google Scholar

Fonagy, P., and Target, M. (1997). Attachment and reflective function: their role in self-organization. Dev. Psychopathol. 9, 679–700. doi: 10.1017/s0954579497001399

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Fosse, R., Stickgold, R., and Hobson, J. A. (2001). The mind in REM sleep: reports of emotional experience. Sleep 24, 947–955. doi: 10.1093/sleep/24.8.1

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Foulkes, D. (1985). Dreaming: A Cognitive-Psychological Analysis. Hillsdale, NJ: Lawrence Erlbaum.

Google Scholar

Foulkes, D., Bradley, L., Cavallero, C., and Hollifield, M. (1989). Processing of memories and knowledge in REM and NREM dreams. Percept. Mot. Skills 68, 365–366. doi: 10.2466/pms.1989.68.2.365

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Foulkes, D., and Rechtschaffen, A. (1964). Presleep determinants of dream content: effects of two films. Percept. Mot. Skills 19, 983–1005. doi: 10.2466/pms.1964.19.3.983

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Fox, K. C., Nijeboer, S., Solomonova, E., Domhoff, G. W., and Christoff, K. (2013). Dreaming as mind wandering: evidence from functional neuroimaging and first-person content reports. Front. Hum. Neurosci.7:412. doi: 10.3389/fnhum.2013.00412

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Freud, S. (1900). “The interpretation of dreams,” in The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud, ed. J. Strachey (Princeton, NJ: Princeton University Press), 15–234.

Gais, S., Plihal, W., Wagner, U., and Born, J. (2000). Early sleep triggers memory for early visual discrimination skills. Nat. Neurosci. 3, 1335–1339. doi: 10.1038/81881

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Gottesman, C. (1999). Neurophysiological support of consciousness during waking and sleep. Prog. Neurobiol. 59, 469–508. doi: 10.1016/s0301-0082(99)00014-3

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Greicius, M. D., Krasnow, B., Reiss, A. L., and Menon, V. (2003). Functional connectivity in the resting brain: a network analysis of the default mode hypothesis. Proc. Natl. Acad. Sci. U S A 100, 253–258. doi: 10.1073/pnas.0135058100

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Grieser, C., Greenberg, R., and Harrison, R. (1972). The adaptive function of sleep: the differential effects of sleep and dreaming on recall. J. Abnorm. Psychol. 80, 280–286. doi: 10.1037/h0033641

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Griffin, D. (1985). Animal Thinking. Cambridge MA: Harvard University Press.

Google Scholar

Gusnard, D. A., Raichle, M. E., and Raichle, M. E. (2001). Searching for a baseline: functional imaging and the resting human brain. Nat. Rev. Neurosci. 2, 685–694. doi: 10.1038/35094500

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Hartman, E., Russ, D., Oldfield, M., Falke, R., and Skoff, B. (1980). Dream content: effect of L-dopa. Sleep Res. 9:153.

Hillenius, W. J., and Ruben, J. A. (2004). The evolution of endothermy in terrestrial vertebrates: who? When? Why? Physiol. Biochem. Zool. 77, 1019–1042. doi: 10.1086/425185

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Hobson, J. A. (2009). REM sleep and dreaming: towards a theory of protoconsciousness. Nat. Rev. Neurosci. 10, 803–813. doi: 10.1038/nrn2716

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Hobson, J. A., and Friston, K. J. (2012). Waking and dreaming consciousness: neurobiological and functional considerations. Prog. Neurobiol. 98, 82–98. doi: 10.1016/j.pneurobio.2012.05.003

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Home, J. A. (1988). Sleep loss and “divergent” thinking ability. J. Sleep Res. Sleep Med. 11, 528–536. doi: 10.1093/sleep/11.6.528

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Hopkins, J. (2016). Free energy and virtual reality in neuroscience and psychoanalysis: a complexity theory of dreaming and mental disorder. Front. Psychol. 7:922. doi: 10.3389/fpsyg.2016.00922

CrossRef Full Text | Google Scholar

Isaacs, S. (1948). “On the nature and function of phantasy,” in International Journal of Psychoanalysis. Developments in Psychoanalysis, (Vol. 29) republished in eds M. Klein, P. Heimann, S. Isaacs and J. Riviere (London: Hogarth Press), 73–97.

