No comments yet

Сновидіння і Бардо

Доповідь Юрія Данько на другій європейській конференції з аналітичної психології, 2012 р.

Юрій Данько

Щоб писати про щось, треба це пережити або, хоча б зустрітися з цим. Розмірковуючи над цією доповіддю, я згадав переживання своєї юності, під час сплаву по Карелії, трохи на північ від Петербургу. Одного разу ми заночували на досить великому острові посеред озера. На іншому кінці цього острова стояла старовинна церква Трійці, давно вже занедбана. Посеред світлої літньої ночі, коли сонце ненадовго зайшло за горизонт, я з товаришами вирушив оглянути храм. І в той момент, коли ми підходили до місця, де височів темний силует церкви, мене опанувало почуття, що поруч зі мною через високу траву йдуть не мої друзі, а люди, які ходили до церкви кілька століть тому, і я був одним з них. Це переживання закарбувалося в мені як з’єднання і повернення: з одного боку, я доторкнувся до іншого світу, світу предків, з іншого, повернувся до витоків своєї релігійної традиції як зв’язку з землею. Мабуть, мій стан в той момент можна пояснити розладом біологічного годинника через «білі ночі», але було в ньому щось, що зрушує звичні уявлення і рамки его.

Після повернення додому пройшло ще близько місяця, доки я дійсно «повернувся». Протягом цього періоду я продовжував відчувати себе зануреним у щось нетутешнє, потойбічне. Я порівнював себе з Одіссеєм, що заблукав серед островів, один з яких, безсумнівно, служив входом в підземний світ. Це відчуття себе на межі світів, між денною реальністю і нічною, віддаленості від звичного світу, в кінці кінців минуло. Однак, воно закарбувалося в моїй емоційній пам’яті і визначило мій інтерес до сновидінь, мої роздуми на тему бардо, сновидінь і підземного світу.

У своїй доповіді я хотів би торкнутися феномена межового, проміжного або перехідного психічного простору, пов’язаного зі сновидіннями і образами потойбічного світу. Мої роздуми пов’язані з ідеями Юнга, Хіллмана, Віннікотта і «Тибетської книги мертвих» про проміжний просторі. Вони зобов’язані також моєму багаторічному досвіду роботи з сновидіннями в групах і в аналітичній психотерапії.

Віннікотт, Юнг, Хіллман про проміжний простір.

Поняття перехідного об’єкта (transitional object) і перехідного простору пов’язане з ім’ям Дональда Вудса Віннікотта (Donald Woods Winnicott). У статті «Наш життєвий простір» Віннікотт розмірковує про місце, в яке ми себе розміщуємо, в психологічному сенсі. Розвиваючи свою ідею про перехідний об’єкт і перехідний (або потенційний) простір, Віннікотт робить висновок, що значну частину життя ми проводимо не у внутрішньому, суб’єктивному світі, пов’язаному з відносинами з собою, і не в зовнішньому світі, пов’язаному зі стосунками з об’єктами. Ми переживаємо себе і діємо в уяві в просторі, що знаходиться на кордоні між внутрішнім, освоєним, і зовнішнім, іншим, в створеному нами самими буферному просторі, який дає можливість дізнаватися або створювати нове, подібно дитині, яка освоює світ, включаючи його в свою гру. Всю людську культуру, пережиту тут і зараз, Віннікотт розглядає як породження цієї гри на грані внутрішнього і зовнішнього. Тут, в цьому просторі, відбувається творчість, трансформація психічного матеріалу.

Про інший важливий проміжний простір в психіці говорили Карл Юнг (Carl Jung) і Джеймс Хіллман (James Hillman). Коли Хіллман пише про зустріч Юнга з автономними фігурами уяви в період його внутрішньої кризи, він зазначає: «Юнг каже, що ставився цих фігур так, «ніби вони були реальними людьми». Ключем до розуміння тут служить слово «ніби» (as if), метафорична, умовна реальність, не реальне у вузькому сенсі (як галюцинації або люди на вулиці) і не нереальна ( «всього лише» вигадки, проекції, які я створюю в складі мого «я», викликані за допомогою самонавіювання або ілюзії). В «умовній» свідомості вони є силами, що володіють голосом, тілом, рухливістю і свідомістю».

Образи-посередники в активній уяві, яких Хіллман слідом за Юнгом називає Даймонами, істотами-провідниками з грецької міфології, які займають проміжне місце між людьми і богами, інакше кажучи, вони є посередниками між особистим і колективним рівнями психіки. Даймон мешкають в якомусь «серединному світі», metaxa, який є своєрідним мостом між фізичним або особистісним виміром людського існування і духовним або архетипічним. Ці фігури це те що Юнг називав комплексами, вони мають архетипічне ядро ​​і особисту історію. Хіллман пише далі, що вони приходять з «країни мертвих», яка є метафорою колективного несвідомого, бо мертві – це предки.

