No comments yet

Інтеграція – деінтеграція в дитинстві

Майкл Фордгем

 Глава третя із книги «Дослідження самості»

Переклад Дмитра Залеського

Редакція перекладу Оксани Залеської

Стверджуючись в думці, що індивідуація є безперервним процесом протягом усього життя, вивчення самості в дитинстві набуває все більшого значення: справжнє дитинство стає центральним  фокусом дослідження.

Я розробив цю тезу у двох книгах « Діти як особистості» і «Самість та аутизм». Я не спирався на дані Юнга, скоріше абстрагувався, відштовхуючись від них, і дійшов висновку, що, хоча прояви у вікових станах душі були дуже різними, основний процес індивідуації є такий самий. З досвідом, цю позицію довелося дещо змінити, особливо зважаючи на спостереження за матерями та немовлятами.

Мої ідеї розвивалися наступним чином:

1. Я розпочав із пошуку символів самості в іграх та фантазіях маленьких дітей. Здавалося, вони пов’язані із зростанням «Я», тобто індивідуацією.

2. Ці спостереження призводять до міркувань про те, наскільки рано самість може бути активною. Я припустив, що це є первинним чинником, тобто таким, що дозволяє  з самого початку розглядати дитину як інтегровану особистість, відокремлену від матері.   

3. Звідси випливає, що для того, щоб увійти у взаємозв’язок із навколишнім середовищем, має відбутися деінтеграція. Деінтеграція може спостерігатися під час годування та інтеграції впродовж сну. Оскільки ця послідовність повторюється, можна розглянути послідовності деінтеграції – інтеграції.

4. Відповідно до сучасних поглядів, деінтеграція веде до первісного ототожнення. Потім, по мірі зростання і розвитку «Я» немовля виринає із первісного стану так само, як це описує Юнг, стосовно другої половини життя.  

Звернення до дитинства

В рамках тренінгу з аналізу дітей у Товаристві аналітичної психології (SAP) я за допомогою Джанни Генрі з Тевістокської клініки, ініціював дослідження та семінари по спостереженню матері та дитини. Студенти проводили спостереження щотижня, починаючи, по можливості, з народження впродовж двох років. Вони доповідали про свої відкриття на щотижневих семінарах, в яких я також приймав участь. Я глибоко вдячний, як студентам, так і місіс Генрі за можливість використовувати цей матеріал. З їх доповідей та обговорень я побачив, що моя гіпотеза сприяла спостереженням. Але більше того, твердження про дитячу самість змінилось на щось, на зразок опису фактів життя немовляти. Те, що починалося як умоглядна гіпотеза, набуло ознак факту: дитина показує, що є особистістю, природа якої постійно впізнавана (в безперервності свого буття), має свою індивідуальність (жодна дитина є не такою, як інша). Застосовуючи ідею деінтеграції в дослідженні дитинства необхідно, спершу, осмислити процес, коли інтегроване немовля, що спочатку відокремлене від матері,  має змогу вступати  в стосунок з нею.

Спостереження

Ось спостереження, зроблене, коли дитині було два тижні. ( Я вдячний за приклад Анні Браун).

Малюк Н лежав у люльці на правому боці, протягнувши праву руку під тіло, а ліву руку зігнувши так, що рука була біля обличчя. Голова, що була м’яко вкрита кучериками чорного волосся, торкалася верхнього краю люльки і Ф, [його матір] сказала, що він сам проповз цей шлях, аж до самого верху люльки. Очі були відкриті, і він злегка рухав усім тілом, трохи ніби неспокійно (здавалося, що він ще не прокинувся, але вже і не спав). Ф сказала, що він, напевно, був голодний, оскільки вже настав час годування. Згодом Н раптово стишився, і кілька хвилин лежав абсолютно нерухомо, дивлячись на люльку чорними очима.

Далі, на певний період, спостереження було перервано, зважаючи на розповідь Ф. про незвичайні обставини народження Н., який був її “різдвяною дитиною”. Відтак, спостереження тривало:

Ф. взяла Н і віддала мені [спостерігачеві]. Н лежав у мене на руках, пильно дивлячись мені в обличчя, часто відкриваючи рота і видаючи звуки. Я [спостерігачка] говорила з ним, і він відповідав, невідривно дивлячись мені в обличчя. Кілька разів Н виглядав так, ніби він намагався посміхнутися, і нарешті він дав мені легку посмішку у відповідь на моє говоріння. Потім він відвів погляд, немов оглядаючи кімнату, і коли я заговорила, повернув голову до мене, дивлячись в напрямку мого обличчя, не в змозі відразу зосередитися.