Google Scholar

Ikemoto, S., and Panksepp, J. (1999). The role of nucleus accumbens dopamine in motivated behavior: a unifying interpretation with special reference to reward-seeking. Brain Res. Rev. 31, 6–41. doi: 10.1016/s0165-0173(99)00023-5

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

James, W. (1890). The Principles of Psychology. New York, NY: Dover.

Google Scholar

Janet, P. (1913). La Psycho-Analyse. Journal de Psychologique Normal et Pathologique II. Paris: Alcan. 1–36, 97–130.

Google Scholar

Janet, P. (1889). L’Automatisme Psychologique. Paris: L’Harmattan.

Jouvet, M. (1975). “The function of dreaming: a neurophysiologist’s point of view,” in Handbook of Psychobiology, eds M. S. Gazzaniga and C. Blakemore (New York, NY: Academic Press), 499–527. doi: 10.1016/B978-0-12-278656-3.X5001-7

CrossRef Full Text | Google Scholar

Jung, C. G. (1916/1957). “The transcendent function,” in The Collected Works of C.G. Jung: vol. 8, (R.F.C. Hull Trans.) eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 139–158.

Jung, C. G. (1935a). “Structure and dynamics of the psyche,” in The Collected Works of C.G. Jung. vol 8. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 3–570.

Google Scholar

Jung, C. G. (1935b). “Principles of practical psychotherapy,” in The Collected Works of C.G. Jung. vol 16. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 3–20.

Jung, C. G. (1937). “Psychological factors determining human behaviour,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 8. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 114–128.

Jung, C. G. (1946). “Psychology of the transference,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 16. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 163–321.

Google Scholar

Jung, C. G. (1948). “General aspects of dream psychology structure and Dynamics of the Psyche,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 8. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 237–280.

Jung, C. G. (1956). “Symbols of transformation,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 5. R.F.C. Hull (Trans.), 2nd Edn. eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 3–494.

Jung, C. G. (1959). “Archetypes of the collective unconscious,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 5. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 3–417.

Google Scholar

Jung, C. G. (1967). “Alchemical studies,” in The Collected Works of C.G. Jung, vol 13. R.F.C. Hull (Trans.), eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton: Princeton University Press), 3–380.

Jung, C. G. (2012). Red Book. New York, NY: W. W. Norton & Company.

Jung, C. G. (Ed.). (1947/1954). “On the nature of the psyche,” in The Collected Works of C. G. Jung, Vol. 8, eds H. Read, M. Fordham, G. Adler and W. McGuire (Princeton, NJ: Princeton University Press), 159–236.

Kaplan-Solms, K., and Solms, M. (2000). Clinical Studies in Neuro-Psychoanalysis: Introduction to a Depth Neuropsychology. London: Karnac.

Google Scholar

Khan, M. (1983). Hidden Selves. London: The Hogarth Press and The Institute of PsychoAnalysis.

Google Scholar

Killgore, W. D., Killgore, D. B., Day, L. M., Li, C., Kamimori, G. H., and Balkin, T. J. (2007). The effects of 53 hours of sleep deprivation on moral judgment. Sleep 30, 345–352. doi: 10.1093/sleep/30.3.345

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Klein, M. (1921). “The development of a child,” in Love, Guilt and Reparation and Other Works, 1921-1945, (New York, NY: The Free Press), 1–53.

Google Scholar

Klein, M. (1952/2018). “Observations on the behaviour of young Infants,” in Deveopments in Psychoanalysis, ed. J. Riviere (London: Routledge), 237–270.

Knox, J. M. (2001). Memories, fantasies, archetypes: an exploration of some connections between cognitive science and analytical psychology. J. Anal. Psychol. 46, 613–635. doi: 10.1111/1465-5922.00270

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Knox, J. M. (2004a). From archetypes to reflective function. J. Anal. Psychol. 49, 1–19. doi: 10.1111/j.0021-8774.2004.0437.x

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Knox, J. M. (2004b). “Developmental aspects of analytical psychology: new perspectives from cognitive neuroscience and attachment theory,” in Analytical Psychology. Contemporary Perspectives in Jungian Analysis, eds J. Cambray and L. Carter (New York, NY: Brunner-Routledge), 56–82.

Google Scholar

Lacan, J. (1958). D’une Question Préliminaire à Tout Traitement Possible de la Psychose. Paris: La Psychanalyse, P.U.F. 1–50.

