No comments yet

Афективне ядро Самості: нейроархетипічний погляд на засадах суб’єктивності людини (та тварини)

Переклад Анни Стембковської

Фахова редакція Дмитра Залеського

Antonio Alcaro1,2 Stefano Carta3 і  Jaak Panksepp4

  • 1 Фонд Св. Лючії, Європейський центр досліджень мозку, Рим, Італія
  • 2 Associazione Italiana Gestalt Analitica (AIGA), Рим, Італія
  • 3 Кафедра педагогіки, психології та філософії Університету Кальярі, Кальярі, Італія
  • 4 Кафедра інтегративної фізіології та неврології, Коледж ветеринарної медицини, Університет штату Вашингтон, Пулман, Вашингтон, США

REVIEW article

Front. Psychol., 01 September 2017 | https://doi.org/10.3389/fpsyg.2017.01424

Психологи зазвичай розглядали «Самість» як об’єкт досвіду, що з’являється тоді, коли людина сприймає своє існування, свою екзистенцію, в полі свідомості. Відповідно до такої точки зору, саморепрезентуючу спроможність людського розуму пов’язували з кортиколімбічними процесами навчання, що мають місце в межах індивідуального розвитку. З іншого боку, Карл Густав Юнг розглядав Самість як ядро нашої особистості, в її свідомих і несвідомих аспектах, а також у її реальних і потенційних формах. На думку Юнга, Самість походить від вродженої динамічної структури, що інтегрує основні рушії нашого «мозку-розуму» та веде як до інстинктивних поведінкових дій, так і до архетипних психологічних переживань. Цікаво, що останні нейроетологічні дослідження вказують на те, що наша суб’єктивна ідентичність ґрунтується на архаїчних нейропсихічних процесах, які в людей спільні з іншими тваринами та є складовою їхнього вродженого системного репертуару. Дійсно, мозкова діяльність у підкіркових серединних структурах (ПКСС) невід’ємно пов’язана з появою прототипних афективних станів, які не лише гнучко впливають на нашу поведінку, а й змінюють поле нашої свідомості, породжуючи специфічні почуття чи настрої, які складають першу форму самоорієнтації в світі. Більше того, така афективна динаміка відіграє центральну роль в організації індивідуальної особистості та в еволюції всіх інших (більш складних) психологічних функцій. Отже, на основі зіставлення деяких сучасних передових наукових досліджень і певних психологічних інтуїтивних здогадок Юнга, ми хотіли б дослідити тут перший нейроеволюційний шар людського розуму, який ми називаємо афективним ядром Самості.

«Я давно думав, що, якщо існує якась аналогія між психічними та фізіологічними процесами, організуюча система мозку мала б лежати в підкірці на стовбурі мозку. Ця здогадка випливає з розгляду психології архетипу [Самості], що має центральне значення та повсюдно поширений, як представлено в символах мандали. …Причиною, яка привела мене до гіпотези щодо локалізації фізіологічної основи цього архетипу в стовбурі мозку, був той психологічний факт, що окрім того, що він окремо відіграє роль впорядкування й орієнтування, його об’єднуючі властивості є переважно афективними. Я б припустив, що така підкіркова система може якимось чином відображати властивість архетипової форми несвідомого».

Jung (1958, para. 582).

Вступ

У західній філософській і науковій традиції психічне суб’єктивне життя, як правило, вважається прерогативою людських істот, що виникає внаслідок діяльності високорозвинених і складних неокортикальних когнітивних функцій. Ці погляди підтримуються популярною нейрокогнітивною парадигмою, яка все ще застосовується для локалізації суб’єктивних почуттів у вищих лімбічних і кортикальних ділянках мозку (LeDoux, 1996; Rolls, 1999; Kandel, 2005), пропагуючи віру в те, що свідомість виникає лише зсередини таламокортикальних мереж (Edelman, 1989; Crick, 1994). Відповідно до таких поглядів, психоаналітики та когнітивні психологи вважали, що суб’єктивність набувається під час індивідуального розвитку людини та в результаті інтроєкції деяких операційних моделей, пов’язаних із прив’язаністю, що призводить до свого роду рефлексивного самосприйняття (Stern, 1985; Schore, 1994; Fonagy, 2001).

Переконлива версія такого кортикокогнітивного антропоцентризму нещодавно була підтверджена в декількох публікаціях Джозефом Леду (LeDoux, 2015; LeDoux and Brown, 2017). Він розглядає суб’єктивний досвід людини як результат кортикальних процесів вищого порядку, що залучені до когнітивних інтерпретацій нашого буття в світі. Обмеження такого підходу випливає з помилкової думки, що суб’єктивний досвід обов’язково відповідає факту самоусвідомлення щодо такого досвіду, оскільки це можна перевірити, запитавши в людини «що ти відчуваєш?». І навпаки, багато різних дослідників у галузі психології, філософії та нейронауки визнали існування суб’єктивних переживань без самоусвідомлення, що, мабуть, постає лише вторинним еволюційним продуктом нашого психічного життя (James, 1890/1950; Edelman, 1992; Searle, 1992; Damasio, 2010).

Відповідно до емпіричної точки зору James (1890/1950), нейрофілософ Георг Нортхофф визначив «феноменальну мінімальну Самість» як дорефлексивну форму суб’єктивності, що передбачає досвід, який визначається певними (до)свідомими характеристиками, або «кваліа», та імпліцитне відчуття приналежності до такого досвіду (Northoff, 2013; Northoff et al., 2014). Перевага такого визначення полягає в висвітленні двох необхідних і достатніх характеристик Самості: інтенціональності та свідомої чутливості (McGinn, 1989; Searle, 1991). Інтенціональність як цілеспрямований організований процес можна прирівняти до опису Самості як динамічного процесу складання патернів, що розгортається в напрямку до цілі. Свідомість – це процес, завдяки якому потік динамічних змін, що захоплюють Самість, супроводжується якісними феноменальними переживаннями.

Емпіричні дані про людину вказують на те, що «мінімальна Самість» пов’язана з ментальними образами й обробкою уявлень, які виринають в результаті «активності в стані спокою» КСС (Qin and Northoff, 2011; Musholt, 2013; Northoff et al., 2014; Hu et al., 2016; Weiler et al., 2016; LeDoux and Brown, 2017). Більше того, КСС анатомічно та функціонально тісно пов’язані з набором ПКСС (Northoff and Panksepp, 2008; Panksepp and Northoff, 2009), які вважаються нейрофізіологічним субстратом форми, що предувала суб’єктивності, які один із членів цієї дослідницької групи назвав «Ядерна Самість» (Panksepp, 1998b) і «прото-Самість» Damasio (1999). Цікаво, що ПКСС є найемоційнішими частинами нашого мозку (можливо, навіть більше, ніж лімбічна система, що привертає надмірну увагу), а афективна нейродинаміка, що виникає в ПКСС, відіграє центральну роль в організації людської особистості (Panksepp, 1998b2007Davis et al., 2003Northoff et al., 2006Davis and Panksepp, 2011Panksepp and Davis, 2014Montag et al., 2016). Отже, як пряме вираження внутрішніх режимів функціонування – «намірів у дії» (Panksepp, 1998b) – афекти можуть розглядатися як основні організатори Самості(Panksepp, 1998a,b200520102011Damasio, 1999Denton, 2006), та виражають форму рудиментарної свідомості (або протосвідомості), яка характеризується первинними процесами та безпредметними (аноетичними) почуттями (Alcaro and Panksepp, 2014).

На початку цієї статті ми цитували текст Юнга, який містить три більш-менш прямо виражені основні тези:

(1) Серед усіх інших юнгіанських архетипів1 є один (Самість), який має центральне значення та універсально розподілений і представлений у високоорганізованих геометричних (і символічних) «мандалічних» візерунках (Jung, 1933/19501951) (Рис. 1).

РИС. 1. Приклад мандали.

(2) Якщо існує якась відповідність між мозком і психікою, то фізіологічні основи Самості можуть бути локалізовані в стовбурі мозку, який є основоположною організуючою системою всього мозку та розуму.

(3) Окрім ролі впорядкування й орієнтування об’єднуючі властивості Самості переважно афективні.

Відповідно, ми думаємо, що такі твердження Юнга не лише були досить далекоглядними, а й насправді відкривають можливості зв’язати його теорію психічного з новітніми науковими теоріями та відкриттями сучасності.