Я продовжував тримати Н., поки Ф. пила каву. Вона розмовляла з Н. ніжно і з любов’ю, захоплено посміхаючись йому і кажучи, що не може повірити, що він насправді є. Потім, вона взяла дитину і приклала його до своєї правої груді, щоб нагодувати. Потрібно було кілька спроб, щоб Н. затягнув сосок належним чином у рот, але згодом він вже голосно і жадібно смоктав та гикав. . . . Н. енергійно смоктав, час від часу зупиняючись для перепочинку. Спочатку його очі були широко відкритими, але за декілька хвилин вони заплющилися, поки він продовжував смоктати… Ф. приклала його до лівої груді, і він енергійно смоктав потрошку рохкаючи, пильно дивлячись вгору. Я думав, що він намагається побачити її обличчя, але Ф сказала, що він дивиться на її червоний джемпер. Потім він заснув і перестав смоктати.

Я вибрав цей опис серед багатьох взаємодій між матір’ю і дитиною, які всі є дуже цікавими. В цьому описі, я думаю, можна зазирнути, у його внутрішньоутробне життя,  яким воно могло бути (коли він лежав у люльці), і досить гарні стосунки, що склалися між цією матір’ю та її дитиною, що неодноразово було помітно в ранньому спостереженні за грудним вигодовуванням. Загалом спостерігається розвиток, що починається з внутрішнього поруху в дитині, при сприянні Ф. і спостерігача, що зосереджений на годуванні. Коли малюк залюбки нагодується, він засинає. Саме так, як я уявляв собі деінтегративно-інтегративну послідовність.

Я проілюструю важливість теорії самості для поведінки дитини, порівнюючи її з іншими поглядами. Є дослідники, що хотіли б побачити, наскільки поведінку можна зрозуміти з точки зору рефлексів (Піаже), вроджених механізмів вивільнення (фіксованих шаблонів дії) (Боулбі) або шукати доказів умовних рефлексів (без упину). Більше ніж сумнівно, що якийсь із цих механізмів працює в дитинстві у своїх простих концептуальних формах, оскільки він, має бути інтегрований у нервову систему в цілому. Але маємо визнати, що ці підходи є ґрунтовними методами дослідження. Усі вони будуть розглядатися з точки зору теорії самості як інструменти розпізнавання самості. Звісно можна розцінити посмішку дитини у відповідь, як рефлекс, але звичайне спостереження свідчить, що це також, є проявом невід’ємної мети немовляти – пробудження любові матері. Так само активний погляд дитини є частиною дослідження нею нового середовища.

Розширивши поняття вродженого механізму вивільнення, можна було б пояснити діяльність, яка йде зсередини, що призводить до пробудження і годування Н., але набагато легше зрозуміти  занепокоєння як сигнал до матері, що він голодний, який вона також, інтуїтивно відчуває. 

Я згоден з тими (наприклад, з Боулбі, 1969), хто хоче привести наше мислення у відповідність із біологічними концепціями. Спершу це ідея адаптації. Цей концепт залишається корисним, хоча і перетворився на своєрідну механічну поступку перед реаліями навколишнього середовища. Але в найкращому сенсі, це є щось, набагато більше, та включає в себе вплив та підкорення реальності, як частина боротьби за існування. У цьому сенсі дитина вже народжується зі здатністю до адаптації, тож послідовність, яку ми розглянули, є основним підґрунтям, її можна вже розбудовувати і розвивати.

Раніше моїм міркуванням перешкоджала думка, що апарат сприйняття дитини дуже обмежений або розпливчастий, тому одним з революційних досягнень останніх років стало відкриття того, що сприйняття дитини є добре розвиненими: він може точно відстежувати і вибірково чути. Але в цьому є і дещо більше, якщо ми наважимося довіряти своїм спостереженням і робити з них висновки. Якщо ретельно спостерігати за матерями та немовлятами, здається, що вони здатні усвідомлювати, що є кожен із них, як ціле. Ми знаємо, що немовлята наділені поведінкою, спрямованою на прив’язаність до матері. Однак зовсім недавно стало очевидним, що вони також поводяться так, щоб викликати любов  своїх матерів до себе і мають велику кількість сигналів щоб позначити свої потреби, вони посміхаються, дивляться, плачуть, рохкають, гніздяться і т. д.. Більш вражаюча здатність полягає в тому, що вони, здається, знають про емоційні здібності матері. На семінарах по спостереженню за немовлятами-матерями, Н. змушував учасників думати про нього як про «щадячу» дитину: його мати мала дуже низьку толерантність до агресії, а її внутрішні ресурси були обмеженими. Малюк Н., здавалося, знав це, і вже на дуже ранній стадії витягував з неї найкраще, уникаючи будь-яких агресивних нападів на груди чи зайвого крику тощо. Малюк Н. не був занадто унікальним, і я хотів би згадати ще одну дитину чия мати була дуже непевною щодо своїх материнських компетенцій. Малюк дав їй настільки чіткі знаки того, що йому потрібно, що, керуючись ними, вона виявила в собі дещо таке, що дозволило їй буквально стати “досить хорошою матір’ю” під керівництвом своєї дитини. Здавалося, дитина мала бути лише поблизу груді, щоб він міг знайти шлях до неї і годуватись зручно, якщо мати керувалася його сигналами, і розуміла їх правильно. Звичайно, є й інші немовлята, зовсім не такі помічні, що важко беруть грудь або навіть її відкидають.