Ставлення до сновидінь як до спілкування зі світом духів і міфічних предків характерно для багатьох традиційних культур. Так, Роберт Мосс (Robert Moss), відомий дослідник сновидінь і автор методу активного сновидіння, в книзі «сновидні традиції ірокезів» (Dreamways of the Iroquois) пише: «Ірокези … вірять, що істоти зі світу духів постійно прагнуть до спілкування з нами в просторі снів, що відкриває можливість контакту людей з тими, хто є більше, ніж людьми, включаючи богів, з якими ми можемо говорити». Для індіанців контакт з духами є частиною шаманської практики, що дозволяє подорожувати між світами: звичним світом денної свідомості і світом духів, предків і богів, що живуть за зовсім іншими законами простору і часу. Світ духів, в нашому розумінні є світом архетипічних образів. Зустріч з ними відбувається в сновидіннях та усвідомлених видіннях.

Виступати у якості «проміжного» мені здається надзвичайно характерним для сновидінь. Адже сновидіння, з одного боку, сняться мені і оповідають про глибинні аспекти мого духовного життя, але, з іншого, вони мені не належить, бо приходить «звідкись»: з несвідомого, з «джерела сновидінь» – як у Стріфона Каплан-Вільямса (Strephon Kaplan-Williams, “The Elements of Dreamwork”), з країни предків, богів або духів. Це робить його важливим посередником або посланником від несвідомого до его, якщо останнє готове визнати важливість цих послань. Але важливо пам’ятати, що це дорога з двостороннім рухом. Пригадується вислів Марії-Луїзи фон Франц про те, що несвідоме також зацікавлене в нашій уваги до нього, як і ми в ньому.

Джеймс Хіллман розвинув це розуміння у своїй книзі «Сновидіння і пекло» (The Dream and the Underworld). З самого початку він пропонує вважати сновидіння тим мостом, який веде до світу архетипічних образів, і використовує в якості метафори останнього царство мертвих, давньогрецький Аїд. Сновидіння – це місце зустрічі денний і нічний сторін душі, кожна з яких однаково важлива, і не підпорядкована іншій. При такому підході несвідоме в сновидінні не є ні зашифрованим відображенням денного життя, як у Фрейда, ні всього лише «компенсацією односторонньої установки свідомості», як у Юнга. Хіллман пропонує третій підхід до інтерпретації образів сновидінь, кажучи про них як про відголоски архетипічної реальності. Він пише: «Персонажі сновидінь не є ні репрезентації (simulacra) самих себе в житті, ні моїми частинами. Це тіньові образи, здатні наповнити архетипічні ролі, вони – персони, маски». Критикуючи тенденцію витягати з роботи зі сновидіннями конкретну користь для розвитку его, Хіллман навіть пропонує звернути фрейдовский термін «робота сновидіння» (dream work) в протилежному напрямку і зайнятися аналізом спотворень, які наше его схильне вносити в роботу зі сновидінням. Серед таких він бачить, наприклад, каузалізм (погляд на сновидіння як на послідовність причинно-наслідкових зв’язків); натуралізм (сприйняття, що події сновидіння повинні продовжувати природу денного світу); моралізм (вбачання моральних установок в несвідомому), а також інші «ізми».

Можна по-різному ставиться до полеміки Хіллмана з засновниками психоаналізу, але мені здається важливим, що його погляд сприяє поглибленню ставлення до сновидінь, в буквальному сенсі відсилаючи до витоків, в підземний світ архетипів.

Хіллман закликає говорити про сновидіннях їхньою власною мовою. Однак, є сновидіння, які сприяють встановленню контакту зі світом тіней. Згадайте, наприклад, сновидіння, в яких з’являються образи померлих родичів. До цих сновидінь можна підходити на різних рівнях. На об’єктивному рівні через таке сновидіння ми можемо переживати непрожитих біль розставання з близькою людиною. На суб’єктивному рівні воно може вказувати на ставлення до власної смертності, а також допомагати розлучитися з частиною внутрішнього світу сновидіння, символізовану фігурою померлого. І, нарешті, на архетипічному рівні розгляду образи сновидіння можуть стати провідником в підземний світ, де ваша бабуся стає образом архетипічного Предка, а померлий друг – частиною архетипичної Тіні. При цьому перераховані рівні не виключають один одного, а можуть бути присутніми одночасно, з різним ступенем значущості. Звичайно ж, в роботі зі сновидіннями, як і у будь-якій подорожі в невідоме, ми можемо стати жертвою чудовиськ, де Сцилла – схильності до абстрактних узагальнень і поспішних висновків, а Харибда – захопленість образами, що позбавляє нас метафоричного бачення, «ніби». В цьому випадку провідник в особі аналітика або групи може стати тим, хто здатен повернути вас в русло переживання.