Llinás, R. R. (2002). I of the Vortex: From Neurons to Self. Cambridge, MA: MIT Press.

Google Scholar

Lu, H., Zou, Q., Gu, H., Raichle, M. E., Stein, E. A., and Yang, Y. (2012). Rat brains also have a default mode network. Proc. Natl. Acad. Sci. U S A 109, 3979–3984. doi: 10.1073/pnas.1200506109

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

MacLean, P. D. (1985). Brain evolution relating to family, play, and the separation call. Arch. Gen. Psychiatry42, 405–417. doi: 10.1001/archpsyc.1985.01790270095011

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

MacLean, P. D. (1990). The Triune Brain in Evolution: Role in Paleocerebral Functions. New York, NY: Plenum Press.

Google Scholar

Maguire, E. A., and Hassabis, D. (2011). Role of the hippocampus in imagination and future thinking. Proc. Natl. Acad. Sci. U S A 108:E39. doi: 10.1073/pnas.1018876108

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Mandler, J. M. (1988). How to build a baby: on the development of an accessible representational system. Cogn. Dev. 3, 113–136. doi: 10.1016/0885-2014(88)90015-9

CrossRef Full Text | Google Scholar

Mandler, J. M. (1992). How to build a baby: II. Conceptual primitives. Psychol. Rev. 99, 587–604. doi: 10.1037/0033-295x.99.4.587

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Mandler, J. M. (2000). Perceptual and conceptual processes in infancy. J. Cogn. Dev. 1, 3–36. doi: 10.1207/s15327647jcd0101n_2

CrossRef Full Text | Google Scholar

Mantini, D., Gerits, A., Nelissen, K., Durand, J. B., Joly, O., Simone, L., et al. (2011). Default mode of brain function in monkeys. J. Neurosci. 31, 12954–12962. doi: 10.1523/JNEUROSCI.2318-11.2011

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Maquet, P. (2001). The role of sleep in learning and memory. Science 294, 1048–1051. doi: 10.1126/science.1062856

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Maquet, P., Laureys, S., Peigneux, P., Fuchs, S., Petiau, C., Phillips, C., et al. (2000). Experience-dependent changes in cerebral activation during human REM sleep. Nat. Neurosci. 3, 831–836. doi: 10.1038/77744

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Margoliash, D. (2010). Sleep, learning, and birdsong. ILAR J. 51, 378–386. doi: 10.1093/ilar.51.4.378

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Martin, B., Wittmann, M., Franck, N., Cermolacce, M., Berna, F., and Giersch, A. (2014). Temporal Structure of consciousness and minimal self in schizophrenia. Front. Psychol. 5:1175. doi: 10.3389/fpsyg.2014.01175

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Mason, M. F., Norton, M. I., Van Horn, J. D., Wegner, D. M., Grafton, S. T., and Macrae, C. N. (2007). Wandering minds: the default network and stimulus-independent thought. Science 315, 393–395. doi: 10.1126/science.1131295

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Mednick, S., Nakayama, K., and Stickgold, R. (2003). Sleep-dependent learning: a nap is as good as a night. Nat. Neurosci. 6, 697–698. doi: 10.1038/nn1078

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Merker, B. (2007). Consciousness without a cerebral cortex: a challenge for neuroscience and medicine. Behav. Brain Sci. 30, 63–134. doi: 10.1017/S0140525X07000891

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Messinger, D., and Fogel, A. (2007). The interactive development of social smiling. Adv. Child Dev. Behav. 35, 327–366. doi: 10.1016/b978-0-12-009735-7.50014-1

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Monahan, P. (2009). C.G. Jung: Freud’s heir or Janet’s? The influence upon Jung of Janet’s dissociationism. Int. J. Jungian Studies 1, 33–49. doi: 10.1080/19409050802681876

CrossRef Full Text | Google Scholar

Moutoussis, M., Fearon, P., El-Deredy, W., Dolan, R. J., and Friston, K. J. (2014). Bayesian inferences about the self (and others): a review. Conscious. Cogn. 25, 67–76. doi: 10.1016/j.concog.2014.01.009

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Nir, Y., and Tononi, G. (2010). Dreaming and the brain: from phenomenology to neurophysiology. Trends Cogn. Sci. 14, 88–100. doi: 10.1016/j.tics.2009.12.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2011). Neuropsychoanalysis in Practice. Brain, Self and Objects. Oxford: Oxford University Press; 2011.