Чому, на мою думку, теорія деінтеграції надає значення таким спостереженням? Інші теорії не враховують відповіді організму як цілого. Це правда, що Фрейд використав  яскраву алегорію амеби, що викидає псевдоподії, інколи відносячи цю дію до функції Id, іноді до Ego, але він ніколи не думав, що енергія може приходити із самості. Те, що він цього не робив, можливо, пояснюється його аналітичним строєм мислення. Концепція самості є, виключно, «до-» або «пост-» аналітичною. Це такий тип концепції, який був би анафемований у колах біології та фізіології, коли я ще вчився в Кембриджі, оскільки він заважав застосуванню фізики та хімії у розвитку цих наук. Я сподіваюся, що ми відкинули або, скоріше, релятивізували такий тип міркувань для психології, де в вочевидь, зміни відбулися, оскільки досвід самості є надважливим із аналітичних прагнень. 

Але інтерполяція не відповідає на моє запитання: «Чому, на мою думку, теорія полегшує спостереження за дитиною?» А тому, що вона зосереджує увагу на тому, що дитина робить як особистість. Це правда, що все, що вона робить, здебільшого відбувається в стосунку з матір’ю, натомість його дії залишаються власними, навіть, за несприятливих обставин. Це також робить можливим використання мови, в відношенні дитини як до цілісної особи. Це схоже на мову, яку матері використовують для своїх немовлят, і це не робить її несправжньою. Зрештою, саме вони, ніж будь хто, володіють найбільшим досвідом з немовлятами, то чому вони не мають рацію?

Однією з подальших переваг впровадження ідеї деінтеграції в вивчення дитинства було те, що це допомагало краще розпізнавати власні здібності немовлят та підкреслювати їх індивідуальність. Самість настільки стала асоціюватись з інтеграцією, що було важко дивитись на немовля яке не символізує, як на окрему особистість, яка потребує  не ще більшої інтеграції, а чогось іншого, що вивільняє її здатність до адаптації не розчиняючи його особистості. Це і є те, що ідея деінтеграції висвітлює, тому що деінтеграт є річчю, що наділена самістю і неперервна із самістю.

У світлі вищезазначених роздумів стає ймовірним, що  немовля здатне отримати цілий спектр досвіду. Воно не просто функціонує в безперервному стані первісного ототожнення, в якій суб’єкт і об’єкт неможливо розрізнити і де думка і дія є єдиними. Воно може показати докази перебування в такому душевному стані, але не безперервно. Уже немає лише одного характерного душевного стану, а є вже декілька. Також вже немає етапу первісного ототожнення, і саме з цієї причини погляд на індивідуацію, якого я дотримувався раніше, потребує вдосконалення.  Немовля є особистістю з самого початку, індивідуація для нього відбувається через розвиток репрезентацій самості.

Тим не менше, первісне ототожнення відіграло важливу роль у мисленні аналітичних психологів. Як гіпотеза, що пояснює participationmystique, вона відкрила поле досліджень. Але перш ніж Юнг та більшість його послідовників змогли використати його психодинамічні можливості, Мелані Кляйн це вже зробила. Вона розробила концепцію параноїдно-шизоїдної позиції. Ця позиція була пов’язана, згідно з Segal (1957), з недиференційованістью  між суб’єктом та об’єктом (символічне прирівнювання), явище, яке Кляйн також дослідила у своїй роботі про ідентифікацію (1955). У цій роботі вона розмежувала особливий тип ідентифікації та дала їй назви проективної та інтроективної ідентифікації.

Іншою важливою концепцією була депресивна позиція. Якщо параноїдно-шизоїдна позиція висвітлює первісне ототожнення (примітивну ідентичність), і є наслідком деінтеграції, то депресивна позиція висвітлює інтеграцію та індивідуацію.

Ще одним наслідком моїх зауважень є те, що нам потрібно набагато ретельніше вивчати стосунки немовляти з об’єктами.