Підкіркове ядро Самості

Півкулі головного мозку людини пов’язані зі спинним мозком і рештою тіла через набір ПКСС, функціональна анатомія яких наближається до зрілості при народженні (Рис. 2). У своїх новаторських нейроеволюційних роботах MacLean (1990) визначає ПКСС я «рептильний мозок», оскільки вони вже присутні в рептилій і зберігаються досить гомологічно (а не абсолютно незмінно) в стратифікованій формі в істот від птахів до ссавців. Незважаючи на те, що ця метафора зазнала значної критики, ми передбачаємо, що вона мала на увазі, що це «первинний процес», гомологічно спільний (але з варіаціями, типовими для різних різновидів) для всіх хребетних.

РИС. 2. Схематична ілюстрація серединних структур мозку. Підкіркові серединні структури (синім кольором): Hyp – гіпоталамус; IC – нижній пагорб; LC – блакитна пляма; МТ – медіодорсальний таламус; NTS – ядра одиночного тракта; PAG – колопровідна сіра речовина; Ra – ядра шву; SC – верхній пагорб; VTA – вентральна область покришки. Кортикальні серединні структури (сірим кольором): DMPFC – дорсальна медіальна префронтальна кора; MOPFC – медіальна орбітальна префронтальна кора; MPC – медіальна тім’яна кора; PACC – перед- і субгенуальна передня цингулярна кора; PCC – задня цингулярна кора; RSC – ретроспленальна кора; SACC – надгенуальна передня цингулярна кора; VMPFC – вентральна медіальна префронтальна кора.

Дослідження на людях і тваринах показують, що ураження ПКСС викликають кому мозку та припинення будь-якої форми психічного й інтенційного життя: вся психічна діяльність руйнується, а організми стають зомбі-подібними, демонструючи переважно вегетативне існування без інтенційності (Panksepp, 1998a,bWatt and Pincus, 2004Merker, 2007Panksepp and Biven, 2012). Більше того, дефіцит стає тим важчим, чим нижче по нейро-осі відбувається ушкодження. Наприклад, експериментальні дослідження на тваринах вказують на те, що повне руйнування колопровідної сірої речовини (PAG), що лежить в основі ПКСС, призводить до повного руйнування обробки навколишніх подій що стосуються саме себе. При повному ушкодженні PAG порушується вся діяльність, спрямована на світ. За певними параметрами тварини не сплять, але, здається, вони не усвідомлюють речі якимось значущим чином (Panksepp and Biven, 2012, стор. 409).

З іншого боку значні ураження кортикальної мантії та верхніх лімбічних часток не руйнують поле свідомості. Наприклад, тварини, яких позбавляли кори на ранніх етапах життя, підтримували неабиякий рівень поведінкової узгодженості, інтенційності та спонтанності. Вони не лише демонструють здатність вчитися на основі подій із позитивним чи негативним підкріпленням, а й фактично вони емоційніші, ніж тварини з неушкодженим мозком (Huston and Borbely, 19731974).

Відповідну доказову базу щодо людей сформовано на основі стану, що називається гідроцефалією, при якому кора головного мозку та вищі лімбічні ділянки повністю руйнуються внутрішньоутробно, при цьому більшість підкіркових мереж залишаються функціональними. Дивно, але такі діти з гідроцефалією виявляють багато ознак позитивних і негативних афективних станів. Наприклад, вони:

«[…] виражають задоволення посмішкою та сміхом, а відразу – «метушливим» вигином спини та плачем (у багатьох градаціях ці емоційні стани оживляють їхні обличчя). Знайомий дорослий може використовувати таку чутливість, щоб створювати ігрові послідовності, які передбачувано прогресують від усмішки, до хихикання, сміху та сильного збудження дитини» (Merker, 2007, стор.79).

Більше того, вони також демонструють певні форми афективного навчання та пам’яті. Вони:

«[…] реалізують поведінкові ініціативи в межах жорстких обмежень їхніх моторних вад у формі інструментальної поведінки, наприклад, створюють галас, б’ючи ногами брязкальця, що висять у спеціальній рамі, сконструйованій для цієї мети («маленька кімната»), або активують улюблені іграшки клавішами – ймовірно, на основі асоціативного засвоєння зв’язку між діями та їхніми наслідками. Така поведінка супроводжується відповідними ситуації ознаками задоволення та збудження з боку дитини» (Merker, 2007).

Підсумовуючи, дані досліджень тварин і людей демонструють, що первинна форма Самості виникає в межах ПКСС, і що всі інші складні форми ментального життя можуть залежати від цих областей мозку, оскільки ураження або порушення ПКСС спричиняють колапс усієї свідомої та/або інтенційної діяльності. Незважаючи на той факт, що член цієї дослідницької групи назвав цю структуру «ядерна Самість» (Panksepp, 1998b), а Damasio (1999) «прото-Самістю», тут ми хотіли б прийняти визначення «афективне ядро Самості», щоб підкреслити абсолютну актуальність афективного виміру. Дійсно, як наслідок своєї внутрішньої нейрофізіології та нейроанатомічної організації, ПКСС залучені до виникнення основних афективних станів, які диференціюють у межах трьох категорій (Panksepp and Biven, 2012):

(1) Гомеостатичні/вісцеральні афекти стосуються внутрішніх тілесних станів, які сприймаються на свідомому рівні як загальний настрій і почуття. Дійсно, ПКСС отримують інформацію безпосередньо від організму й, своєю чергою, регулюють вісцеральні та соматичні стани, контролюючи ендокринну, екзокринну й автономну нервову системи 2 (Damasio, 19961999Porges, 2011). Через жорсткий зв’язок із «внутрішнім середовищем» тіла (Bernard, 1865/1961) ПКСС також називають «вісцеральним мозком» (MacLean, 1990).

(2) Інстинктивні/емоційні афекти стосуються власне притаманних і важливих настанов до дії, наближення або уникнення певних ситуацій (див. наступний абзац). Справді, ПКСС еволюційно вже забезпечені нейронними системами, які запускають і контролюють інстинктивні патерни дії та пози, необхідні для виживання та розмноження організму (наприклад, опорно-рухові й орієнтаційні рухи, сексуальну поведінку, поведінку ковтання тощо) (Tinbergen, 1951Lorenz, 1965Panksepp, 1998bDenton, 2006Arminjon et al., 2010). Деякі з таких інстинктивних патернів складаються з основних емоційних настроїв, таких як страх, гнів чи радість тощо (Panksepp, 1998b) (див. наступний абзац).

(3) Сенсорні афекти відносяться до елементарних перцептивних переживань із внутрішньою афективною цінністю, таких як відчуття дотику, спроможність почути заспокійливі або тривожні звуки, відчуття тепла чи холоду, солодкий чи гіркий смаки тощо. Дійсно, ПКСС забезпечуються деякими первинними сенсорними проміжними станціями для екстероцептивного та пропріоцептивного сприйняття (Merker, 2007). Цікаво, що такі підкоркові зони сприйняття тісно пов’язані з нервовими моторними ядрами, відповідальними за спрямування уваги, такими як верхній пагорб та/або оптичний тектум, який контролює рухи очей (Stein et al., 2002).

Емоційні афекти

Дослідження мозку з електричною стимуляцією3 дозволили локалізувати в межах ПКСС різноманітні операційні системи мозку ссавців, активація яких відповідає за появу принаймні семи основних емоційних станів (Panksepp, 1998a,b20052010Panksepp and Biven, 2012): системи ПОШУКУ, системи ГНІВУ, системи СТРАХУ, системи ПОХОТІ, системи ПІКЛУВАННЯ, системи ПАНІКИ/СЕПАРАЦІЙНОГО СМУТКУ та системи ГРИ (Рис. 3). Чотири з таких емоційних систем також були виявлені в мозку рептилій, хоча, можливо, їм бракувало (або вони були лише обмежено розвинені) певних соціальних емоцій, що розвинулися нещодавно (ПІКЛУВАННЯ, ПАНІКА/СКОРБОТА та ГРА).