Google Scholar

Northoff, G. (2013). What the brain’s intrinsic activity can tell us about consciousness? A tri-dimensional view. Neurosci. Biobehav. Rev. 37, 726–738. doi: 10.1016/j.neubiorev.2012.12.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2014a). Unlocking the Brain: Coding, Vol. 1. Oxford: Oxford University Press.

Northoff, G. (2014b). Do cortical midline variability and low frequency fluctuations mediate William James’ “Stream of Consciousness”? “Neurophenomenal Balance Hypothesis” of “Inner Time Consciousness”. Conscious. Cogn. 30, 184–200. doi: 10.1016/j.concog.2014.09.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2015a). Spatiotemporal psychopathology I: no rest for the brain’s resting state activity in depression? Spatiotemporal psychopathology of depressive symptoms. J. Affect. Disord. 190, 854–866. doi: 10.1016/j.jad.2015.05.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2015b). Spatiotemporal psychopathology II: how does a psychopathology of the brain’s resting state look like? Spatiotemporal approach and the history of psychopathology. J. Affect. Disord. 190, 867–879. doi: 10.1016/j.jad.2015.05.008

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2016). Is the self a higher-order or fundamental function of the brain? The “basis model of self-specificity” and its encoding by the brain’s spontaneous activity. Cogn. Neurosci. 7, 203–222. doi: 10.1080/17588928.2015.1111868

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2018). The Spontaneous Brain. From the Mind-Body to the World-Brain Problem. Cambridge, MA: The Mit Press.

Northoff, G., Duncan, N. W., and Hayes, D. J. (2010a). The brain and its resting state activity—experimental and methodological implications. Prog. Neurobiol. 92, 593–600. doi: 10.1016/j.pneurobio.2010.09.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G., Qin, P., and Nakao, T. (2010b). Rest-stimulus interaction in the brain: a review. Trends Neurosci.33, 277–284. doi: 10.1016/j.tins.2010.02.006

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G., Heinzel, A., de Greck, M., Bermpohl, F., Dobrowolny, H., and Panksepp, J. (2006). Self-referential processing in our brain—a meta-analysis of imaging studies on the self. Neuroimage 31, 440–457. doi: 10.1016/j.neuroimage.2005.12.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G., and Stanghellini, G. (2016). How to link brain and experience? Spatiotemporal psychopathology of the lived body. Front. Hum. Neurosci. 10:76. doi: 10.3389/fnhum.2016.00172

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G., Wiebking, C., Feinberg, T., and Panksepp, J. (2011). The ‘resting-state hypothesis’ of major depressive disorder-a translational subcortical-cortical framework for a system disorder. Neurosci. Biobehav. Rev. 35, 1929–1945. doi: 10.1016/j.neubiorev.2010.12.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Oudiette, D., De Cock, V. C., Lavault, S., Leu, S., Vidailhet, M., and Arnulf, I. (2009). Nonviolent elaborate behaviors may also occur in REM sleep behavior disorder. Neurology 72, 551–557. doi: 10.1212/01.wnl.0000341936.78678.3a

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Pace-Schott, E. F., Nave, G., Morgan, A., and Spencer, R. M. (2012). Sleep-dependent modulation of affectively guided decision-making. J. Sleep Res. 21, 30–39. doi: 10.1111/j.1365-2869.2011.00921.x

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (1998a). The periconscious substrates of consciousness: affective states and the evolutionary origins of the SELF. J. Conscious. Stu. 5, 566–582.

Google Scholar

Panksepp, J. (1998b). Affective Neuroscience: The Foundations of Human and Animal Emotions. New York, NY: Oxford University Press.

Google Scholar

Panksepp, J. (2005). Affective consciousness: core emotional feelings in animals and humans. Conscious. Cogn. 14, 30–80. doi: 10.1016/j.concog.2004.10.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (2010). Affective consciousness in animals: perspectives on dimensional and primary process emotion approaches. Proc. Biol. Sci. 277, 2905–2907. doi: 10.1098/rspb.2010.1017

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (2011). Cross-species affective neuroscience decoding of the primal affective experiences of humans and related animals. PLoS One 6:e21236. doi: 10.1371/journal.pone.0021236

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J., and Biven, L. (2012). The Archaeology of Mind: Neuroevolutionary Origins of Human Emotion.New York, NY: W. W. Norton and Company.