Об’єктні стосунки

Виглядає так, що малюк Н. був цілком в змозі цінувати реальність його матері й знає, як діяти відповідним чином – найбільш очевидним було те, що він знав, як взяти сосок в рот. Як ця, так і багато інших особливостей його стосунків, які ми маємо вивчити, свідчать про здатність немовля  пристосовуватися до матері. Проте ми хочемо вірити, що наші звичні нам теорії пасують до маленьких дітей: ми хочемо показати як немовля  покладається на свої архетипні здібності, як воно прогресує від несвідомості до свідомості та розвитку Ego, ми хочемо знайти докази первинного ототожнення і зростання, як характерної діяльності несвідомих психічних процесів.

Коли я почав вивчати характеристики реального немовля  в стосунках з її матір’ю, я був шалено розчарований, коли зрозумів як багато з сучасних теорій і поглядів далекі від того щоб бути хоч трохи корисними. Не існує адекватної теорії немовлячого досвіду, але, здається, потреба в ній призвела до передчасних узагальнень. Однак, якщо ми можемо відмовитись від поспішного прагнення узагальнень, то багато того, що теоретично представляється, можна перетворити на інструменти для полегшення спостереження. Тому я зараз думаю, наприклад, що, крім ідеї послідовностей деінтеграції-інтеграції, концепція архетипів все ще є плідною, оскільки вони стосуються вроджених шаблонів поведінки, що мають психічні супровідні обставини. Їх межі не є фіксованими, вони динамічно змінюються, що сприяє швидкому катектичному (емоційно-інвестиційному) зрушенню, так характерному для раннього дитинства.

Ще однією цікавою ідеєю Юнга є те, що архетипи мають психоїдний полюс, який є дуже близьким до тілесних станів, або навіть збігається з ними (Jung, 1954b). Керуючись цими міркуваннями, я наблизився до постулату Біона про бета-елементи, які мають близьке, якщо не цілком тотожне, значення. Він, однак, успішно розвинув його, зв’язавши з розвитком альфа-функції. Альфа-елементи становлять основу для розвитку думок, мрій та міфів. Бета-елементи, можливо, мають кореляцію з первинними дезінтегратами. Вони настільки ж психічні, як і фізичні, хоча виражають себе вони, згідно з нашою здатністю до сприйняття, саме фізично.

Це роздум може легко призвести до дріб’язкового поділу щодо психіки та соми, але це усвідомлення дає можливість зробити висновок: на самому початку такі дихотомії як тіло-психіка, свідоме-несвідоме є небажаними вторгненнями. В період, про який я говорю, ми вивчаємо саме ту самість, якої нас навчав Юнг, що поєднує і трансцендентує протилежності.

Я витрачаю час на природу об’єктів немовляти, тому що так багато було сказано про їх нереалістичність, натомість, твердження, що вони не пристосовані до реальності, є глибоко хибним. Це правда, що поряд зі своєю витонченою адаптаційною поведінкою немовля  наділяє свою матір нереалістичними рисами і, ймовірно, бачить її багатьма способами, які нам, дорослим, майже неможливо відтворити, хоча це не збігається з враженням, яке отримує більшість спостережень. Нехай припускається, що сприйняття, як у дорослого, так і у дитини, є активною подією, а також з урахуванням, що будь-який сприйманий об’єкт є комбінованим . Це не тільки запис того, що є “там”, але разом з цим, присутня і частина самості, яка вкладається в нього, та, що надає об’єкту значення. Коли об’єкт здебільшого є записом реальності, його можна назвати «об’єктом реальності». Коли об’єкт в основному конструюється самістю, і таким чином є записом станів самості, утворених на основі екстероцептивних та інтроцептивних даних, тоді його можна назвати об’єктом самості (селф-об’єктом ). Раніше серед аналітичних психологів (наприклад, Нойманн, 1973) існувала думка, що сприйняття дитини відбувається переважно через об’єкти самості, що вона живе у своєрідному міфологічному світі, лише поступово вибудовуючи картину реальності. Це дуже оманливий опис дитинства. Якщо, однак, передбачається ковзна шкала, яка охоплює мінливий зміст будь-якого конкретного сприйняття (реальний об’єкт – об’єкт самості), тоді в такому світлі можна робити спостереження . Схема буде враховувати проективну ідентифікацію, коли об’єкт самості може, або отримати інформацію про реальний об’єкт, або уникнути  її. Здається, що в афективно заряджених станах збільшується вплив об’єктів самості, тоді як у спокійному споглядальному дослідженні переважають реальні об’єкти.  Але такий попередній висновок не повинен дозволяти нам ігнорувати стани, в яких образ чітко не визначений, наприклад, коли очі немовляти  не відразу фокусуються. Реальні об’єкти можуть сприйматися в різних станах: враховуючи спостереження під час годування що згадувалися раніше, твердження що реальні об’єкти можуть сприйматися одночасно і безперервно, є найбільш вірогідним. Якщо ми хочемо отримати докази переваги об’єктів самості, хорошим прикладом може бути лють немовляти, простіше кажучи, ситуація, коли голодна дитина не буде нагодована грудьми. Блаженні стани спостерігаються тоді, коли переважають хороші об’єкти самості.