РИС. 3. Перелік основних емоційних систем із їхньою нейроанатомією та нейрохімією. Червоним кольором показані позитивно-збудливі емоційні стани, тоді як синім виділено негативно-аверсивні емоційні стани. Ach – ахетилхолін; alpha-MSH – альфа-меланоцитостимулюючий гормон; BNST – опорне ядро термінального тяжу; CCK – холецистокінін; CRF – фактор, що сприяє вивільненню кортикотропіну; DA – дофамін; DBI – інгібітор зв’язування діазепаму; LH-RH – гормон, що вивільняє лютеїнізуючий гормон; NPY – нейропептид Y; PAG – колопровідна сіра речовина; TRH – гормон, що вивільняє тиреотропін; VTA – вентральна тегментальна область.

Емоційні операційні системи – це інстинктивні нейронні пристрої, що випускають низку скоординованих та інтегрованих відповідей, які формують характерний репертуар емоцій4. Більше того, дані на прикладах тварин і людей переконливо свідчать про те, що активація кожної емоційної системи змінює суб’єктивний стан організму та призводить до виникнення характерних почуттів, які сприймаються на свідомому або досвідомому рівні. І справді, люди описують сильні емоційні почуття під час електричної стимуляції ПКСС (Heath, 19641996); тоді як у тварин таке стимулювання завжди викликає ефекти винагородження або відрази, що, ймовірно, впливатимуть на їхню поведінку в майбутньому (Panksepp, 20102015).

(До)свідомі характеристики емоцій невід’ємно пов’язані з їхнім інтенційним характером, оскільки позитивні та негативні афективні почуття завжди відображають намір наблизитися або уникнути певних ситуацій, що дозволяє визначити емоції як первинні форми інтенційних станів. Наприклад, стан ПОШУКУ спонукає організм до пошуку основних ресурсів (їжі, води, сексу тощо), СТРАХУ – до уникнення джерела небезпеки тощо5. Отже, емоції завжди виражають диспозиційно-інтенційний характер, налаштовуючи організм на певне ставлення до того, що пропонує світ, таким чином визначаючи основні афективні установки тварин і (в поєднанні з корковими мережами) сфери поведінкових стратегій. Така телеологічна точка зору, основоположна й для моделі психіки Юнга, розглядає емоційні афекти як самосприйняття внутрішніх режимів функціонування – «намірів у дії» (Panksepp, 1998b) – що виражає форму «аноетичної» свідомості, що є першим первинним шаром мозку, в якому ядерна Самість афективно переживає власне відчуття себе6.

Відповідно до останніх нелінійних динамічних теорій (Freeman, 1999Brown, 2002Llinas, 2002), емоційні афекти можна більш адекватно ідентифікувати як нейродинамічні закономірності, що виникають в межах ПКСС, а потім по всьому мозку та тілу, викликаючи тяжіння в діяльності організму та підштовхуючи його до конкретних «басейнів» нейрональної активації (див. також Panksepp, 2000Krieger, 2014). Таким чином, емоційні афекти виступають у ролі векторів, що орієнтують ансамбль поведінкової та ментальної діяльності на конкретні напрямки й орбіти смислів. Коли вони передаються в напрямку до спинного мозку та інших рухових або вісцеральних ефекторних систем, вони стають інтегрованими ансамблями фізіологічних і поведінкових інстинктивних реакцій. Розсіюючись у вищі ділянки мозку, вони можуть приймати форму ансамблів ментальних репрезентацій (архетипних образів або думок), що тяжіють до характерного афективного ядра (Рис. 4).

РИС. 4. Схематична ілюстрація висхідного та низхідного шляхів передачі основних афективних нейродинамічних станів, що виникають у межах ПКСС.

Коли нейродинамічні патерни розвиваються жорстко й автоматично, вони породжують стереотипні поведінкові або психічні дії, що характеризуються компульсивністю та впливають на суб’єктивний світ як зовнішні фактори або, використовуючи юнгіанську термінологію, як «ектопсихічні фактори»:

«Серед психологічних факторів, що визначають поведінку людини, інстинкти є головними силами, що спонукають психічні події. […] Якщо ми розглядатимемо появу психіки як відносно недавню подію в історії еволюції та припустимо, що психічна функція – це явище, що супроводжує нервову систему, яка тим чи іншим чином стала централізованою, то було б важко повірити, що з самого початку інстинкти мали психічний характер. І оскільки зв’язок психіки з мозком є більш вірогідним припущенням, ніж психічна природа життя загалом, я вважаю характеристику компульсивності інстинкту ектопсихічним7 фактором. Тим не менше, він є психологічно важливим, оскільки призводить до формування структур або патернів, які можна розглядати як визначальні фактори поведінки людини» (Jung, 1937/1942, п. 234).

Однак емоційні стани відрізняються від жорстких поведінкових автоматизмів, оскільки ансамбль дій, що координуються кожною емоційною системою, гнучко організується та модулюється. Унаслідок цього емоції осмислюються як «гнучкі патерни дій» (Llinas, 2002), які реагують на тригерні стимули, але також передбачають майбутні події, готують організм до того, щоб справлятися з невизначеними ситуаціями, та, за достатності неокортексу, орієнтувати його установки відповідно до конкретних інтенційних маршрутів. Внутрішня недетермінована якість патернів емоційних станів відкриває матеріальну/органічну структуру для входу психічного інтенційного/свідомого збудника (Bergson, 1896/1991). Як підкреслював Юнг:

«[…] Безпосереднім визначальним фактором є не ектопластичний інстинкт, а структура, що виникає в результаті взаємодії інстинкту та поточної психічної ситуації. Таким чином, визначальним фактором буде модифікований інстинкт. Зміни, що їх зазнає інстинкт, настільки ж значущі, як і різниця між кольором, який ми бачимо, й об’єктивною довжиною хвилі, що його продукує. Інстинкт як ектопсихічний фактор просто відіграватиме роль стимулу, тоді як інстинкт як психічний феномен представляв би асиміляцію цього стимулу до вже існуючого патерну. Цей процес слід назвати. Я б назвав його терміном «психізація»8» (Jung, 1937/1942, п. 234).

Основні афекти як архетипні «психоїдні» стани та двоаспектний монізм

На поточний історичний момент наукові дослідження не можуть пояснити, як нейродинамічна діяльність ПКСС пов’язана з появою основних афективних станів, які переживаються на суб’єктивному рівні (свідомість) і які можуть телеологічно впливати на хід матеріальних подій (інтенційність) (Jonas, 1976Searle, 1992). Ця складність, ймовірно, виникає, коли суб’єктивні стани (переживання від першої особи) спрощено виводять з об’єктивних матеріальних процесів (подій від третьої особи) при помилковій спробі обмежити інтенсивне та нелокалізоване явище в межах тривимірного просторового поля (Bergson, 1896/1991).

Дуже впливова емпірично орієнтована філософська традиція розглядає афективне почуття як внутрішньо пов’язане зі сприйняттям внутрішніх вісцеральних та тілесних станів, своєрідну інтегровану ентероцепцію. Найвідоміша теорія в цьому підході була висунута незалежно James (1884) і Lange (1887). Вони припустили, що афективні почуття відображають кортикально-когнітивну репрезентацію периферично-несвідомого збудження, що активується в організмі певними інстинктивними/емоційними пристроями. Нещодавно Антоніо Дамасіо запропонував нову версію теорії Джеймса-Ланге, виправивши її початковий кортикоцентризм і припустивши, що ПКСС залучені до першого етапу репрезентації соматичних і вісцеральних станів (Damasio, 199619992010).

Концепція Дамасіо має прикметних попередників в історії психоаналізу. Насправді, розглядаючи афекти як стани вісцеральної напруги та розслабленості, Фройд писав:

«Ід, відрізане від зовнішнього світу, має власний світ сприйняття. Воно виявляє з надзвичайною гостротою певні зміни всередині, особливо коливання напруженості своїх інстинктивних потреб, і ці зміни стають усвідомленими як почуття в серіях задоволення-незадоволення» (Freud, 1940/1964, стор. 190).

Нещодавно фройдистські вісцеральні погляди знову підхопили нейропсихоаналітики, які постулюють сувору відповідність між внутрішнім фізіологічним середовищем і психічним світом осіб (Solms and Turnbull, 2002). Згідно з такою точкою зору, афективні почуття пов’язані з процесом гомеостазу (Cannon, 1929Denton, 2006), а потім із повідомленнями про виживання та репродуктивний успіх чи невдачу, які тіло посилає мозку-розуму. Більше того, останні розробки в нейропсихоаналітичному гомеостатичному підході також свідчать про те, що втілена взаємодія з іншими людьми в дитинстві дозволяє «менталізувати» основні вісцеральні відчуття, перетворюючи грубе внутрішнє сприйняття на суб’єктивні почуття (Fotopoulou and Tsakiris, 2017).

