Переклад 8 глави з книги “Jungian Psychotherapy and Contemporary Infant Research” Mario Jacoby
Переклад: Валентина Самусь
Редакція: Дмитро Залеський
Дотепер я описав, опираючись на дослідження немовлят, деякі важливі риси вродженої обдарованості новонародженого. Ми побачили, що дитина яку ми спостерігаємо, від народження вже має, здатність сприймати межі власного тіла; таким чином, вона може відрізнити себе від матері. Звичайно, все це ще поза рефлексивним усвідомленням. Але новонароджений має дивовижні можливості сприйняття та реакції. Крім того, конкретні мотиваційні системи людини та основні афекти вже діють, і їх можна спостерігати в різних видах діяльності немовлят. Можна припустити, що вони також виражають різноманітні рудиментарні переживання. Іншими словами, вже існує важливий архетипний спадок; але для того, щоб бути повністю проявленим, йому потрібен внесок материнського об’єкту.
Ліхтенберг говорить про “базовий план” для системи немовля-навколишнє середовище, який хоче бути покроково реалізованим. Але він відразу додає: «Цей базовий план однаковий для всіх систем немовля-навколишнє середовище; але шляхи втілення цілком індивідуальні» (Ліхтенберг, усне спілкування). Перекладаючи на юнгіанську мову, можна було б говорити про фундаментальну, архетипну реальність, яка завжди модифікується особистими інтересами та потребами. Вірно і протилежне; тобто архетипний вимір впливає і на особистий вимір. Порушення виникають, коли існує занадто великий розрив між особистим та архетипним.
З юнгіанської точки зору, ранні процеси дозрівання та розвитку організовуються та направляються самістю, яка є керівним центром всієї особистості. У дослідженнях немовлят також спостерігається сильний наголос на терміні «self»; однак, ми маємо диференціювати те, що розуміється в різних школах під концепцією Самості.
Отже, для Ліхтенберга self може бути визначеним як відчуття єдності, яке залишається стабільним, незважаючи на зміни емоційних станів, які супроводжують людський досвід (Lichtenberg, 1992, p. 57). Іншими словами, self, як його бачить Ліхтенберг, цілісно пов’язане з почуттям ідентичності та безперервності у часі. Ліхтенберг також зауважив, що кожна з різних мотиваційних систем має свою особливу організацію. Однак у будь-який момент часу ієрархія або пріоритет у різних системах змінюється. Наприклад, коли потрібна фізіологічна регуляція, ми можемо переживати домінуючими, такі потреби, як голод чи спрагу чи фізичну втому. Або, у ситуаціях, коли система самоствердження знаходиться в центрі уваги, на перший план може висуватися психічна концентрація.
Потреби, які знаходяться в центрі однієї системи, також можуть зміщуватись чи плавно перетікати в інші системи. Але вони також можуть вступати в конфлікт між собою. Наприклад, сексуальне збудження може перетинатися з агресивною мотивацією, яка потім проявляється як страх, огида, тощо. Очевидно, що існує вища надрядна організація, яка відповідає за компенсацію та регулювання між мотиваційними системами; і центр цієї організації, Ліхтенберг визначає як self, або самоорганізація. Він також визначає self «як незалежний центр для ініціювання, організації та інтеграції досвіду та мотивації» (Ліхтенберг, 1992, с. 58). Дозрівання та розвиток цього інтегруючого та організаційного потенціалу найбільш цікавить дослідників немовлят. Саме ця здатність є специфічною для людського виду, і в той же час дуже вразливою. Усі психологічні, і, мабуть, усі психосоматичні розлади – це одночасно розлади всередині самоорганізації.
У будь-якому випадку, інтерес дослідників немовлят до виникнення та розвитку самості, може глибоко зацікавити юнгіанських аналітиків, попри те що концепції самості не є повністю ідентичними.
Даніель Стерн запропонував модель, засновану на досвіді, для розуміння розвитку почуття самості. Його модель, похідна від досліджень немовлят, передбачає розвиток почуття самості через етапи від народження до вісімнадцяти місяців. З самого початку, невід‘ємною рисою будь-чийого відчуття себе є розуміння, що для цього (відчуття себе) необхідна інша людина (найчастіше – як мінімум, мати). Завжди існує відчуття «себе з іншим».