Google Scholar

Panksepp, J., and Panksepp, J. B. (2013). Toward a cross-species understanding of empathy. Trends Neurosci. 36, 489–496. doi: 10.1016/j.tins.2013.04.009

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Pauli, W. (2006). Psiche e Natura. Milano: Adelphi.

Pavlides, C., and Winson, J. (1989). Influences of hippocampal place cell firing in the awake state on the activity of these cells during subsequent sleep episodes. J. Neurosci. 9, 2907–2918. doi: 10.1523/jneurosci.09-08-02907.1989

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Perogamvros, L., and Schwartz, S. (2012). The roles of the reward system in sleep and dreaming. Neurosci. Biobehav. Rev. 36, 1934–1951. doi: 10.1016/j.neubiorev.2012.05.010

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Perogamvros, L., and Schwartz, S. (2015). Sleep and emotional functions. Curr. Top. Behav. Neurosci. 25, 411–431. doi: 10.1007/7854_2013_271

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Piarulli, A., Zaccaro, A., Laurino, M., Menicucci, D., De Vito, A., Bruschini, L., et al. (2018). Ultra-slow mechanical stimulation of olfactory epithelium modulates consciousness by slowing cerebral rhythms in humans. Sci. Rep. 8:6581. doi: 10.1038/s41598-018-24924-9

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Porges, S. W. (2011). The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication and Self-regulation. New York, NY: W. W. Norton.

Google Scholar

Portmann, A. (1986). The orientation and world relation of animals. Spring 53, 1–13.

Google Scholar

Qin, P., and Northoff, G. (2011). How is our self related to midline regions and the default-mode network? Neuroimage 57, 1221–1233. doi: 10.1016/j.neuroimage.2011.05.028

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Raichle, M. E. (2015). The brain’s default mode network. Annu. Rev. Neurosci. 38, 433–447. doi: 10.1146/annurev-neuro-071013-014030

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Raichle, M. E., MacLeod, A. M., Snyder, A. Z., Powers, W. J., Gusnard, D. A., and Shulman, G. L. (2001). A default mode of brain function. Proc. Natl. Acad. Sci. U S A 98, 676–682. doi: 10.1073/pnas.98.2.676

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Raichle, M. E., and Snyder, A. Z. (2007). A default mode of brain function: a brief history of an evolving idea. Neuroimage 37, 1083–1090. doi: 10.1016/j.neuroimage.2007.02.041

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Reiter, S., Liaw, H. P., Yamawaki, T. M., Naumann, R. K., and Laurent, G. (2017). On the value of reptilian brains to map the evolution of the hippocampal formation. Brain Behav. Evol. 90, 41–52. doi: 10.1159/000478693

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Ribeiro, S., and Nicolelis, M. A. L. (2004). Reverberation, storage and postsynaptic propagation of memories during sleep. Learn. Mem. 11, 686–696. doi: 10.1101/lm.75604

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Roberts, W. A. (2012). Evidence for future cognition in animals. Learn Motiv. 43, 169–180. doi: 10.1016/j.lmot.2012.05.005

CrossRef Full Text | Google Scholar

Rossi, E. L. (2004). Gene expression and brain plasticity in stroke rehabilitation: a personal memoir of mind-body healing dreams. Am. J. Clin. Hypn. 46, 215–227. doi: 10.1080/00029157.2004.10403601

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Sander, L. (2007). Sistemi Viventi. L’emergere Della Persona Attraverso L’evoluzione Della Consapevolezza.Milano: Raffaello Cortina.

Sastre, P. J.-P., and Jouvet, M. (1979). Le comportement onirique du chat. Physiol. Behav. 22, 979–989. doi: 10.1016/0031-9384(79)90344-5

CrossRef Full Text | Google Scholar

Saunders, P., and Skar, P. (2001). Archetypes, complexes and self-organization. J. Anal. Psychol. 46, 305–323. doi: 10.1111/1465-5922.00238

CrossRef Full Text | Google Scholar

Schacter, D. L., Addis, D. R., Hassabis, D., Martin, V. C., Spreng, R. N., and Szpunar, K. K. (2012). The future of memory: remembering, imagining and the brain. Neuron 76, 677–694. doi: 10.1016/j.neuron.2012.11.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Schmidt-Nielsen, K. (1984). Scaling. Cambridge: Cambridge University Press.