Однак фізіологічний зв’язок ПКСС із внутрішнім і зовнішнім середовищем організму не означає, що афективні почуття просто походять від нейрокогнітивних репрезентацій вісцеральних і соматичних функцій: наприклад, розмірковуючи про природу афектів, сам Фройд стверджував, що скептично ставиться до того, що:

«Цей перелік дозволив нам дійти до суті афекту. Здається, ми бачимо глибше в випадку певних афектів і усвідомлюємо, що основним […] є повторення певного особливого значущого досвіду. Цей досвід міг бути лише дуже раннім враженням дуже загального характеру, розміщеним у передісторії не окремої людини, а виду» (Фройд, [28], стор. 395).

У цьому надзвичайно значущому пасажі Фройд відмовляється від своєї традиційної редукціоністської точки зору, прийнявши ламарківський та антиредукціоністський підхід9. За його словами, внутрішнє ядро афекту – це не просто соматичний матеріальний процес, а психічна подія («дуже раннє враження дуже загального характеру, розміщене в передісторії не окремої людини, а виду»). Тому редукціоністська позиція не повинна виключати більш всеохоплюючої, нередукційної парадигми, яку Юнг постійно розробляв у своїх працях. Мабуть найкращий приклад такого подвійного бачення (редуктивного та нередуктивного) можна знайти в нарисі «Про природу психічного» (Jung, 1947/1954), де він бере до уваги як біологічні компоненти (наприклад, інстинктивні «патерни поведінки» в тварин і людини), так і їхній зв’язок із непричинними принципами, пов’язаними з фізикою елементарних часток.

Це питання безпосередньо підводить нас до філософської позиції, відомої як «двоаспектний монізм», яку прийняв спочатку Спіноза (див. Ravven, 2013), а також Юнг і Паулі багато років тому (Atmanspacher, 2012), а нещодавно повторно запропонував Марк Солмс та інші нейропсихоаналітики (Kaplan-Solms and Solms, 2000). Відповідно до такої точки зору, матеріальний і суб’єктивний світи є двома взаємодоповнюючими проявами унікальної, хоча, можливо, й непізнаваної унітарної реальності, яку Юнг описує поняттям «психоїдне». Наявність такого основного виміру широко підкреслюється в східній культурній традиції, а також у деяких західних філософів, таких як А.Н. Withehead (1929). У ХХ столітті його існування було виявлене в ході вивчення квантомеханічних процесів у фізиці та несвідомих процесів в аналітичній психології10. Обидві дисципліни визнавали вплив невидимих (парадоксальних) явищ у межах нормального потоку видимих матеріальних і психічних подій.

Сьогодні застосування нелінійних динамічних теорій у сфері неврології (Freeman, 1999Brown, 2002Llinas, 2002Krieger, 2014), зміщуючи рівень неврологічного аналізу з матеріально-нейрохімічного рівня на рівень нематеріально-електричного поля, теоретично відкриває шлях до переходу від фізики масивних тіл до квантової фізики, а, отже, до рівня реальності, в якій синхроністичні явища можуть бути раціонально припустимими11 (Jung, 1955Bohm, 1980/1981Penrose, 1989Brown, 2002). Наприклад, невропатолог Brown (2002), який інтегрував філософію процесу Вайтхеда до найновіших відкриттів нейронауки, розглядає Самість як мікрогентичний коливальний квантистичний процес, що піднімається в мозку з глибини (підкірки) на поверхню (кортикальний рівень), породжуючи моменти свідомості , які поступово еволюціонують від чистого безоб’єктного збудження до складних репрезентацій і саморепрезентації12.

Відповідно до таких спекулятивних гіпотез, ми можемо представити ядерні афекти як «архетипи як такі», первинні організовані конфігурації внутрішніх оціночних подій, які розкриваються як у мозково-поведінкових діях/патернах станів (об’єктивна сфера), так і в інтенсивних афективних почуттях (суб’єктивна сфера). Такі архетипні психоїдні події, ймовірно, відповідають на фізичному описовому рівні динамічній структурі квантових мікрохвиль глобального поля, що відбиваються в ПКСС13 (див. Brown, 2002). Як ампліфікацію квантистичних мікрохвиль (Penrose, 1989Brown, 2002) мозок можна правильніше розглядати як трансформаторну станцію, що з’єднує розум і матерію й актуалізує психологічні процеси в лінійному просторово-часовому вимірі. Як пропонував Юнг:

«Можна припустити, що психіка поступово піднімається від дрібної розтяжності до нескінченної інтенсивності, виходячи за межі, наприклад, швидкості світла, й тим самим іреалізуючи тіло. […] У світлі такого підходу мозок може бути трансформаторною станцією, де відносно нескінченна напруга або інтенсивність власне психіки перетворюється на відчутні частоти або «розширення». І навпаки, згасання інтроспективного сприйняття тіла пояснюється поступовою «психізацією», тобто інтенсифікацією за рахунок розширення.

Психіка = найвища інтенсивність у найменшому просторі. НЕРОЗШИРЕНА ІНТЕНСИВНІСТЬ14»

(C.G. Jung ∼Carl Jung, Letters Vol. II, PP 43–47).

Афекти як первинні організуючі фактори суб’єктивного життя

Нещодавні нейрологічні формулювання підтверджують, що афективність – це первинна форма суб’єктивності. А саме було визнано, що афекти виражають збільшену, розсіяну та первинну чутливість, позбавлену будь-якого конкретного змісту або чіткого когнітивного розрізнення між зовнішньо-об’єктивним і внутрішньо-суб’єктивним світом. Таку первинну та безоб’єктну чутливість також називають «аноетичною» свідомістю (або протосвідомістю), «[…] немисленнєвою формою досвіду, яка може бути афективно інтенсивною, не будучи відомою» (Solms and Panksepp, 2012, стор. 149)15. Це «рудиментарний стан вегетативної свідомості […] з основоположною формою «самопереживання» від першої особи, що спирається на афективні стани досвіду та сире сенсорне та перцептивне психічне існування» (Vandekerckhove and Panksepp, 2009, стор. 1). У цьому контексті аноетичні протосвідомі почуття виникають як нейродинамічний «гребінь хвилі» з безперервного потоку дифузного збудження без фокусу чи наміру (настрій) 16.

По суті афективність вважали основоположною рисою мозку-розуму багато піонерів на ранніх етапах, включаючи Джона Г’юлінгса Джексона, а також Ойгена Блейлера, одного з найважливіших партнерів у науковій кар’єрі Юнга. Ось що писав Блейлер у своїй знаковій праці про психози:

«[…] У маленької дитини афективність повністю розвинена; всі афекти, наявні в дорослого, в неї повністю розвинені. І навпаки, інтелект дитини позбавлений змісту, а логічні процеси відносно слабкі» (Bleuler, 1906/1912, стор. 24, переклад наш).

Крім того Юнг із самого початку (тобто від його «Досліджень асоціацій» (Jung, 1904/1905)) вважав афекти й афективні почуття абсолютною актуальними для суб’єктивного психічного життя, як це підкреслюється в наступному уривку:

«Кожному психічному процесу притаманна ціннісна якість, а саме чуттєвий тон. Він вказує на ступінь впливу процесу на суб’єкта або на те, наскільки він є значущим для нього (тією мірою, наскільки цей процес взагалі сягає свідомості). Саме через «афект» суб’єкт стає залученим і відчуває всю вагу реальності» (Jung, 1959/1978, п. 61).

Таким чином Юнг розглядав афекти як сили, які приваблюють суб’єкта та переживаються в формі характерних почуттів. У цьому сенсі Jung (1928/1948) замінив теорію імпульсів (потягу) Фройда набагато переконливішою теорією зв’язуючої сили поля (у психологічному плані – афекту), яка поляризує патерни чи психічні репрезентації та наділяє їх цінністю.