Ця модель розвитку немовлят відрізняється від інших, популярних психоаналітичних поглядів, які в основному базуються на висновках Маргарет Малер (Mahler et al., 1975). За словами Малер, після короткої фази аутизму немовля проходить стадію симбіотичного злиття з іншим (між другим та сьомим місяцями), після чого починає поступово диференціюватися як окрема людина. На відміну від Малер, Стерн та інші дослідники спостерігали, що немовлята здатні розрізняти себе та інших людей вже при народженні. Я хочу підвести підсумки найважливіших концептуалізацій Даніеля Стерна.
З народження і до другого місяця немовля живе у світі, який Стерн називає сферою виринаючої самості (emergent self). На цьому попередньому етапі певні події та враження переживаються як такі, що мають своє власне буття. Новонароджений сприймає їх як окремі моменти без зосередженості на співвідношенні між собою. . Спостерігаючи за подібними дискретними, не пов’язаними між собою переживаннями, інші психоаналітичні мислителі дійшли висновку, що немовлята живуть у стані недиференціації. Однак, за словами Стерна, суб’єктивне життя немовляти може складатися з багатьох виразних і яскравих переживань. Звичайно, наразі ми не маємо можливості дізнатися, чи немовля відчуває зв’язок між цими різними переживаннями. Ймовірно, йому все ще бракує розуміння того, що якась узгодженість між різним досвідом могла б взагалі існувати. Але ці поодинокі моменти з часом починають організовуватися у послідовно більші, більш різносторонні структури. Немовля переживає те, що Стерн називає “емерджентна, (виринаюча) самість”, коли починається внутрішній, творчий процес, який вводить його в першу область організованого самопереживання.
Цей глобальний суб’єктивний світ емержентної організації, є і залишається, фундаментальною сферою людської суб’єктивності. Він діє спочатку без усвідомлення немовляти – як матриця переживання, з якої згодом виникатимуть думки, сприйняті форми, ідентифіковані дії та вербалізовані почуття. Він також виступає джерелом постійних афективних оцінок подій. Нарешті, це основний резервуар всього творчого досвіду, в який можна зануритись .
(Stern, 1985, стор. 67)
Іншими словами, з юнгіанської точки зору, можна було б сказати, що це первинна форма того, що в подальшому житті називається виринанням вмісту несвідомого. З часом цей вміст може трансформувати почуття себе та ставлення до світу, і може суттєво збагатити його. Він є джерелом будь-якої творчої діяльності. У будь-якому випадку, немовля переживає тут найбільш ранній прототип творчого процесу. І цей процес спрямований на створення початкової організації почуття самості.
Стерн назвав цю першу область “sense of a core self “- почуттям ядерної самості. Він та інші дослідники зауважили, що до другого місяця життя почуття себе вже сформувалося. Це дає можливість немовляті пережити свої наміри та мотивації як справді свої власні. Якби немовля могло говорити, то зараз воно сказало б: «Я дивлюсь на Матір»; або: “Я відповідаю їй, коли вона дивиться на мене”; або: “Зараз я тягнуся до її грудей (або до пляшки)”. На даний момент відчуття немовляти меж власного тіла та почуття узгодженості оживають також. У той же час немовля набуває досвід спільності у присутності іншого, опікуна. Однак це не є досвідом симбіотичного злиття. Швидше, на думку Стерна, це спосіб буття разом із саморегульованим іншим. Немовля відчуває зміни у власному внутрішньому стані, що відбуваються через іншого, а саме опікуна; наприклад, через годування, купання та зміну памперсів. Але, взаємодія з саморегульваним іншим не завжди приємна. Аверсивні мотивації та афекти також можуть активізуватися. Крім того, почуття самості немовляти залежить від опікуна, оскільки це пов’язано з його потребою в безпеці; це проявляється в різних поведінкових проявах прив’язаності, таких як взаємний погляд, притискання та тримання. Незважаючи на те, що почуття самості немовляти змінюється від активності доглядача, межа між ним (собою) та іншим залишається незмінною. Це можна описати скоріше як співвіднесеність, із саморегульованим іншим, ніж як злиття. Однак важливо мати на увазі, що на цій фазі досвід немовляти складається в основному з тілесних відчуттів та різних обмінів фізичною близькістю.