Google Scholar

Schore, A. N. (1994). Affect Regulations and the Origin of the Self. Mahvah, NJ: Lawrence Erlbaum Associates.

Schore, A. N. (2003). Affect Regulation and the Repair of the Self. New York, NY: W.W. Norton.

Google Scholar

Schore, A. N. (2009). Relational trauma and the developing right brain: an interface of psychoanalytic self psychology and neuroscience. Ann. N Y Acad. Sci. 1159, 189–203. doi: 10.1111/j.1749-6632.2009.04474.x

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Schredl, M. (2010). Characteristics and contents of dreams. Int. Rev. Neurobiol. 92, 135–154. doi: 10.1016/S0074-7742(10)92007-2

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Shamdasani, S. (2003). Body and Soul, Jung and the Making of Modern Psychology: The Dream of Science, Vol. 254. Cambridge, MA: Cambridge University Press.

Shank, S. S., and Margoliash, D. (2009). Sleep and sensorimotor integration during early vocal learning in a songbird. Nature 458, 73–77. doi: 10.1038/nature07615

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Sheets-Johnstone, M. (2010). “Steps entailed in foregrounf the background: taking the challenge of languaging experience seriously,” in Knowing Without Thinking. Mind, Action, Cognition, and the Phenomenon of the Background, eds Z. Radman (New York, NY: Palgrave MacMillan), 165–182.

Shein-Idelson, M., Ondracek, J. M., Liaw, H.-P., Reiter, S., and Laurent, G. (2010). Slow waves, sharp waves, ripples, and REM in sleeping dragons. Science 352, 590–595. doi: 10.1126/science.aaf3621

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Shimamura, A. P. (2000). Toward a cognitive neuroscience of metacognition. Conscious. Cogn. 9, 313–323; discussion 324–326. doi: 10.1006/ccog.2000.0450

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Shulman, G. L., Fiez, J. A., Corbetta, M., Buckner, R. L., Miezin, F. M., Raichle, M. E., et al. (1997). Common blood flow changes across visual tasks: II. decreases in cerebral cortex. J. Cogn. Neurosci. 9, 648–663. doi: 10.1162/jocn.1997.9.5.648

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Simpson, J. A. (1989). The Oxford English Dictionary. Oxford, NY: Clarendon Press.

Google Scholar

Smith, M. R., Antrobus, J. S., Gordon, E., Tucker, M. A., Hirota, Y., Wamsley, E. J., et al. (2004). Motivation and affect in REM sleep and the mentation reporting process. Conscious. Cogn. 13, 501–511. doi: 10.1016/j.concog.2004.03.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Solms, M. (1997). The Neuropsychology of Dreams. Mahwah, NJ: Erlbaum.

Google Scholar

Solms, M. (2000). Dreaming and REM sleep are controlled by different brain mechanisms. Behav. Brain Sci.23, 843–850. doi: 10.1017/s0140525x00003988

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Solms, M., and Panksepp, J. (2012). The “id” knows more than the “ego” admits: neuropsychoanalytic and primal consciousness perspectives on the interface between affective and cognitive neuroscience. Brain Sci. 2, 147–175. doi: 10.3390/brainsci2020147

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Solms, K. K., and Solms, M. (2000). Clinical Studies in Neuro-Psychoanalisis. Madison: International University Press, Inc.

Google Scholar

Stern, D. (1985). The Interpersonal World of the Infant: A View From Psychoanalysis and Developmental Psychology. New York, NY: Basic Book.

Google Scholar

Stickgold, R. (1998). Sleep: off-line memory processing. Trends Cogn. Sci. 2, 484–492. doi: 10.1016/s1364-6613(98)01258-3

CrossRef Full Text | Google Scholar

Stickgold, P., James, L., and Hobson, J. A. (2000). Visual discrimination requires sleep after learning. Nat. Neurosci. 3, 1237–1238. doi: 10.1038/81756

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Takeuchi, H., Taki, Y., Sassa, Y., Hashizume, H., Sekiguchi, A., Fukushima, A., et al. (2010). Regional gray matter volume of dopaminergic system associate with creativity: evidence from voxel-based morphometry. Neuroimage 51, 578–585. doi: 10.1016/j.neuroimage.2010.02.078