Бардо як метафора проміжного простору.

Путівники крізь Бардо і сновидіння.

В якості ще однієї метафори проміжного простору я пропоную поняття бардо, що виникло в тибетському буддизмі дзогчен. Не будучи практикуючим буддистом, я все ж ризикну, спираючись на своє розуміння, запропонувати його як ключову метафору.

Лама Сог’ял Рінпоче в книзі «Тибетська книга життя і смерті» дає таке визначення: «Бардо – тибетське слово, яке означає просто «перехід» або проміжок між завершенням однієї ситуації і входженням в іншу. Склад «бар» в ньому перекладається як «між», а склад «до» як «підвішений» або «покинутий» ». У розумінні буддистів Тибету Бардо – це проміжий психічний стан, де до нас приходять прекрасні або жахливі образи, що втілюють пристрасті, що пожирають нас при житті (тобто комплекси у розумінні Юнга). Якщо осягнути їх ілюзорність (метафоричність, як сказав би Хіллман) і не піддатися їм, можна звільнитися від їх впливу і пізнати «Сяючу природу розуму», стати усвідомленим. Таким чином, незважаючи на важкі випробування, що пропонуються людині, бардо – це, перш за все, простір, що дає можливість трансформації. Людина переживає стан невизначеності і нестабільності, що може сприйматися його свідомістю вкрай болісно, ​​але в цьому стані є можливість внутрішньої зміни, набуття нового розуміння. У цьому воно схоже на «перехідний простір» Віннікотта і metaxa Хіллмана.

Допомогти душі померлого пройти через процес вмирання і нового народження – це завдання «Тибетської книги мертвих». В оригіналі її назва звучить як «Бардо Тедол Ченмо», що перекладається як «Велике звільнення через слухання в бардо». Передбачається, що лама читає цей текст над тілом померлого, а після похорону в його будинку в присутності членів сім’ї.

Відомий психологічний коментар Юнга до першого перекладу «Бардо тедол» на європейські мови, здійсненому Еванс-Венц. У ньому Юнг дає визначення архетипу і порівнює види бардо з шарами несвідомої психіки. Хіллман відзначав, що «Юнг узагальнив основне повідомлення, яке передають «путівники» по «країні мертвих» (єгипетська і тибетська), сказавши, що вони вчать нас «первинності душі, бо це єдине, чого решта життя нам не пояснює». Можна згадати, що Юнг сам в період душевної кризи, коли проходив через власну психічну трансформацію, написав – або, можливо, записав під диктовку даймона, – путівник для душ: «Сім настанов мертвим на шляху до Єрусалиму» (Seprem Sermonem ad Mortous). У ньому містяться деякі ідеї, подібні з ідеями тибетського буддизму, наприклад, така: «Незліченні боги очікують, щоб прийняти людський образ».

З практики групової роботи зі сновидіннями я переконався, що вслухання в текст сновидіння, проговорений іншими, здатне збагатити сприйняття і привести до нових відкриттів. Я пропонував учасникам переказувати сновидіння від першої особи, не намагаючись інтерпретувати або оцінювати його образи, і це актуалізує стерті відчуття, повертає забуті деталі, фокусує на схожості і відмінності сприйняття. Таке повернення сновидіння в групі створює об’ємну картину сновидіння, особливо коли учасники переказують сон від імені різних дійових осіб. Можна сприймати цей етап як допоміжний для подальшого асоціювання і інтерпретації. Однак мені здається важливим, що багаторазовий переказ сприяє зануренню в образи, створює атмосферу групової включеності в сновидіння, розподіляє проекції сновидіння через ототожнення учасників з різними персонажами. Повторення само по собі надає форму проявів несвідомого, будь то ритуали, патерни поведінки або нав’язливі симптоми. Взаємодія учасників групи з образами і між собою культивує ту домінанту групової роботи, яку Тесс Кестлман (Tess Castleman) в книзі «Священні кола сновидінь: керівництво з ведення юнгіанских груп по сновидінням» ( ‘Sacred Dream Circles: A Guide to Facilitating Jungian Dream Groups’ ) називає «племінним несвідомим» (tribal unconscience). Характеристикою цього проміжного – між особистим і колективним – шару несвідомого є збіг або значуща кореляція сприйняття між учасниками групи, почуття причетності. Учасники виявляються в свого роду груповому сновидінні, що розгортається тут і зараз. Подальшому зануренню в спільний простір сновидіння служить розігрування епізодів сновидіння і взаємин між персонажами в дусі психодрами або «діалог з персонажем сновидіння» (див. Стріффон Каплан-Вільямс «Робота зі сновидіннями»), символ-драма, тілесно-рухові практики. І, нарешті, різноманітний набір арт-терапевтичних методів дозволяє створити матеріальне втілення групового процесу.

Всі ці методи використовуються для занурення в проміжний простір, пробудження творчих тенденцій групового несвідомого. Подальше обговорення полягає в ампліфікації отриманого матеріалу: обговорення малюнків, досвіду розігрування сновидіння і, в кінці кінців, повертає нас до розуміння значення і сенсу сновидіння. Швидше, сенс може виникнути сам з переживання групового процесу, але для кожного учасника групи послання сновидіння звучить по-своєму, в контексті його або її власних життєвих завдань, і це розуміння найчастіше не може бути розділене з іншими або нав’язане їм. Хоча трапляються і такі сновидіння, які не відразу розкривають сенс свого послання, викликаючи при цьому сильне відчуття змістовності та нумінозності. Такі, так звані великі сновидіння, пов’язані з переживанням фундаментальних зрушень в житті людини.

Приклад з практики групової роботи зі сновидіннями.

В якості ілюстрації я хотів би описати одну із зустрічей групи по сновидінням. У ній брали участь чотири жінки різного віку і темпераменту, я був в якості ведучого, задаючи зовнішню рамку і беручи участь у всіх видах роботи.

Сновидіння представила учасниця М., молода жінка. Вона недавно приєдналася до групи, але відразу активно включилася в роботу. Її сновидіння:

Я сплю у своєму ліжку, але не на звичайному місці, з боку мого хлопця … Я прокидаюся уві сні (або мене будить хтось), чую голоси мами і сестри і потрапляю в сусідню кімнату, в якій жили батьки. Мені видно лише одна половина кімнати, де я перебуваю, інша, батьківська, ніби відокремлена стіною. На першій половині, крім мене, мами і сестри, знаходиться невідоме висохле мертве тіло, закрите простирадлом. Я не розумію, що воно тут робить, чому його або її не було поховано.

Хочу запропонувати присутнім приділити трохи часу асоціаціям на тему цього сновидіння.

Опис роботи:

Я був заінтригований сновидінням, але в групі після читання була присутня деяка тривога. Переказування сновидіння посилило це хвилювання. Ж., найстарша з учасниць, переказувала від імені его сновидіння, і акцент в її переказі був на невидимій частині кімнати як просторі уяви. Р. при переказі була духом померлої бабусі, що висів біля мумії у вигляді білої хмари. Що стосується учасниці А., вона уявила себе в сновидінні матір’ю сновидиці, вона творить ритуал воскресіння мертвих, щоб отримати щось важливе зі світу тіней. Я виступив від імені хлопця сновидиці, який, виглядаючи із спальні, з острахом і подивом сприймає те, що відбувається в сусідній кімнаті, як інший світ, куди він не може потрапити, а може лише заглянути.

Після переказу сновидіння ми довго намагалися схопити сенс образів, але загубилися в асоціаціях. Сновидиця не наважувалася вибрати одну з форм розігрування, охоплена чи то страхом, чи то неприйняттям потойбічного. Мумія викликала у неї асоціацію з бабусею або бабусями. З іншого боку, відсутня половина кімнати пов’язується в неї з померлим батьком, якого вона дуже любила, а також з дідусем, смерть якого його її бабуся не могла прийняти, не бажаючи відпустити, тому його душа як застрягла між світом живих і підземним царством. Поступово з асоціацій інших учасників виник образ змії або змій як представниць хтонічного, підземного світу. Сновидиця зізналася, що боїться змій. Виник другий образ – дзеркало, він так і не прояснився до кінця, але хтось пов’язав його з загляданням в глибину, «по той бік».

Щоб трохи зняти тривогу і перейти в іншу, невербальну модальність, я запропонував учасницям рухову практику, в якій вони могли тілесно ідентифікуватися з одним з образів сновидіння або асоціацій. Одна з учасниць, Р. відчула себе змією з наполовину відрубаною головою, яка бовталася на шматку шкіри, потім змія стояла на хвості на камені. Вона відчувала, що змія і мумія – це одне і те ж, а неможливість поховати мумію пов’язана зі здатністю змії скидати шкіру і відроджуватися. Те, що вона передала, мало вигляд круглого червоного амулета на ланцюжку і було пов’язане з жіночим началом і з родючістю. Сама сновидиця відчувала опір завданням і довго сиділа без руху.

Потім учасники малюють на загальному великому аркуші:

Фото 1. Малюнок групи в цілому. Частина листа залишилася незаповненою, характеризуючи таємницю або «біла пляма» нашого розуміння.
Фото 2. Малюнок сновидиці. Спочатку вона не хотіла малювати, але, врешті-решт, зобразила дзеркало і змію. При цьому говорила, що не розуміє сенс свого малюнка.
Фото 3. Малюнок Ж.

У неї єдиної було цілком певне розуміння сновидіння, на її думку, це сновидіння відображає героїчний міф. Тому з’явилася картинка зі святим Георгієм-драконоборцем. А нижня картинка пов’язана з Кощієм безсмертним, в якого перетворилася мумія з сновидіння. «Страшний, безсмертний, але рідний» – це і про бабусю сновидиці, і про неоплаканого нею дідуся, про всіх померлих близьких, які стають провідниками в колективне несвідоме.

Фото 4. Малюнок Р.
Фото 4. Малюнок Р.

Мумія повстала, тепер це був ідол з ерегованим пенісом, а навколо розсипані крихти, ніби для птахів, або як частина жертвопринесення ідолу.

Фото 5. Малюнок А.

Три жінки – сновидиця, її мати і сестра, подібно до трьох відьом з «Макбета», зібралися в кривавому світлі полум’я поворожити над розпростертим тілом. Вирізаний з журналу напис над «віщими сестричками» говорить: «володарі прихованих в глибинах душі незліченних скарбів, що, будучи вийнятими на світ божий – сліпучі». Внизу прохід до кімнати сновидиці, в дверях клубочиться рожевий туман, там ліжко, чітко розділена на дві половини, і кожен спить на своїй.

Дивлячись на цей малюнок, сновидиця згадала, що, коли вчилася в медичному інституті, збиралася спеціалізуватися в патологоанатомії.

Фото 6. Мій малюнок.

Я зліпив червону змію, ось вона лежить між двома каменями, просто нестрашний дощовий черв’як. Смуга в вигляді переплетених стрічок – як ніби теж дві змії відділяють цей вівтар (або місце жертвопринесення) від мумії, голова якої закрита простирадлом, а в руці жезл зі сплетених змій, Кадуцій Гермеса, провідника в царство тіней. Листівки внизу – Орфей з зав’язаними очима (він не повинен дивитися на Еврідіку що пішла у темряву), туманний міст, Персефона, а з іншого боку – дракон, що обвився навколо сонця та сновидиця, що торкається розділової лінії, припадає до «іншої половини».

Спроба розуміння.

Сновидіння пов’язано зі сном і смертю. Дві кімнати – сновидиці і її батьків, але половина батька виявилася прихована. Де вона, на чиєму боці? Мумія, стіна в кімнаті, туман і білі плями на малюнку, опір сновидиці і її страх перед зміями говорять про невирішеність, незавершеність ситуації, про перебування в бардо, в лімінальному просторі переходу. Кожен з учасників виступив зі своєю версією послання сновидіння, але вони занадто різні, у кожного своя. Тому основна роль групи в цій роботі – дбайливий супровід сновидиці в просторі її сновидіння, роль провідника в або через країну мертвих, в її внутрішні стосунки зі спадщиною батьків і прабатьків.

І результатом роботи для сновидиці можна вважати визнання своєї нездатності зрозуміти сенс сновидіння, але з’явилися образи змії і дзеркала вказують напрямок вглиб, до символічного знання. І те, що сновидиця не дуже поспішає розшифровувати сон, віддає перевагу почуттям, чекаючи нових послань «з того боку», – це для мене знак успішної роботи. Бо его уже здатне не поспішати, може відступити перед архетипічним, визнати присутність чогось великого, що виходить з несвідомого і дати йому місце і час самому сформувати сенс.

Висновок

На мій погляд, робота зі сновидіннями, які в тибетській традиції також вважаються видом бардо, дає унікальну можливість зустрічі та взаємодії з образами колективного несвідомого і несе в собі важливий потенціал для психічної трансформації. Зустріч з образами смерті та померлих відсилає нас в підземний світ, до витоків нашої індивідуальної і колективної історії. Це може викликати в нас в стан затьмареності, коли присутність сенсу ми відчуваємо, але ми все ще не можемо його схопити або описати. Найважливіше завдання роботи зі сновидіннями – допомогти пережити це занурення в бардо, провести через простір образів і спогадів, щоб знайти через них власну дорогу до індивідуації.

Post a comment