Хороші та погані об’єкти

Я описав хороші об’єктні стосунки. Однак, пройде небагато часу, коли з тих чи інших причин, будуть виникати кризові ситуації. Мати може не мати зв’язку зі своєю дитиною, або навпаки, так чи інакше, за таких умов з’являється поганий об’єкт. Якщо припустити, що поганий об’єкт є бета-елементом, існують різні способи як бути з ним, але спочатку потрібно зауважити, що об’єкт може бути поганим у досить перехідному сенсі:

Казали, що дитина Н. відмовляється від лівої груді, але до того часу, коли спостерігач приїхав, він уже добре нагодувався нею: те, що погано в якийсь момент, буде добре в інший, без помітних змін у навколишньому середовищі. Якщо криза є більшою і занадто болісною, це може виражатися по різному: плач, скиглення, крики, блювота, дефекація, сечовипускання, і тоді вже мати змушена щось з цим робити.

Малюк G був активним та агресивним малюком, який міг сповіщати про свої бажання досить визначено, особливо під час зміни підгузників, виступаючи із гучними та галасливими протестами. Одного разу під час грудного годування приїхав лікар, що потребував невідкладної уваги. Мати на короткий час перервалась, поклавши немовля поруч. Той почав кричати протестуючи, “почав горлати так, що заглушив всі розмови; крім того надзюрив і забрьохався”. Спочатку не було ніякої можливості його заспокоїти, і мати була сильно стурбована, хоча і відповідним чином: вона активно і наполегливо намагалася полегшити дискомфорт дитини. Нарешті вона досягла мети, що можна було продовжити годування, а згодом настав і сон. Таким чином, потенційну кризу вдалося вирішити належним чином, тож відбулася інтеграція. Такі випадки зовсім не поодинокі, і вони є прологом для подальших взаємодій.

Але мати робить більше, ніж просто діє: утримуючи (holding)  немовля в своїх думках, розмірковуючи про нього, особливо в стані материнського reverie, вона безпосередньо торкається протоментального життя свого малюка і допомагає в перетворенні бета-елементів в альфа-елементи. Саме такі інтерактивні переживання складають основу для афективно зарядженого психічного розмежування між хорошими та поганими об’єктами, між внутрішнім та зовнішнім. Я б припустив, що перед тим, як ці відмінності виникають у немовляти , досвід переживання повторюється: деінтеграція викликає реакції задоволення і невдоволення, і це призводить до інтеграції та асимілює розрізнення в психіці дитини між тим, що є добре, а що погано, що знаходиться всередині, а що зовні. Це початок створення психічних структур, що ґрунтуються на протилежностях та служать адаптації.

Особливим випадком поганого об’єкту є “відсутність груді”. Це погано, оскільки в станах голоду, її немає ні зовні, ні всередині. Немовля  переживає це як погану грудь всередині себе, і йому доводиться дещо робити  щодо цієї нестерпної ситуації. Він може зробити декілька речей, наприклад евакуювати це криками, дефекацією тощо. Але ми можемо припустити, що для нього відкритий і інший шлях, він може перетворити її на думку, яка може прийняти форму образу, що як такий, є важливим джерелом психічного життя – він відшукує «груди» в собі самому. Пізніше я буду використовувати цю концепцію як інструмент для вивчення містицизму, однак, вона не дуже корисна при описі душевних станів дитини.

Цілісні та часткові об’єкти

 Теорія самості, яку я висуваю, має відношення до теорії цілих і часткових об’єктів. Ця теорія включала припущення, що в ранньому досвіді немовляти його мати та він сам визначалися як часткові об’єкти. Пізніше, коли його досвід сприйняття розширюється, він починає розпізнавати людей, і в першу чергу свою матір як щось  ціле. Можна зауважити, що це формулювання здається занадто радикальним, оскільки виникає в голові дорослого. Судження може бути поглиблене визнанням того, що немовля проходить через досить широкий спектр переживань при грудному годуванні, отже, грудь виражає набагато більше, ніж просто механічне прикладання соска до рота.

Концепція цілого та часткового об’єктів корисна для оцінки матеріалу, який дає аналіз дітей або дорослих, коли ми виявляємо, що наші пацієнти ставляться до аналітика як до часткового об’єкта. Тож може статися так, що комунікативні прояви аналітика сприймаються скоріше як годування чи проникнення, без уваги до словесного змісту мовленого. Це може пояснюватися тим, що дитина не може знати, що об’єкт є “частковим”, поки не пізнає об’єкт цілісний, і це піднімає питання про те, що взагалі таке, цілісний об’єкт для немовляти? Ми не можемо знати, але теорія самості, яку я пропоную, передбачає, що цілісний об’єкт з’являється першим, а частковий об’єкт пізніше, вже в результаті деінтеграції.