Отже афекти можуть розглядатися як трансперсональні форми досвіду, що захоплюють первинне суб’єктивне поле, яке ще не є індивідуально свідомим (або самоусвідомлюючим), оскільки воно живе в недиференційованому континуумі організм/середовище. У той же час афекти є містком між колективним та індивідуальним розумом, між інстинктивним спадком виду й особистим досвідом, накопиченим в індивідуальному житті. Як описує член цієї дослідницької групи:

«Забезпечуючи спільну нейронну платформу для різноманітного афективного досвіду, ядерна Самість може вважатися номотетичною (універсальною) функцією мозку. Оскільки ядерна Самість поряд з багатьма сирими почуттями, які вона формує, взаємодіє з вищими когнітивними […] процесами, вона сприяє появі різних ідеографічних (індивідуально унікальних, вдосконалених досвідом) розширених самостей у процесі дозрівання мозку» (Panksepp and Biven, 2012, стор. 392).

Хоча спочатку афекти є безпредметними переживаннями, вони забезпечують поле, завдяки якому всі вхідні стимули/переживання сприйняття інтегруються в єдиний свідомий та інтенційний стан. Більше того, афективні стани здійснюють потужну модуляцію будь-якої форми індивідуального навчання й асоціативної пам’яті (властивість модуляції навчання) (Panksepp and Biven, 2012Vandekerckhove et al., 2014). Таким чином, весь особистий досвід, накопичений протягом індивідуальної історії, приймає форму кластерів (або комплексів) слідів пам’яті сприйняття, що тяжіють до афекту. Саме таку ідею розвинув Jung (1960) у вигляді концепції «комплексів із чуттєвим тоном», які він розглядав як психологічні структури, що об’єднують різні психічні змісти та репрезентації на основі спільного афективного стану17. Кожний комплекс об’єднаний однією й тією ж емоцією, яка визначає його ядро змісту й організовує досвід, сприйняття й афект навколо постійної центральної теми. Наприклад, комплекс неповноцінності – це констеляція спогадів, думок і фантазій, пов’язаних із браком самоцінності, сумнівами та невпевненістю в собі та почуттями невідповідності стандартам.

Так, говорячи про комплекс, Юнг писав: «Констелююча сила його ядерного елемента відповідає його ціннісній інтенсивності, тобто його енергії» (Jung, 1928/1948, §19, курсив Юнга). У цьому ж дусі він також писав: «Це було б непростимим гріхом та упущенням, якби ми не помічали чуттєвої цінності архетипу. Це надзвичайно важливо як теоретично, так і терапевтично» [ЗТ 8, п. 411], оскільки архетип – це «[…] жива система реакцій і схильностей», пов’язана з живою особистістю «[…] містком емоцій» [ЗТ 18, п. 589].

Юнгіанська теорія комплексів із чуттєвим тоном є розробкою роботи П’єра Жане щодо автономних фіксованих ідей. Відповідно до Janet (1889), фіксовані ідеї – це ментальні образи або думки, що мають високий емоційний заряд і набувають перебільшених пропорцій, тому вони зазвичай можуть бути не інтегрованими до его-свідомості та ізольованими від звичної особистості, створюючи дисоційовані стани розуму (Monahan, 2009). Однак, на відміну від оригінальної теорії Жане, Юнг стверджував, що дисоціативний аспект комплексів, як правило, зворотний, тому вони можуть значно або більше інтегруватися відповідно до ситуації, що складається на даний момент. Тільки за важких психічних патологій, таких як психози, певні комплекси назавжди дисоціюються від свідомого его, й особистість стає фрагментованою.

Багатошарова нейро-еволюційна архітектура Самості

Багато авторів висували гіпотезу, що Самість не є унітарним явищем, і що її можна диференціювати як нашарування, які формувалися в процесі еволюції (James, 1890/1950). Психоаналітики широко використовували археологічну метафору для опису людського розуму. Наприклад, Зигмунд Фройд бачив психіку як древнє місто, як-от Рим, де хід часу відбився в монументальних стратифікаціях від античності до сучасної епохи. Дослідження багатошарової організації людського розуму були емпірично збагачені завдяки внеску нейронаук. Джон Гаглінгс Джексон, батько англійської неврології, був, мабуть, першим нейрофізіологом, який запропонував чіткий ієрархічний опис функціонування мозку (див. Franz and Gillett, 2011), а його цікаві здогадки отримали подальший розвиток у роботах Lurija (1962). Більше того, інтегруючи нейроанатомічні погляди на людину та тварин, MacLean (1990) запропонував важливий нейроеволюційний погляд на сучасну нейронауку (хоча й не без широких дискусій – див. їх огляд, Panksepp, 2002). Він концептуалізував три шари, що взаємно накладаються в мозку людини: неокортикально-раціональний мозок, характерний для нашого виду, проміжний лімбічно-емоційний мозок, характерний для всіх ссавців, і вісцерально-інстинктивний мозок, характерний для рептилій – патерн, який більш-менш зберігся серед хребетних18.

Утім, на відміну від домінуючої антропоцентричної точки зору, доказова база нейронауки, що накопичується, підтверджує, що первинна форма суб’єктивності вже присутня на першому рівні ієрархії мозку (інстинктивний мозок рептилій-древніх ссавців), і що вона широко розповсюджена серед ссавців, птахів і, можливо, інших хребетних (Panksepp, 1998b2016Seth et al., 2005Northoff and Panksepp, 2008Edelman and Seth, 2009Panksepp and Northoff, 2009Revonsuo, 2010Ward, 2011Panksepp and Biven, 2012Fabbro et al., 2015Feinberg and Mallatt, 2016). Докази, що накопичуються, змусили члена цієї дослідницької групи внести певні кардинальні зміни до трискладової нейроеволюційної моделі Пола Макліна19 (Panksepp, 1998b2011Panksepp and Biven, 2012) та спонукали сучасний нейропсихоаналітичний рух розглядати реальність афективного (якщо не когнітивно-рефлексивного) «свідомого ІД»20 (Solms and Panksepp, 2012Solms, 2013).

Відповідно до таких гіпотез нещодавно було запропоновано думку, що явище свідомості можна диференціювати як аноетичні, ноетичні та автоноетичні стани, що відповідають різним шарам нервово-психічної архітектури (Vandekerckhove and Panksepp, 20092011).

Аноетична свідомість (вже описана в попередніх абзацах) – це перший первинний шар Самості21, древній нейроеволюційний продукт, широко розповсюджений серед видів тварин, починаючи від ссавців і закінчуючи птахами та плазунами та, можливо, загалом серед хребетних (Fabbro et al., 2015Feinberg and Mallatt, 2016). Більше того, новонароджені приходять у світ з успадкованою здатністю переживати аноетичні стани в результаті діяльності підкіркових областей мозку, які вже функціонально дозрілі при народженні (Merker, 2007), як ми описали в цій статті.

З іншого боку, ноетична й автоноетична свідомість є новішими еволюційними функціями вищих кіркових і лімбічних ділянок мозку та потребують для адекватного розвитку та вираження певної форми індивідуального навчання.

Ноетична свідомість відображає досвід, заснований на знаннях, який виникає, коли вдосконалені спроможності уваги дозволяють чітко розмежувати та класифікувати специфічні особливості середовища, що при достатній кількості неокортексу дозволяє тваринам мислити наперед. І дійсно, коли центром уваги стають конкретні аспекти подій, на перший план виходить експліцитна об’єктна рефлексивна свідомість, тоді як семантична (концептуальна) пам’ять допомагає аналізувати та класифікувати ситуацію (Tulving, 1985). Це форма свідомості, яку Едельман назвав «первинною свідомістю», та яку він пов’язав з діяльністю поворотних систем міжнейронних зв’язків (Edelman, 1989). Непрямі дані свідчать про те, що ноетична свідомість присутня в ссавців, птахів і, можливо, також у плазунів (Edelman et al., 2005), і що людські немовлята, народжені дуже незрілими, починають проявляти її після третього місяця розвитку.

Наступний крок у нервово-психічній еволюції здійснюється шляхом засвоєння мови (Hauser et al., 2002Gazzaniga, 2011) та здатності подумки подорожувати в часі (Corballis, 2012), що робить можливим не лише свідоме згадування минулих подій (епізодичну пам’ять), а й уявлення майбутніх подій, включаючи власну смерть (Tulving, 2002). Ця наративна структура Самості, яка, ймовірно, з’явилася понад 1 мільйон років тому, найбільш чітко (для нас) проявилася в роді Homo habilis, породжує найскладнішу автоноетичну свідомість на основі самосвідомості, яку Едельман описав як «вторинну свідомість» (Edelman, 1992). Цікаво, що автоноетична свідомість, здається, тісно пов’язана з так званою «теорією розуму» (здатністю уявляти, що відбувається в свідомості інших людей), яка, очевидно, є в основному рисою людини (Corballis, 2012).

Перехід від афективної ядерної Самості (аноетичної свідомості) до вищих стадій еволюції Самості (ноетична й автоноетична свідомість) – це еволюційний стрибок, який здійснили люди, стрибок, який давно був підготовлений попередніми еволюційними процесами в інших ссавців і, можливо, птахів та інших істот. У наступних роботах ми дослідимо й опишемо такі еволюційні досягнення, а також новий творчий потенціал, що його відкриває набуття когнітивно-рефлексивних спроможностей22. Тут ми зосередилися на найосновніших засадах нашого буття – афективних субстратах, з яких походять усі наші вищі психологічні функції. Ці початкові шари нашого розуму забезпечують важливу основу для всіх наступних психоневрологічних функцій вищого порядку, які роблять людський розум унікальним.

Висновок

Хоча домінантні нейрокогнітивні парадигми, як правило, співвідносять суб’єктивне життя з найвищими рівнями мозкової організації (головним чином із накопиченням індивідувальних спогадів, що зберігаються в нейропластичних ланцюгах переднього мозку), великий обсяг нейроетологічних доказів показує, що тварини, які не є людьми (ссавці, птахи та, можливо, також інші хребетні) також мають форми суб’єктивності, що виникають внаслідок діяльності давнього еволюційного підкіркового стовбуру мозку, діенцефальної та базальної ділянок переднього мозку (Panksepp, 1998b20152016Seth et al., 2005Edelman and Seth, 2009Revonsuo, 2010Ward, 2011Panksepp and Biven, 2012Fabbro et al., 2015). Ці висновки чітко вказують на те, що суб’єктивність – це успадкований стан, спрямований на інстинктивні архаїчні основи дії нашого мозку (Goodwyn, 2010), й вони підтверджують думку Юнга про те, що до того, як в процесі розвитку немовлята набувають рефлексивну самосвідомість, вже існує первісно-інстинктивна афективна форма Самості, що виражається у формі афективно-психічної інтенційності, яка може ефективно, оціночно взаємодіяти з матеріальним, детермінованим світом.

У своїй відомій автобіографії (Jung, 1962/1963) Карл Г. Юнг описує власний сон, який він вважав найважливішим одкровенням щодо структури психіки:

«Я був у незнайомому мені будинку, в якому було два поверхи. Це був «мій дім». Я опинився на верхньому поверху, де був якийсь салон, обставлений вишуканими старовинними предметами в стилі рококо. На стінах висіли безліч дорогоцінних старих картин. Я дивувався, що це мій будинок, і думав: «Непогано». Але потім мені спало на думку, що я не знаю, як виглядає нижній поверх.

Спустившись сходами, я дійшов до першого поверху. Там усе було набагато старіше. Я усвідомив, що ця частина будинку має датуватися приблизно XV або XVI століттям. Меблі були середньовічні, підлоги – з червоної цегли. Скрізь було досить темно. Я переходив з однієї кімнати до іншої, думаючи: «Тепер я дійсно повинен дослідити весь будинок». Я натрапив на важкі двері й відчинив їх. За ними я виявив кам’яні сходи, які вели вели до льоху.

Знову спустившись, я опинився в красивому склепінчастому приміщенні, яке виглядало надзвичайно старовинним. Оглядаючи стіни, я побачив шари цегли між звичайних кам’яних блоків й уламки цегли в вапняному розчині. Щойно я це побачив, я зрозумів, що ці стіни походять із римських часів. Тепер мій інтерес став дуже сильним. Я пильніше придивився до підлоги. Це були кам’яні брили, й в одній із них я виявив кільце. Коли я потягнув його, кам’яна плита піднялася, і я знову побачив вузькі кам’яні сходи, що вели вниз у глибину.

Ними я теж спустився й увійшов до низької печери, вирізаної в скелі. На підлозі лежав густий пил, а в пилу були розкидані кістки та зламана кераміка, ніби залишки первісної культури. Я виявив два людські черепи – очевидно, дуже старі, вони напіврозпалися. Потім я прокинувся» (Jung, 1962/1963, стор. 155).

Таке сновидіння – ще один приклад того, як психіка може складатися з безлічі нервових шарів, коли поверхневі та недавні шари формуються на основі старших протягом розвитку природної (та культурної) історії нашого виду. Розмірковуючи про значення найглибшого та зачаткового шару, печери, Юнг писав:

«[Тут] ми сягаємо оголеної кам’яної породи, а разом із нею й того доісторичного часу, коли мисливці на північних оленів боролися за своє голе та жалюгідне існування зі стихіями дикої природи. Людьми тієї епохи все ще повністю володіли тваринні інстинкти, без яких життя було б неможливим» (63, п. 55).

Внески авторів

У Антоніо Алькаро з’явилася оригінальна ідея, він написав перший проект рукопису. Стефано Карта зробив важливий теоретичний і клінічний внесок, особливо стосовно юнгіанського підходу. Яак Панксепп працював над основними нейронауковими частинами та редагував весь рукопис.

Заява про конфлікт інтересів

Автори заявляють, що дослідження проводилось за відсутності будь-яких комерційних або фінансових відносин, які можна було б трактувати як потенційний конфлікт інтересів.

Подяки

Після болісної смерті Яака Панксеппа (18 квітня 2017 р.) Антоніо Алькаро та Стефано Карта хочуть присвятити цю статтю пам’яті друга та безцінного колеги.

Скорочення

КСС – кортикальні серединні структури; ПКСС – підкіркові серединні структури.