Між сьомим та п’ятнадцятим місяцями життя розвивається здатність до реальних міжособистісних стосунків. Немовлята виявляють, що можуть ділитися суб’єктивним досвідом з кимось іншим. Якщо на попередній фазі суб’єктивний досвід немовляти все ще визначався регуляцією матері, то зараз фокус переходить до потреби у спільному досвіді. Існує три типи внутрішніх станів, які мають вирішальне значення для міжособистісних стосунків, і немовлята у цьому віці можуть ділитися, ще не маючи здатності говорити.
По-перше, це здатність розділяти напрямок уваги. Наприклад, мати вказує пальцем на предмет. Але вона може привернути увагу немовляти до цього предмета лише в тому випадку, якщо немовля зрозуміє, що йому потрібно перенести фокус з материнської руки і спрямувати погляд у напрямку, на який вказує її палець.
Приблизно до 9-місячного віку немовля починає самостійно вказувати на предмети. Крім того, тепер воно може дозволити своєму погляду блукати між місцем розташування предмета та обличчям матері. Він також може помітити, чи мати сама така ж уважна.
По-друге, здатність розділяти наміри. Стерн наводить найбільш прямий приклад інтенційного спілкування до появи мови, як комунікативного засобу. (1985, с. 131). Наприклад, мати може тримати в руках щось, що хоче немовля, можливо печиво. Немовля простягає руку, долонею вгору, до матері. Роблячи хапальні рухи і дивлячись вперед-назад між його рукою та обличчям матері, виникає необхідне спілкування. Ці дії, спрямовані до референтної особи, означають, що немовля приписує цій людині внутрішній психічний стан; а саме, розуміння намірів немовляти та здатності задовольнити цей намір. Наміри стають спільним досвідом. Іншими словами, взаємоінтенціональність стає реальністю, хоча, звичайно, немовля ще не має самоусвідомлення. .
Третій і найбільш значущий фактор для подальшого емоційного розвитку проявляється у виникненні в цьому віці потреби в розділенні афективних станів. Одна група дослідників описала явище, яке вони назвали “соціальними референціями”. Ось один із прикладів соціальних референцій, який я взяв у Стерна (1985, с. 220f.). 1-річне немовля потрапляє в ситуацію, яка обов’язково може створити невизначеність; як правило, амбівалентність між наближенням і відмовою. Немовля можна привабити за допомогою цікавої іграшки переповзти через «візуальне провалля» (уявне падіння, яке злегка лякає у віці 1 року). Коли немовлята стикаються з цією ситуацією і сигналізують про невизначеність, вони дивляться на матір, щоб прочитати її обличчя на предмет афективного змісту; по суті, щоб побачити, що вони повинні відчувати, отримати другу оцінку, яка допоможе вирішити їх невизначеність (перелазити через провалля чи ні). Якщо матері було запропоновано демонструвати на обличчі задоволення, посміхатись, немовля перетинає візуальну перешкоду. Якщо матір демонструвала налякане обличчя, немовля повертається від перешкоди, відступає і, можливо, засмучується. Йдеться про те, що немовлята не будуть зважати на матір таким чином, якщо вони не приписують їй здатність мати та проявляти афект, який має значення для їх власного фактичного чи потенційного стану. На цьому прикладі ми можемо побачити як опікун впливає на почуття самості немовляти, та його подальший розвиток ідентичності.
Крім того, було досліджено дещо дуже важливе для аналізу дорослих. Від народження мати проводить змістовні обміни з немовлям. Вона тлумачить всю поведінку немовляти з точки зору значень. Іншими словами, вона приписує їм значення. Спочатку вона сама вносить семантичний елемент, як говорить Стерн, і продовжує зв’язувати поведінку немовляти через власні рамки створених нею значень. Поступово, по мірі здатності немовляти, рамки значень починають створюватися спільно. Значення, які створює мати, полягають не лише в її спостереженнях, але і в її фантазіях про те, що таке немовля; а також її фантазіях про те, як розвиватиметься немовля, якою особистістю воно буде в майбутньому (Stern, 1985, с. 134). Очевидно, що такі материнські фантазії впливають на поведінку немовляти; а також значною мірою впливатимуть на його власні фантазії. Цей взаємозв’язок між материнськими фантазіями та спостережуваною поведінкою немовляти досліджував Стерн (1971). Таким чином думка Юнга стає більш зрозумілою: якщо немовлята є лише частиною психології своїх батьків або злиті з нею, тоді, – підсумовував Юнг, – психічні розлади немовлят були б тільки психічними розладами їх батьків.