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Torday, J. S., and Miller, W. B. Jr. (2018). A systems approach to physiologic evolution: from micelles to consciousness. J. Cell. Physiol. 233, 162–167. doi: 10.1002/jcp.25820

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Trevarthen, C., and Aitken, K. J. (2001). Infant intersubjectivity: research, theory and clinical applications. J. Child Psychol. Psychiatry 42, 3–48. doi: 10.1111/1469-7610.00701

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Tulving, E. (1985). Memory and consciousness. Can. Psychol. 26, 1–12. doi: 10.1037/h0080017

CrossRef Full Text | Google Scholar

Valli, K., and Revonsuo, A. (2009). The threat simulation theory in light of recent empirical evidence: a review. Am. J. Psychol. 122, 17–38.

PubMed Abstract | Google Scholar

Vandekerckhove, M., and Panksepp, J. (2009). The flow of anoetic to noetic and autonoetic consciousness: a vision of unknowing (anoetic) and knowing (noetic) consciousness in the remembrance of things past and imagined futures. Conscious. Cogn. 18, 1018–1028. doi: 10.1016/j.concog.2009.08.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Von Franz, M. L. (1974). Number and Time: Reflections Leading Toward a Unification of Depth Psychology and Physics. Chicago: Northwestern Univ Pr.

Von Franz, J. M. (1998). Dreams: A Study of the Dreams of Jung, Descartes, Socrates and Other Historical Figures. London-Boston: Shambala.

Google Scholar

Wagner, U., Gais, S., Haider, H., Verleger, R., and Born, J. (2004). Sleep inspires insight. Nature 427, 352–355. doi: 10.1038/nature02223

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Walker, M. P., Liston, C., Hobson, J. A., and Stickgold, R. (2002). Cognitive flexibility across the sleep-wake cycle: REM-sleep enhancement of anagram problem solving. Cogn. Brain Res. 14, 317–324. doi: 10.1016/s0926-6410(02)00134-9

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Weiler, M., Northoff, G., Damasceno, B. P., and Balthazar, M. L. F. (2016). Self, cortical midline structures and the resting state: implications for Alzheimer’s disease. Neurosci. Biobehav. Rev. 68, 245–255. doi: 10.1016/j.neubiorev.2016.05.028

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Wilkinson, M. (2006). The dreaming mind-brain: a Jungian perspective. J. Anal. Psychol. 51, 43–59. doi: 10.1111/j.0021-8774.2006.00571.x

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Winnicott, D. W. (1964). “The concept of the false self,” in Home is Where We Start From: Essays by a Psychoanalyst, eds C. Winnicott, R. Shepherd and M. Davis (Harmondsworth: Penguin), 65–70.

Winnicott, D. W. (1965). “Ego distortion in terms of true and false self ,” in The Maturational Processes and the Facilitating Environment: Studies in the Theory of Emotional Development, eds D. W. Winnicott (London: Hogarth), 140–152.

Google Scholar

Winnicott, D. W. (1967). Playing and Reality. London: Routledge.

Google Scholar

Wolff, P. H. (1966). The causes, controls and organization of behavior in the neonate. Psychol. Issues 5, 1–105.

PubMed Abstract | Google Scholar

Yanagihara, S., and Hessler, N. A. (2012). Phasic basal ganglia activity associated with high-γ oscillation during sleep in a songbird. J. Neurophysiol. 107, 424–432. doi: 10.1152/jn.00790.2011

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Zabelina, D. L., Colzato, L., Beeman, M., and Hommel, B. (2016). Dopamine and the creative mind: individual differences in creativity are predicted by interactions between dopamine genes DAT and COMT. PLoS One11:e0146768. doi: 10.1371/journal.pone.0146768

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Zelano, C., Jiang, H., Zhou, G., Arora, N., Schuele, S., Rosenow, J., et al. (2016). Nasal respiration entrains human limbic oscillations and modulates cognitive function. J. Neurosci. 6, 12448–12467. doi: 10.1523/jneurosci.2586-16.2016

CrossRef Full Text | Google Scholar

Zhang, D., and Raichle, M. E. (2010). Disease and the brain’s dark energy. Nat. Rev. Neurol. 6, 15–28. doi: 10.1038/nrneurol.2009.198

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar