Авторка: Анна Гафіатуліна

Я з Мелітополя. ⠀

Я народилась і прожила там до 18 років. Українську мову я чула на уроках української мови та літератури. Українські традиції та побут мене не оточували. Єдине відчуття України – це коли мама співала “Ой у вишневому саду” і коли тато з братом дивились футбол, вболіваючи за Україну. ⠀

Все. Висновок – відчуття маргінальності, яке муляло. ⠀

Думаю, через це я вирушила у дорогу під назвою “Хто я?”. Взяла з собою мою улюблену “конячку” – інтелектуалізацію (один з механізмів психологічного захисту) і почала писати дисертацію про національну самосвідомість. ⠀

В цій роботі я поставила собі питання, яким же дивом-способом національну самосвідомість сформувати так, щоб вона сформувалась (дивне питання, правда?).⠀

Зрозуміло, що це питання було до самої себе. Бо мій внутрішній дефіцит не давав спокою. Відчуття недоідентичності. Зіяюча дірка в середині себе – дуже неприємне відчуття.⠀

І тут я поринаю у десятки теорій, що це за феномен, які його характеристики, чим відрізняється етнічна свідомість від національної, національна свідомість від самосвідомості, де тут місце національній ідентичності, що об’єднує українців, яка роль мови, що ж є основою – етнічність чи державність і т.д. і т.п. ⠀

Це дєбрі наукової методології. Дуже мало пов’язані з серцем і живою любов’ю до України. Але чесно скажу, я “препарувала” цю Україну вздовж і впоперек. І натрапляла завжди на своє болюче місце – регіональну ментальність. Мені було відомо (не з книжок), що регіони України мають свої історичні і соціально-культурні особливості. І розуміла, що потрібно формувати національну самосвідомість, враховуючи ці особливості. Тому що за результатами дослідження, всі ми мали занижену національну самооцінку. Але східні регіони та південні показали найвищі показники меншовартості. Їх занижена самооцінка себе як українців не йшла ні в яке порівняння з самооцінкою українців центральних і західних регіонів. ⠀

Та я і так це знала на власній шкірі…⠀

Ще одним яскраво неприємним відчуттям, яке доповнювало мою “недоідентичність”, була заздрість. Заздрість до тих, хто знає, що таке – бути українцем. І ще кричить про це на всю країну. І відчуття “недоукраїнськості” підсилювалось. ⠀

А від цього ставало ще гірше.

Я так думала – “українським українцям” круто. В них ідентичність постійно підживлюється культурою, мовою, традицією. Вони ніби постійно підключені до електромережі. А в нас були постійні перебої з постачанням енергії українськості.

Я знаю, що це погана ідея – грати в гру “хто більше постраждав”. Так, вся Україна була страшно травмована психопатичним сусідом-агресором, страждала від насильства і приниження століттями. Але мій регіон піддавався цим невидимим тортурам безперебійно.

Тут принцип простої географії. Хто ближче до зла, тим більше з ним взаємодіє. Це як жити кожен день поряд з ґвалтівником або раз на рік приїжджати до нього в гості. Різниця є.

В нас була своя електромережа – тільки від цієї ми не підживлювались, а нас беззупинки “фігачило” струмом російського психозу.

Але це стовідсотково дитяча позиція – думати, як комусь повезло, а мені – ні. Коли хочеться сказати – “тебе батьки любили, не били, цукерки купляли і на море возили”. Час від часу я навіть злилась на “викоханих в українськості”. Зараз вже ні. Бо я одужала, і в мене є історія хвороби, якою я можу “поразмахувати перед носом” . Ніби теж така дитячість (компенсаторна) – похизуватись тим, що я “виборола” цю Українськість, а ви, мовляв, тепличні дітки просто в ній виросли ) Дурість, знаю… )

Коли я починала пошуки ідентичності, я вірила, що повинен бути шлях, щоб відчути свою українськість. Я точно знала, що шлях “ззовні в середину” погано діяв для таких “загублених” українців як я.

Одягнути віночок і проговорювати аффірмації перед сном “я-українка” українською мовою не працювало. Це як в психології – купити курс “я – прекрасна, щаслива, успішна” і слухати його кожен день. Ефект як від валеріанки. Я прекрасно розуміла – від того, що я надягну лікарську шапочку – я лікарем не стану.

Я не одразу зрозуміла, що потрібно робити, але зрозуміла. Ми були в травмі, яка такою не виглядала. Насилля, яке не має зовнішніх проявів. Але воно повільно роз’їдає зсередини.

Травма призводить до такого стану, в якому ти “зависаєш” між тими, хто умовно є здоровими (але поки що до них не дотягнутись) і тими, хто є насильниками (і є ризик до них “прихилитись”, бо вони сильні = насправді садистичні).

Жертва ідентифікується з агресором. Часто. Жертва “несе” в собі свого насильника. Це закон психології.

Ми мали частину України, яка оговтувалась і відновлювалась після російської травми, а також ми мали частину, яка знаходилась “в травмі”. І мало хто хотів в “це місце” дивитись. Але там перебувала я і мільйони українців.

Зрозуміло, що потрібна була довга і кропітка робота з колективною травмою. Обережно, без “погроз” і звинувачень в “поганій українськості”. Але довготривалій терапії не судилося бути, її перервала термінова “операція”… Тепер вже не треба думати-гадати, тепер все можна побачити, бо вже вскрили. Україна на хірургічному столі, розріз величезний, кров хлище, анестезії нема…

Але якщо б без операції, то головним способом одужання мала б стати диференціація. Це коли розумієш, де Я, а де – не Я. А де просто кусок дєрьма, який налип. Важливо розуміти, що є здорова частина, а є уражена. Оце розрізнення має дати шанс. Але іноді цей кусок так прилипає, що вростає. А віддерти його можна лише з кров’ю…

Ми не винні, коли над нами вчиняють насильство. Але ми відповідальні. За те, щоб не дати цьому насильнику війти під шкіру і стати повноправним власником психіки.

Усвідомити себе українцем та позбавитись відбитка травми від “російського психозу” – це важливо, це шлях “з середини на зовні”. Цей процес в ідеалі повинен був проходити символічним способом. Наприклад, популярне зараз “вбий в собі москаля” – це символічна площина. Бо це робота з внутрішнім (“де в мені російські погляди”, “де я реагую, як мій психопат-сусід” і т.д.).

Це таке видалення, воно болюче, але воно символічне, внутрішнє, поетапне. В аналітичній психотерапії – це одна з головних задач – “буквальне перенести у сферу символічного”. Коли символічне не спрацьовує, енергія переходить у шар буквального. І тому зараз “вбий москаля у собі” – хороший тренд, але трохи із запізненням, на мою думку ) Бо вже “буквальне” у керма.. Робиться…

Я не дуже люблю пафосні фрази, але одна мені дуже подобається. Народження стається двічі – перший раз тебе народжуть, другий раз – ти сам народжуєшся. Так от українкою я народилась. Сама. Від духа українського.

P.S. … хотіла написати, що Мелітополь – це Україна. Але, як говорили, в мої шкільні роки – “ето і козє ясно”

ENGLISH VERSION

Author: Anna Hafiatulina

I’m from Melitopol.

I was born and lived there until the age of 18. I heard Ukrainian language only in Ukrainian classes at school. Ukrainian traditions and everyday life didn’t surround me. The only feeling of being a Ukrainian was related to one Ukrainian song my mother used to sing, and watching soccer games on TV and cheering for Ukraine with my dad and brother.

That’s all.

As a conclusion: a feeling of marginality was interfering. ⠀

I guess that’s why I went to the road called “Who am I?” I took my favourite “horse” – intellectualisation (one of the mechanisms of psychological protection) and began to write a dissertation paper on national self-consciousness.

In this paper, I set myself a question how to form the national self-consciousness so that it was formed (a strange question, isn’t it?).

It is clear that this question was addressed to myself, because my internal deficiency did not give me peace. Feeling of lack of identity. A gaping hole in the middle of myself is a very unpleasant feeling.

And here I pour into dozens of theories: what kind of a phenomenon is this? What are its characteristics? What is the difference between the ethnic consciousness and the national consciousness, as well as between the national consciousness and the self-consciousness? Where is the place of the national identity which unites the Ukrainians? What is the role of the language? Which is the basis – ethnicity or statehood? etc. etc. ⠀

This is a stuff of scientific methodology, and very few of them are related to the love for Ukraine. But frankly speaking, I “ranked” Ukraine along and across. And always came across my sore spot – regional mentality. I knew (not from books) that the regions of Ukraine have their historical and social and cultural features. And it was clear that it is necessary to form national self-consciousness taking into account these features. According to the results of the study, we all had a low national self-esteem. But the eastern regions and southern ones showed the highest rates of inferiority . Their self-esteem as Ukrainians couldn’t be compared with the self-esteem of citizens of the central and western regions. ⠀

And I knew it, as I experienced it myself … ⠀

Another very unpleasant feeling which complemented my “non-identity” was envy. I was envious to those who knew what it was to be a Ukrainian. And screams about it everywhere throughout Ukraine. And my feeling of being a “non-ukrainian” was growing. ⠀

It was getting worse.

I thought that “It is cool to Ukrainian Ukrainians”. Their Ukrainian identity is constantly being fueled by culture, language and traditions. They seem to be permanently connected to the power grid. On the contrary, we had constant interruptions in the supply of Ukrainian energy.

I know that this is a bad idea to play the game “Who is more affected.” Yes, the whole Ukraine has been terribly injured by a psychopathic neighbour-aggressor, and has been suffering from violence and humiliation for ages. As for my region it was subjected to this invisible torture without interruptions.

This is a principle of simple geography: the closer someone to evil the more interacts with it. This is like every day living next to a rapist, or coming to visit him once a year. There is some difference! We had our own power grid, but we did not nourish from it. We’ve been constantly influenced by the “current of Russian psychosis”.

But this is a hundred percent childish position to think how somebody is lucky, and I am not. When you want to say – “You were loved by your parents, they did not beat you, they bought you candies and took to the seaside.” From time to time I got angry at “beloved in Ukrainianness”, not now. I have recovered, and I have a medical history which I can “wave in front of your nose.” It looks like a childish point of view, like I “have won” this Ukrainianness , and you , greenhouse children, didn’t make any effort for that. Silly, I know …)

When I began to seek for Identity, I believed that there should be a way to feel my Ukrainianness. I definitely knew that the path “from the outside into the inside” was bad for such “lost” Ukrainians like me.

Putting on the wreath of flowers and saying the affirmations before going to bed “I am Ukrainian” in Ukrainian did not work. It is like buying a psychological course “I am beautiful, happy and successful,” and listening to it every day. It gives the effect as valerian does. I perfectly understood that the fact I’m wearing a medical hat doesn’t make me a doctor.

I didn’t understand what to do at the beginning, but I understood it later.

We were traumatised, but we didn’t look traumatised. Violence that does not have external manifestations. But it’s been eating us up from the inside.

An injury leads to such a state in which you “hang up” between those who are mentally healthy (but so far you do not reach them) and those who are rapists (and there is a risk to “leaning in” to them, as they are strong, actually sadistic).

The victim is identified with the aggressor. The victim often “carries” their rapist inside . This is a law of psychology.

We had a part of Ukraine which was recovering after the injury caused by Russians , and we had another part that was “injured”. And very few of us wanted to look into that place. But there we were – me, and a million of other Ukrainians.

It’s quite clear that we needed hard work with a collective injury for a while. Gently, without “threats” and accusations for being a bad Ukrainian”. But long-term therapy didn’t happen to be, it was interrupted by an urgent “operation” … Now it is no longer necessary to guess, now everything can be seen, because they have already been revealed. Ukraine is on a surgical table, the cut is huge, blood is rushing, there is no anesthesia …

But if there was no operation, then the main way to recover should have been differentiation.

It is when you understand where it’s you, where is not. And where there is simply a piece of crap that stuck. It is important to understand that there is a healthy part, and there is an affected one. This difference should give us a chance. But sometimes this piece sticks so hard that it grows inside. But you can pull it off only with blood.

We are not guilty that violence is committed over us. But we are responsible for not giving this violence to go under our skin and become a full owner of our psychics.

Realising that you are a Ukrainian and getting rid of a trauma caused by “Russian psychosis” is important. This is the way “from inside to outside.” In an ideal situation this process had to pass in a symbolic way. For example, a popular now phrase “Kill Moskal inside yourself” is symbolic. That’s how you are figuring out such thing as “Do I think like a Russian”, “ Do I form my point of view like a Russian would do”, “Do I react as my psychopath-neighbour,” etc.).

This is a symbolic, painful, internal and phased removal. This is one of the main tasks in analytical psychotherapy “to transfer literally phenomenon into the symbolic sphere.” When a symbolic phenomenon does not work, it becomes literal. So now “kill Moskal in yourself” is a good trend, but a little bit late, in my opinion. As the “literal” is already doing its evil …

I don’t really like pretentious phrases, but there’s one that I like a lot. Birth takes twice – the first time you are given a birth, and the second time you are born yourself. So I was born as a Ukrainian one. By myself. From the Ukrainian spirit.

P.s. … I wanted to write that Melitopol is Ukraine. But as they told us at school – “Even goats understand it”, what means “ It’s clear itself!