У цій фазі, де немовля відкриває суб’єктивне відчуття себе і внутрішню зв’язність, а також інтерсуб’єктивно проявляється, до яких аспектів досвіду можливо долучитися, а до яких ні.. На одному кінці гіпотетичної шкали досвіду на цій стадії буде відчуття психічного прилучення. На іншому кінці відчуття глибокої ізоляції, навіть «космічної самотності» (Köhler, 1988, с. 61). Згідно з моделлю Стерна, лише зараз можливе злиття зі значущим іншим, тоді як, з психоаналітичного погляду, період симбіозу починає відступати у віці від 7 до 9 місяців. Вирішальним фактором на цьому етапі є так звана “афективна співналаштованість”; тобто наскільки мати та дитя можуть пристосуватись до афектів один одного. Таке співналаштування забезпечує подальший розвиток почуття самості немовляти і проявлення сфери інтерсуб’єктивності. У кращому випадку чутливе, стверджувальне ставлення матері дозволяє дитині відчути: «Я знаю, що ти знаєш, як у мене справи» (Köhler, 1988, с. 64). Таким чином, на цьому етапі людського розвитку потреба виявити себе, бути побаченим, почутим і зрозумілим вперше стає центральною.
(Stern, 1985, p. 272)
У віці від 15 до 18 місяців починається новий етап організації почуттів дитини про себе і його зв’язку з іншим. Цей стрибок розвитку, що збігається з оволодінням мовою, можна порівняти з революцією. Це починається з виникнення здатності дитини сприймати себе як об’єкт власного відображення. Таким чином, об’єктивна самість виникає поруч із суб’єктивною самістю попередніх фаз. Схильність дітей цього віку із захопленням дивитись на своє власне відображення в дзеркалі та впізнавати себе є яскравим свідченням цієї фази; як і розвиток здатності до символічної гри та подальша диференціація у вивченні мови. Завдяки мові, теми зв’язку, розлуки та близькості, проживаються зі значущим іншим на рівні, який раніше не був можливим.
Але мова – це двосічний меч. З одного боку, це збагачує поле спільного досвіду; з іншого боку, обмежує. Лише частина оригінального досвіду переживання світу може бути виражена словами. Решта залишається невірно названою та недостатньо зрозумілою. Багато інших сфер залишаються так само невираженими, залишаючись неназваними, але тим не менше реально існуючими. Таким чином, мова вбиває клин між двома способами переживання: одним, яким можна жити лише безпосередньо, і іншим, який може бути представлений вербально. Збільшуючи долю досвіду пов’язаного зі словами, дитина відключається від спонтанного потоку досвіду, що характеризує довербальний стан. Тож дитина отримує доступ до своєї культури ціною втрати міцності та цілісності свого початкового досвіду.
Такий стан речей як інтегрує, так і роздроблює досвід і вводить немовля в кризу самоусвідомлення. Самість стає таїною. Немовля знає, що існують рівні та шари самопереживання, які певною мірою відчужені від офіційного досвіду, затвердженого мовою. Попередня гармонія зруйнована. (Stern, 1985, с. 272)
Ця криза самоусвідомлення виникає тому, що вперше в своєму житті немовля переживає себе роздвоєно і справедливо відчуває, що ніхто не може зцілити цей розкол. Стерн каже: «Немовля не втратило всемогутність, а навпаки, втратило цілісність досвіду» (с. 273).
Таким чином, Стерн описав чотири організаційні етапи почуття самості – емержентна (виринаюча) самість, ядерна самість, суб’єктивна самість і словесна самість. Але він підкреслив, що, що ці точки кристалізації не обмежені віком жорстко. Різні структури, що складають почуття самості у дитини, можуть розвиватися послідовно, кожна з яких має свій власний період формування та вразливості. Однак вищі ступені не просто замінюють попередні. Після того, як певна якість у почутті самості виникла, вона залишається на все життя. Іншими словами, існує чотири основні способи існування у світі. Протягом усього життя вони можуть розвиватися, диференціюватися та поновлюватися чи збагачуватися, але вони також можуть залишатися недиференційованими, атрофованими або певною мірою розщеплюватися.
Для того, щоб проілюструвати ці чотири спільно існуючі сфери, Стерн використовує досвід занять коханням.