Примітки

  1. ^Найкраще визначення архетипу – це «інстинкт уяви», тобто успадкована спроможність уявити собі кластер презентацій, що тяжіють до характерного значення. Відповідності між концепцією архетипу й інстинктом неодноразово підкреслював Юнг і його наступники (див. Stevens, 2003). Серед багатьох описів архетипу ми наведемо знамениту виноску, якою Юнг намагається розрізнити архетип як такий та архетипові образи: «Під цим я маю на увазі не існуючу форму мотиву, а його досвідомий, невидимий «базовий план». Це можна порівняти з кристалічною решіткою, яка утворюється в кристалічному розчині. Її не слід плутати з різноманітно структурованою осьовою системою окремого кристала» (Jung, 1928/1948, виноска, п. 590).
  2. ^Ендокринна система – це набір залоз організму, які виділяють гормони безпосередньо до системи кровообігу для їх перенесення до віддалених органів-мішеней. Екзокринні залози – це залози, які виробляють і виділяють речовини на епітеліальну поверхню за допомогою протоки. Приклади екзокринних залоз включають потові, слинні, молочні, церумінозні, слізні, сальні та слизові залози. Вегетативна нервова система (ВНС) – це відділ периферичної нервової системи, який впливає на функцію внутрішніх органів. ВНС – це система контролю, яка діє переважно несвідомо та регулює такі тілесні функції, як частота серцевих скорочень, травлення, частота дихання, реакція зіниць, сечовипускання та сексуальне збудження.
  3. ^Електрична стимуляція мозку – це експериментальна техніка, яка зазвичай використовується в дослідженнях на тваринах, але також застосовується в людей (Heath, 1996). Введення мікроелектрода до конкретної ділянки мозку дозволяє направляти електричні імпульси, які стимулюють нейронні вузли та ланцюги. У тварин спостерігають поведінкові реакції на такі стимуляції, тоді як у людей також можна питати, що відбувається в період стимуляції.
  4. ^Наприклад, Система гніву активізує симпатичну нервову систему та послідовності рухів та поз, які служать для нападу та захисту, а також набувають комунікативного значення.
  5. ^Із точки зору Дарвіна кожний емоційний стан виконує певну роль із точки зору виживання та/або розмноження організму. Однак безпосередня адаптаційна функція кожної емоції не вичерпує ансамблю можливостей, що відкриваються її вираженням. Наприклад, стан ПОШУКУ також спонукає тварин досліджувати нові середовища та контексти та підтримує творчі здібності в пошуку нових рішень. Тому ми можемо розглядати емоції як дуже загальні установки, адаптаційна функція яких є специфікацією того, що природний відбір кристалізував у ході біологічної еволюції.
  6. ^Строго кажучи, це ще не репрезентація (vorstellung), це презентація (darstellung), породжена, з юнгіанської точки зору, одним із п’яти основних людських «інстинктів»: рефлексивністю (Jung, 1937/1942), що застосовується до процесу створення психоїдних патернів (які ми можемо описати як аналоги нейронних мереж).
  7. ^Це означає, що психічна характеристика інстинкту є якістю, що формується та спочатку є непсихічно компульсивною/автоматичним потягом/патерном (наприклад, як у комахи), що може активізувати організм. Цей потяг/патерн є повністю ектопсихічним, оскільки бере свій початок не просто зовні організму (в «зовнішньому» світі), а й поза психікою, на цілком фізіологічному рівні. З еволюцією централізованої нервової системи цей ектопсихічний потяг/патерн змінюється нервовою системою та, таким чином модифікуючись, стає «психізованим», тобто функцією взаємодії між ектопсихічним стимулом і «внутрішньою» нервовою системою. що його обробляє. Така взаємодія тісно пов’язана з чотирма функціями Юнга, які організовують свідомість, оскільки вони можуть бути спрямовані на ектопсихічні вхідні дані (при екстраверсії) або ендопсихічні подразники (при інтроверсії).
  8. ^Якщо ми застосуємо ці міркування до афективних нейронаукових даних, здається логічним уявити, що «психічна ситуація моменту» повинна якось знаходити фізичну (тобто належну фізиці) відповідність у безперервному потоці нейродинамічної активності ПКСС, що представляє певні суттєвий біофізичний характер, пов’язаний із суб’єктивними свідомими станами (Edelman and Tononi, 2000). Коли активуються Емоційні системи, вони вивільняють ансамбль нейронних, вісцеральних і рухових моделей, які відбиваються всередині ПКСС і взаємодіють із вже існуючими нейродинамічними моделями, породжуючи «модифікований інстинкт», що виражає фактор «психізації» (або «суб’єктифікації»).
  9. ^Тоді здається, що Фройд і Юнг (поряд з багатьма іншими вченими свого часу) підтримували змішану дарвіністську/ламарківську парадигму еволюції, хоча в поглядах Юнга роль випадкових змін (наприклад, мутацій) вважалася слабкою конструкцією не лише стосовно еволюційних проблем, а й особливо (й більш радикально) як фундаментальний епістемологічний принцип. Таким чином, у міркуваннях Юнга ламарківська точка зору видається набагато центральнішою, ніж у Фройда; оскільки для Юнга всі складні системи («природа») розвиваються не лише за еволюційним причинно-наслідковим поштовхом, а й (і особливо) за віртуально телеологічним тягненням. І якщо визнавати еволюційний віртуальний аттрактор (мету), питання, чи може така мета бути ірраціональною, може викликати нагальне занепокоєння покоління вирішальної формальної гіпотези. Для Kauffman (1993) якби еволюційні роздвоєння та міграції популяцій мали слідувати суто за дарвінівською випадковістю, мало які з нових спеціалізованих фенотипів насправді вижили б, вони б вимерли, оскільки математична модель такої чисто дарвінівської еволюційної картини спричинила б катастрофу складності, як це називає Кауфман. Цей термін описує реальний результат такої еволюційної моделі, що ґрунтується на чистій випадковості: «регресію» більш спеціалізованих видів до певного модального середнього значення, на відміну від їх стабілізації на еволюційному піку. На думку Кауфмана, щоб еволюція підтримувала свої вершини, яких досягають більш адаптивні види, потрібно припустити саморегулюючий організаційний порядок, властивий кожній нелінійній складній системі (наприклад, живому організму). На наш погляд, такий самоорганізуючий порядок є ще одним прикладом віртуального телеологічного фактора в еволюційному процесі (див. також Tagliagambe and Malinconico, 2011).
  10. ^У листі до Розенфельда від 1 квітня 1952 р. (стор. 593) Паулі пише: «Для невидимої реальності, про яку ми маємо обмежені докази як у квантовій фізиці, так і в психології несвідомого, в кінцевому підсумку повинна бути застосовною символічна психофізична унітарна мова, й це та далека мета, якої я насправді прагну». Meyenn, K. von (Edn 1996): Wolfgang Pauli. Wissenschaftlicher Briefwechsel, Band IV, Teil I: 1950/1952, Berlin: Springer.
  11. ^Окрім роботи Лінаса та Фрімена, яку ми вже коротко згадували, ми також хотіли б нагадати про спостереження Eccles’s (1994), що кількість молекул в обміні через синаптичну мембрану настільки мала, що вона має слідувати не статистичній поведінці масивних тіл, а квантовим сутностям, що, на його думку, підтримує теорію його самого та Карла Поппера про розум, який може насправді ініціювати різні процеси в мозку.
  12. ^Протягом останніх 10 років наукові дані, що накопичуються, вказували на те, що квантові мікродинамічні стани глобального поля, які ще не зазнали колапсу своїх хвильових функцій, можуть впливати на поведінку тварин та інших живих організмів (McFadden and Al-Khalili, 2014). Чутливість, яку проявляють біологічні організми до нелокальних квантових коливань, підтверджує умоглядні гіпотези, сформульовані піонерами квантової фізики, які намагалися надати новий науковий статус таким поняттям, як «душа», «психіка» або «життя» (Schrödinger, 1944Heisenberg, 1958/2000). Цікаво, що також висловлюється припущення, що афективний вимір є найбільш безпосереднім проявом всеосяжного квантового поля, що впливає на поведінку тварини зсередини (Simondon, 1989/2007).
  13. ^Їхня дія еволюційно відбилася в організмах і може бути викликана деякими нейронними пристроями, які збереглися завдяки своїй адаптивній цінності. Коли стимулюються афективні системи мозку, вони активують високочутливі нейрофізіологічні стани, які можуть резонувати з кількісними просторово-часовими векторами основних афектів та їхніми суб’єктивними доповнюючими характеристиками.
  14. ^У світлі дивовижної епістемічної природи людського розуму, що в основному вкорінена в його здатності мислити природними числами, припущення щодо того, що природа прагне не до виживання, а до знань (грецьке «гносис»), здається, зовсім не застаріле (але, можливо, онтологічно є неясним). У будь-якому випадку, саме з цієї точки зору, найвища функція мозку (а отже, й тіла) може бути переосмислена із менш нейроредукціоністських і більш всеохопних психологічних позицій. Наведена вище далекоглядна гіпотеза Юнга є саме такою умоглядною гіпотезою.
  15. ^У клінічній ситуації ці почуття нагадують нам опис Крістофером Болласом настрою, що належить до того, що він називає «немисленим відомим», і який він безпосередньо пов’язує з первинними дооб’єктними стосунками з «матір’ю в оточенні» (Bollas, 1987).
  16. ^Не маючи жодних кордонів або диференціації суб’єкта/об’єкта, афекти, як правило, проектуються в зовнішній світ, забарвлюючи об’єкти сприйняття конкретними афективними тональностями та внутрішніми інтенційними цілями (проекція). Цей тип проективної установки може часом створювати тісний синтез (або перекриття) між афектами та зовнішніми об’єктами, тоді об’єкт сприймається як такий, що несе власне афективну цінність. Наприклад, коли ми перебуваємо під впливом власних афективних самостей, ми часто не усвідомлюємо, що любимо чи ненавидимо людину, але натомість відчуваємо, що така людина є люблячою або сповненою ненависті.
  17. ^Як організатор афектів «комплекс» – це гештальт або, сучасною мовою, приклад «динамічної системи». Потужну підтримку цього погляду можна знайти в біологічних моделях нелінійних складних систем Пола Вайса, що описують внутрішню організацію всіх живих «систем», та застосуванні в психології Sander (2007) та так званою бостонською групою.
  18. ^Нейроеволюційні шари Пола Макліна (попередні витоки яких можна простежити ще до Гаґлінгса Джексона) демонструють деяку відповідність трискладовій організації психічного апарату, описаній Зигмундом Фройдом. Дійсно, підкірковий рептильний мозок можна прирівняти до Ід, оскільки він є місцем інстинктивних потреб (потягів), що посилає висхідні сітчасті проекції, які модулюють стани збудження передньої частини мозку (Moruzzi and Magoun, 1949). З іншого боку, Его та СуперЕго можна пов’язати з певними нейрофункціональними процесами, що знаходяться в межах верхньої лімбічної та неокортикальної ділянок, де інтеріоризовані об’єктні відносини мають пригнічувальний контроль над експресією спонтанного потягу (Carhart-Harris and Friston, 2010Solms and Panksepp, 2012).
  19. ^Як і на думку Макліна, для Панксеппа найвищим і найновішим шаром є неокортикальний мозок, відповідальний за складні когнітивні функції, такі як мова та самосвідомість. Однак, з точки зору Панксеппа, другий шар схеми Макліна, лімбічний мозок, в основному бере участь в емоційному навчанні та вищих регуляторних процесах, а не в формуванні та вираженні безумовних емоцій. Більше того, найдавніша та найглибша частина мозку, яку Маклін називає рептильним, відповідає не лише за основні інстинктивні та гомеостатичні процеси, а й за появу первинних процесів, основних первісних емоцій із характерними для них афективними почуттями (які додатково розробляються вищими рівнями мозку).
  20. ^Незважаючи на важливість, що приписується успадкованим інстинктивним станам, спільним для всіх хребетних тварини, примітно, що Фройд виключав можливість того, що інстинктивне “Ід” може мати будь-які психологічні атрибути, такі як інтенційність або свідомість, що можуть бути суттєвими для інтеграції ансамблів вищих функцій мозку до цілісних суб’єктивних станів.
  21. ^Строго кажучи, ця форма свідомості ще не ґрунтується на репрезентації (vorstellung), це презентація (darstellung), породжена, з точки зору юнгіанства, одним із п’яти основних людських «інстинктів»: рефлексивністю (Jung, 1937/1942), що застосовується до процесу створення психоїдних патернів (які ми можемо описати як аналоги нейронних мереж).
  22. ^Цей стрибок, другий еволюційний крок, про який ми говоритимемо в другій статті, ґрунтується на фундаментальному процесі саморефлексії [одному з основних п’яти «інстинктів» Юнга (Jung, 1937/1942)] при переході від патерна до образу. Це невід’ємно пов’язано зі сновидіннями та, як уже зазначалося Jouvet (1975), може розглядатися як саморепрезентація психіки, що оновлює свою стратегію виживання, починаючи з ектодермічного (холоднокровного) репертуару зі свого рептильного минулого.