Ці твердження можна використати для спостереження. Хороше годування, яке вже було описано вище (стор. 51), включає цілий спектр досвіду, що виходить далеко за межі досвіду, зосередженого лише навколо роту та соска. Я б припустив, що це і є стосунок немовляти через призму цілісного об’єкту: він як ціле, займається всією матір’ю, яку він знає на той час.

Чи можуть, також, бути описані часткові об’єктні стосунки? Переконаний що так. Наприклад, деякі немовлята набагато більше схильні звертати увагу власне на взяття соска і набагато менше, на розмаїття взаємодій, що цю дію супроводжує. Якщо мати іде на змову у цій тенденції, годування по типу часткового об’єкту стає наочним.

Приклад

 Мати годує немовля тримаючи його вертикально, подалі від свого тіла, якось скрутивши на своїх ногах. Лівою рукою вона тримала його за потилицю, а правою сунула пляшечку. Малюк, широко розплющеними очима, не кліпаючи, весь час дивився на малюнок на стіні.

Під час візиту майже за три місяці, Л був неспокійний і здавалося відчайдушно хотів щось мати у роті. З рота стікало трохи скислого молока – тож я його протер. Здавалося, він дратується і засмучується і знову починає плакати. Мати взяла його, поклала відпочити, і дала пляшечку з шипшиновим сиропом. Він інтенсивно смокче соску і поглинає напій, сильно повернувши голову вбік. Він випив цілу пляшку, але, схоже, цим не задовольнився. Він метушиться  і скиглить. Мати посадила його в коляску, поклала його голову на бік і вклала йому до роту ще одну пляшечку сиропу. Він знову енергійно смокче, поки не з’їдає все. Коли рідина скінчилася, кривить обличчя, смокче ще трохи, спиняється і засинає.

 Щоб не робити висновок, що стосунки між Л та його матір’ю формувалися лише на основі «часткового об’єкту», слід додати, що стосунки по типу «цілісного об’єкту» були набагато очевиднішими під час купання та зміни підгузників.

Моя думка не поширюється на інші аспекти стосунків по типу часткових і цілих об’єктів в яких, в результаті розвитку через деінтеграцію, немовля  приходить до розрізнення досвіду своєї матері, як хорошої і поганої. Передбачається (і для цього є певні докази), що хороша і погана мати (груди) переживаються як дві різні матері (груди). З досвідом немовля усвідомлює, що ці дві матері (груди) – є єдиним цілим. Я пропоную поєднати   теорію розщеплення з ідеєю передбаченої з самого початку, цілісності  об’єкту, що, зазвичай, не є очевидною. Предмет дослідження є досить хитросплетеним, тож я хочу лише продемонструвати, як теорія самості може призвести до переоцінки спостережень.

Параноїдно-шизоїдна і депресивна позиції. (Ps ↔ Dp)

Ще одну особливість раннього дитинства вперше відкрила Мелані Кляйн. Вона виявила, що існують дві позиції, які вперше проявляються в дитинстві, це параноїдно-шизоїдна та депресивна позиції. Ці позиції, як стверджується, зберігаються впродовж всього життя. Саме вона, а також Гарріс, описали як вони проявляються в дитинстві.

Однак, наскільки свідчать наші спостереження за немовлятами, виглядає так, що взагалі вони не надто часто спостерігаються у немовлят, хоча стани, що межують з ними, трапляються досить часто. Тому я схильний тимчасово приймати формули Біона для ковзаючих шкал Ps ↔   Dp, які охоплюють проміжні стани , що були наочними.

Я готовий приймати ці формулювання, оскільки вони відповідають примітивній ідентичності (Ps) і першому кроку індивідуації (Dp). Це твердження я розвинув у своїй книзі “Самість та аутизм”, тому не будемо на цьому особливо зупинятися. У цій книзі я, скоріше, не викладаю формулу Біона, яка ближча до душевних станів, що можуть бути описані, а скоріше шукаю співвідношення, розширюю та роблю концепцію більш гнучкою.

Тут я хочу додати, що я також вважаю вельми корисними концепції проективної та інтроективної ідентифікації разом із розробкою символічного прирівнювання та формування символів.

Вивчення характеристик у послідовності

Вивчаючи характеристики послідовно, стає можливим засвідчити розвиток деінтегративної дії у часі, та спостерігати, як вона вступає у взаємозв’язок з іншими, спершу дискретними моделями поведінки, поступово стаючи  характерною та стійкою поведінкою. Малюк N виявляв схильність з самого початку відводити погляд від обличчя матері під час годування; натомість, як зазначила його мати, він дивився на її джемпер, – це почалося на другому тижні по народженні. Пізніше, джемпер та інші предмети стали речами, на які не тільки слід дивитись, але й підбирати або піднімати: до трьох місяців він набирав жмутик пуху між пальців і клав їх у рот. Споглядання незабаром стає дослідженням. Запис спостерігача (коли дитині N було вісім місяців): “Він знайшов маленьку крихту на підлозі і поклав її назад на підлогу, потім він надибав довгу зелену нитку і поклав її в рот. Його мати вийняла її, – N закричав і вдарив об стіл”. До дев’яти місяців він під’їдає пух з джемперу матері і цмулить його, за пирхаючим сопінням слідує блювота, тобто він видаляє його із себе, як робила йому мати, але іншим чином. До 13 місяців збирання та під’їдання пов’язується з депресією: “Він зриває пух з маминого джемперу і тягне в рот, мати видаляє його, тож N депресує і чіпляється”. Пізніше, в тому ж спостереженні:”N вередливий і неспокійний, він витягує нитки зі джемпера матері, скручуючи їх навколо пальців, і кладе до рота; шарпається і буркотить”.

Пізніше у Н. з’явилася поведінка “збирача”, – збирання печива зі столу або з підлоги, пошук та витягання сміття із сміттєвих баків, тощо. З іншого боку, він дедалі більше прив’язувався саме до джемперу, іноді добираючись до нього щоб лагідно тертися об його пух шкірою.

Розщеплення

Використовуючи цей метод, я переконався, що корисно розрізняти дезінтеграцію та розщеплення. Приклади, які я наводив до цього моменту, можуть пояснюватися гіпотезою деінтеграції. Однак, якщо інтеграційний процес не йде слідом, тоді стає відповідним термін розщеплення, – об’єкти дитини стають не просто хорошими і поганими, але ще й безперервно переслідуючими.

Коли N було приблизно рік, його мати почала час від часу страшити його тим, що кудись піде,  а потім, раптово від’їхала кудись на кілька годин, лишивши N разом із чоловіком, що був на той момент піклувальником. N був до краю невтішний! А ні піклувальник, а ні спостерігачка нічого не змогли з цим вдіяти. Зрештою, в розпачі від «переслідуючих» фантазій, він заснув в риданнях, біля великого ніжно-рожевого слона, який лежав в його ліжечку. Ця послідовність подій, трапилася двічі, але справа цим не закінчилася. Протягом декількох тижнів малюк ставився підозріло до спостерігачки. Її приїзд, очевидно, асоціювався зі зникненням матері. Згодом його стосунки з матір’ю, і без того нестабільні, ще більше деградували. Рожевий слон ставав дедалі важливішим,  поряд із рожевим джемпером, що привернув увагу Н. ще в два тижні від народження. Джемпер став необхідною річчю для відходу до сну.

Ці події, починаючи з того як мати страшила своїм зникненням, очевидно, призвели до того, що N проектував свої погані предмети на піклувальника і спостерігачку, які обидва стали «переслідувачами». Не відбулося інтеграції, і депресивної позиції, а скоріше запанувала персекуторна депресія що приводила до засинання, яке не було в цьому випадку ознакою інтеграції, а було навпаки, захисним відсіканням, захисним розщепленням. Такий стан речей продовжувався у потребі в зручності під час сну.  Він “відщепив” втішну матір, замінивши її об’єктами – рожевим слоном і джемпером, – які, таким чином, набули характеру фетиша, а не перехідного об’єкта.

Репрезентації самості

В міру накопичення знань про дитинство все більше і більше здається, ніби «Я» немовля має у своєму розпорядженні багато характеристик, які зазвичай асоціюються з дорослістю, хоча адаптуватися потрібно до зовсім іншого середовища. Це «Я» – твердження потрібно для протидії тенденції думати, що «Я» немовляти якось цілком відрізняється від «Я» дорослого, – воно має одну і ту ж Самість впродовж усього життя, хоча форми вираження різні, особливо за рівнем складності.

Ми можемо бути здивовані тим, що немовля може робити і що, здається, він розуміє завдяки механізмам, доступним для адаптації. На початку він знає, що його «Я» не знає свідомо, але згодом, він набуває ці знання, коли самість переростає в «Я».

Багато уваги приділяється дитячому свідомому досвіду «Я» самості. Це залежить від його здатності символізувати і таким чином трансформувати свій досвід. Те, що він розвиває здатність до цього, не може викликати сумнівів, і це відображається у грі та уяві маленьких дітей. Я публікував приклади цього в попередніх публікаціях, зокрема  вивчав це у випадку з маленькою дворічною дівчинкою. Але цілком імовірно, що символізація починає розвиватися набагато раніше. Кляйн чітко дає зрозуміти, що вона вважає, що такий процес повинен розпочатися на третьому-четвертому місяці та досягти апогею приблизно на сьомому, в “депресивній позиції”. Вона також інтригуюче стверджує, що символізація лежить в основі психічного життя немовляти.

Теоретично не виникає труднощів, якщо визнати, що архетипні форми присутні при народженні, – вони регулюватимуть поведінку немовляти і постулюються як такі, що мають потенціал для психічної репрезентації. Перш за все це Кляйн, яка завдяки багатому досвіду та думкам дозволила нам підвищити довіру до цієї пропозиції. Ми можемо стверджувати, що в певний період розвитку, репрезентативні форми, які призводять до відчуття самості, – як самості, якою немовля реально є, так і самості якою воно хотіло б, та могло бути,  бажані самості і ідеальні самісні образи. Малюк розвиває почуття провини та сорому, які пов’язані з тим, яким він повинен бути, та яким він не є. Все це допомагає в організації почуття ідентичності.

Є два головних фактори що дозволяють набути цих душевних станів, по перше він має розвинути почуття часу і по друге, він повинен вміти вирізняти себе серед інших. Це означає, що він, має сформувати почуття своїх кордонів, що залежить, в свою чергу від розвитку образу тіла.

Ми ще не можемо визначити, як саме все це відбувається, але ми можемо знати, що самість вже частково репрезентується в «Я». Витоки цієї ідеї є в « Mysterium Coniunctionis» Юнга, і на яку я посилався в розділі 2 (с. 46).

Оскільки самість частково репрезентована в «Я», логічно, що решта самості має бути несвідомою. Це є значним досягненням і передбачає формування захистів самості. Біон має геніальну ідею про те, що розподіл у свідомості немовляти  відбувається через утворення “контактного бар’єру”, що складається з екрану альфа-елементів.

Докази, на мій погляд, базуються на вивченні дітей з порушеннями, і вони можуть бути природно перебільшеними в порівнянні з нормою, тож коли патологічний елемент ідентифікований, це може бути корисним для розуміння інших. Наприклад, у “Самість і аутизм” я детально описав, як у шизоїдної дитини розвилася уява, що примушувала мене думати, що начебто він жив в іншому віці, та міг стати алхіміком, настільки складними були образи, які він створив в своїх маніакальних станах. Такий прояв не є дивиною в здорових дитячих іграх та фантазіях, він складає значну частину предмету гри. Натомість, – “давайте вдаватимемо” чітко відрізняє його від повсякденного життя. Ця відмінність була недосяжна для мого маленького пацієнта.

Таким чином, з цього випливає, що магічна алхімія та містичні знаття можуть мати коріння з дитинства. Пізніше ми розглянемо ці теми з метою представлення матеріалу для порівняльної рефлексії.

Висновок

У цій главі я застосував теорію самості до самого раннього періоду життя, дитинства. Підсумовуючи я перелічу, як різні дослідники розвивали цю тему в різних сферах.

1. Юнг розробив формулу, щоб виразити структуру і динаміку сновидінь. Ця формула відповідає послідовності, яку я постулював. Я проілюстрував це на прикладі дитячого сновидіння (Fordham, 1969).

2. Теорія самості використовувалась багатьма дитячими аналітиками, і я застосував її для вивчення дитячого аутизму.

3. Це зайшло далі, ніж пояснення ефективності дитячого аналізу, оскільки це означало, що і немовлята, і діти мали психічне життя, відмінне від життя своїх батьків.

4. Це призвело до дослідження матерів та немовлят.

5. Окрім використання в дослідженні дитинства, вона використовується і в інших областях: (а) У першій главі я запропонував, що активну уяву можна сприймати як засновану на деінтеграції самості, що дає “об’єктивні” зміст, до якого суб’єкт або його «Я» могло мати стосунок. (b) Його застосували до антропології Джон Лейард, Розмарі Гордон та Ренальдо Мадуро. (c) Це забезпечило новий критерій лікування в психотерапії (див. нижче, стор. Xxff). Інтеграції недостатньо; бажано забезпечити, щоб пацієнт міг деінтегрувати і пройти через інтегративні послідовності, (d) ідеї були використані як центральна тема Кеннета Ламберта у його книзі “Analysis, RepairandIndividuation.”.

З усього цього видно, що концепція самості, яка вперше була висунута в 1947 р., була, використовуючи формулу Штейна, “пропрацьована” і призвела до того, що стала менш абстрактною, а скоріше описом психічного функціонування, якому надається значення. Вона також виявилась цінною на різних рівнях психічного функціонування та у різних вікових групах.

Post a comment