Кохатися це інтерсуб’єктивна подія, що нас захоплює повністю. Вона включає відчуття себе та іншого як окремих фізичних сутностей, як рухливі форми. Це досвід у царині ядерної стосунковості, але ж з почуттям суб’єктності, волі та активної захопленості фізичною дією. [Я додам що кожен партнер також впливає і активізує переживання іншим свого власного тіла, як саморегульований інший.] В той же час це включає досвід відчуття суб’єктивних станів іншого: розділення бажання, узгодження намірів, та взаємні стани синхронного руху збудження, що виникають у сфері міжсуб’єктної стосунковості. І якщо хтось із закоханих вперше скаже: «Я тебе кохаю», слова узагальнюють те, що відбувається в інших сферах (охоплюють словесною перспективою), і, можливо, вносять абсолютно нову ноту в стосунки пари, яка може змінити значення історії, яка призвела до цих слів і буде продовжуватись після висловлювання. Це вже досвід із сфери вербальної стосунковості. [Я б додав, що закохані схильні створювати ідіоматичну мову взаємодії, яка може мати певну схожість з діалогом між матір’ю та дитиною. Цей тип мови сприяє інстинктивному емоційному обміну, тоді як дуже абстрактна мова, спрямована лише на голову, заважатиме такому обміну.] (Stern, 1985, с. 30)
Емержентна самість та її область «стосунковості» виражається, на думку Стерна, у відчутті, наприклад, втрати себе в кольорі очей іншого. Це так, як ніби очі, не є, на мить, частиною осереддя іншого. «У той момент, коли колір очей знову належить до відомого іншого, відбувається досвід виринання, досвід в царині «емерджентної стосунковості» (там само, с. 31)
Різні переживання немовляти щодо буття з саморегульованим іншим складаються у специфічний життєвий епізод, який потім утримується в пам’яті. Більшість епізодів, які проживаються разом з опікуном, наприклад, зміна памперсів, годування, різні ігри, повторюються. Тому вони записуються в пам’ять і можуть бути інтерналізовані в більш загальній формі. Виникає своєрідне знання та очікування того, як відбуватиметься наступний епізод чи подія та які зміни в самопереживанні виникатимуть під час нього. В результаті багатьох епізодів, які записані в пам’яті, виринають первинні уявлення та очікування; те, що Стерн назвав абревіатурою “RIGs” (Репрезентації Узагальнених Взаємодій), “уявлення про взаємодії, що були узагальнені” (“representations of interactions that have been generalized.”). Ці РУВ не є ізольованими зображеннями матері та батька, ані уявленнями про себе та об’єкт, а, скоріше, це фантазії та очікування щодо взаємодії зі значущими іншими. Для дитини вони формують внутрішні знання, накопичені з досвіду про те, як діяльність опікуна впливає на її стан, будь то через стимулювання, задоволення, переляк чи біль.
Терміном “РУВ” Стерн називає гнучкі структури, які формують середнє значення кількох реальних епізодів і будують своєрідний прототип, що їх репрезентує. РУВ – це те, що ніколи не траплялося саме так; при цьому він не містить нічого такого, що не сталося хоча б раз. РУВ це важливі емоційні елементи наших моделей взаємодії та наших поглядів чи очікувань. Спогади, що містяться в РУВ, можна викликати, поки присутній хоча б один з атрибутів РУВ. Коли у немовляти є певне почуття чи переживання, воно може викликати в пам’яті немовляти ту саму РУВ, з якою пов’язане це почуття. Ці емоційні атрибути також пов’язані зі спогадами, оскільки вони являють собою реактивацію пережитого досвіду.
На перший погляд здається дивним, що Стерн не надає великого значення різниці між саморегульованим іншим, який присутній, та тим, який відсутній. Він відчуває, що немовля в будь-якому випадку має справу зі своїм минулим, пережитим досвідом співжиття з іншим до цього самого моменту. Навіть якщо мати буквально присутня, немовля живе також у своєму суб’єктивному досвіді спільного буття, з регульованим, історичним іншим, з тим, що було раніше.
Стерн називає це «бути разом із викликаним супутником». Мені здається, що термін «викликаний супутник» дещо заплутаний, оскільки мова йде не стільки про фактичну людину, а скоріше про виклик стану, який зазвичай має місце при перебуванні з іншим. Іншими словами, це не обов’язково насправді інша людина; швидше, це може бути фантазія про ситуацію буття з нею. Йдеться про латентні або активні уявлення чи фантазії про взаємодії з іншим. Ідея викликаного супутника служить для оцінки теперішньої, “фактичної” обставини через порівняння. І це порівняння вирішує питання: що є нового, що відрізняється в актуальній ситуації? Тобто, цей критерій аналізу був розроблений завдяки узагальненню спогадів про колишні взаємодії. І цей критерій служить для оцінки фактичної теперішньої ситуації. Нова ситуація, з цього моменту хоча б трохи, але змінить РУВ . Таким чином, колишні РУВ будуть поступово змінені та актуалізовані завдяки теперішньому досвіду. Зважаючи на це Стерн говорить дещо дуже важливе для психотерапевтів. Він пише: «Чим більше минулого досвіду, тим менше змін чи відносного впливу матиме будь-який поодинокий конкретний епізод. Історія нарощує інерцію »(Stern, 1985, с. 113). Я відчуваю, що таким чином зрозуміло, чому під час аналізу потрібно стільки нового досвіду та оцінок, і чому може знадобитися такий довгий час для модифікації певних відбитків моделей взаємодії, особливо коли є спротив або заважають “комплекси”. Ці РУВ можна вважати попередниками того, що юнгіанці називають комплексами. Але ми повернемося до питання про РУВ та психічних комплексів, в розумінні Юнга, більш повно нижче.
Кожне немовля, не усвідомлюючи цього, живе, можливо, весь час у спогадах про колишні взаємодії. Це так, незалежно від того, присутні або відсутні особи, які брали участь у цих взаємодіях. Таким чином, викликані супутники різних персонажів, у повсякденному житті, є постійними супутниками. Стерн цілком справедливо запитує, чи не стосується те саме явище і дорослих, коли вони не концентруються на певних завданнях? Він пише: «Скільки часу щодня ми проводимо в уявних взаємодіях, які є або спогадами, або фантазіями щодо майбутніх подій, або мріями» (Stern, 1985, с. 118).
Завдяки цим спогадам немовля протягом перших кількох років життя дуже рідко буває самотнім. Воно постійно взаємодіє, іноді з реальними зовнішніми партнерами; і майже завжди з викликаними супутниками. Розвиток передбачає постійний, зазвичай німий, діалог між двома партнерами. У будь-якому випадку, на думку Стерна, суб’єктивний досвід значною мірою соціально обумовлений, незалежно від того, чи є хтось насправді наодинці з собою. Але я хочу ще раз наголосити, що репрезентації завжди мають форму, яка є більш-менш узагальненою і не обмежуються лише викликаною власною матір’ю. З точки зору юнгіанця, можна сказати, що наша здатність формувати репрезентації з незліченних, різноманітних переживань належить творчій, організуючій силі, яку Юнг назвав архетипом.
Тут слід додати, що Стерн, схоже, вже не задоволений своїми ідеями про Репрезентації узагальнених взаємодій – РУВ. Нещодавно він замінив це поняття терміном “схема буття з”. На думку Стерна, різниця між “схемою буття з” і РУВ полягає в тому, що перша більш точно фіксує взаємодію з суб’єктивної точки зору немовляти, тоді як РУВ більш зрозуміла з об’єктивної точки зору дорослих, які розглядають взаємодію ззовні (Stern, 1996). Ця “схема буття з” складається з п’яти аспектів, які Стерн ретельно аналізує.
Мені здається, що Стерн, лекції якого мені здались напрочуд інтуїтивно зрозумілими та зосередженими на переживанях, з часом відчуває потребу проаналізувати у найменших деталях цей чуттєво-інтуїтивний спосіб концептуалізації. Він препарує предмет до такої міри, що він стає все більш і більш абстрактним; і може бути осягнутий тільки з інтелектуальною «натяжкою». У цій книзі я залишуся з цим більш раннім розумінням, пов’язаним з концепцією РУВ, оскільки цей термін інтуїтивно зрозумілий і чітко диференціює відповідні дані. Натомість він залишається ближче до реального досвіду, що можна відчути. (Для тих, кому цікаво, «схема буття з» дуже добре пояснена в пізнішій книзі Стерна «Сузір’я материнства» (1995; див. Главу 5).)