Список літератури

Alcaro, A., and Panksepp, J. (2014). “Le radici affettive e immaginative del Sé. Un’indagine neuroetologica sulle origini della soggettività,” in La Plasticità del Sé. Una Prospettiva Neuropsicodinamica, eds G. Nortoff, M. Farinelli, R. Chattat, and F. Baldoni (Bologna: Il Mulino), 65–89.

Google Scholar

Arminjon, M., Ansermet, F., and Magistretti, P. (2010). The homeostatic psyche: freudian theory and somatic markers. J. Physiol. Paris 104, 272–278. doi: 10.1016/j.jphysparis.2010.08.006

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Atmanspacher, H. (2012). Dual-aspect monism à la pauli and jung. J. Conscious. Stud. 19, 96–120.

Google Scholar

Bergson, H. (1896/1991). Matter and Memory. New York, NY: Zone Books.

Google Scholar

Bernard, C. (1865/1961). Introduction to the Study of Experimental Medicine. New York, NY: Collier.

Google Scholar

Bleuler, E. (1906/1912). Affectivity, Suggestibility, Paranoia, Trans. C. Ricksher. Utica, NY: State Hospitals Press.

Google Scholar

Bohm, D. (1980/1981). Wholeness and the Implicate Order. Abingdon: Routledge & Kegan Paul.

Google Scholar

Bollas, C. (1987). The Shadow of the Object: Psychoanalysis of the Unthought Known. New York, NY: Columbia University Press.

Google Scholar

Brown, J. W. (2002). The Self-Embodying Mind. Process, Brain Dynamics and the Conscious Present. New York, NY: Barrytown.

Google Scholar

Cannon, W. B. (1929). Organization for physiological homeostasis. Physiol. Rev. 9, 399–431.

Google Scholar

Carhart-Harris, R., and Friston, K. (2010). The default-mode, ego-functions and free-energy: a neurobiological account of Freudian ideas. Brain 133, 1265–1283. doi: 10.1093/brain/awq010

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Corballis, M. C. (2012). The wandering mind: mental time travel, theory of mind and language. Anál. Soc. 205, 870–893. doi: 10.1511/2012.96.210

CrossRef Full Text | Google Scholar

Crick, F. (1994). The Astonishing Hypothesis: The Scientific Search for the Soul. New York, NY: Charles Scribner’s Sons.

Google Scholar

Damasio, A. (1999). The Feeling of What Happens: Body and Emotion in the Making of Consciousness. New York, NY: Harcourt Brace.

Google Scholar

Damasio, A. (2010). The Self Comes Into Mind. Constructing the Conscious Brain. New York, NY: Pantheon, Hardcover.

Google Scholar

Damasio, A. R. (1996). The somatic marker hypothesis and the possible functions of the prefrontal cortex. Philos. Trans. R. Soc. Lond. B Biol. Sci. 351, 1413–1420. doi: 10.1098/rstb.1996.0125

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Davis, K., Panksepp, J., and Normansell, L. (2003). The affective neuroscience personality scales. J. Neuropsychoanal. 5, 57–70. doi: 10.1080/15294145.2003.10773410

CrossRef Full Text | Google Scholar

Davis, K. L., and Panksepp, J. (2011). The brain’s emotional foundations of human personality and the affective neuroscience personality scales. Neurosci. Biobehav. Rev. 35, 1946–1958. doi: 10.1016/j.neubiorev.2011.04.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Denton, D. A. (2006). The Primordial Emotions: The Dawning of Consciousness. New York, NY: Oxford University Press. doi: 10.1093/acprof:oso/9780199203147.001.0001

CrossRef Full Text | Google Scholar

Eccles, J. C. (1994). How the Self Controls its Brain. Berlin: Springer.

Google Scholar

Edelman, D. B., Baars, B. J., and Seth, A. K. (2005). Identifying hallmarks of consciousness in non-mammalian species. Conscious. Cogn. 14, 169–187. doi: 10.1016/j.concog.2004.09.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Edelman, D. B., and Seth, A. K. (2009). Animal consciousness: a synthetic approach. Trends Neurosci. 32, 476–484. doi: 10.1016/j.tins.2009.05.008

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Edelman, G. M. (1989). The Remembered Present: A Biological Theory of Consciousness. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Edelman, G. M. (1992). Bright Air, Brilliant Fire: On the Matter of the Mind. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Edelman, G. M., and Tononi, G. (2000). Consciousness: How Matter Becomes Imagination. London: Allen Lane.

Google Scholar

Fabbro, F., Aglioti, S. M., Bergamasco, M., Clarici, A., and Panksepp, J. (2015). Evolutionary aspects of self- and world consciousness in vertebrates. Front. Hum. Neurosci. 9:157. doi: 10.3389/fnhum.2015.00157

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Feinberg, T. F., and Mallatt, J. M. (2016). The Ancient Origins of Consciousness. Cambridge MA: MIT Press.

Google Scholar

Fonagy, P. (2001). Attachment Theory and Psychoanalysis. New York, NY: Other Press.

Google Scholar

Fotopoulou, A., and Tsakiris, M. (2017). Mentalizing homeostasis: the social origins of interoceptive inference. Neuropsychoanalysis 19, 3–28. doi: 10.1080/15294145.2017.1294031

CrossRef Full Text | Google Scholar

Franz, E. A., and Gillett, G. (2011). John Hughlings Jackson’s evolutionary neurology: a unifying framework for cognitive neuroscience. Brain 134, 3114–3120. doi: 10.1093/brain/awr218

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Freeman, W. J. (1999). How Brains Make Up Their Minds. London: Weidenfeld and Nicolson.

Google Scholar

Freud, S. (1940/1964). “An outline of psychoanalysis,” in The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud, Vol. 32, ed. J. Strachey (London: Horgart Press).

Google Scholar

Gazzaniga, M. S. (2011). Who’s in Charge? Free Will and the Science of the Brain. New York, NY: Ecco.

Google Scholar

Goodwyn, E. (2010). Approaching archetypes: reconsidering innateness. J. Anal. Psychol. 55, 502–521. doi: 10.1111/j.1468-5922.2010.01862.x

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Hauser, M. D., Chomsky, N., and Fitch, W. T. (2002). The faculty of language: what is it, who has it, and how did it evolve? Science 298, 1569–1579.

Google Scholar

Heath, R. G. (1964). “Pleasure response of human subjects to direct stimulation of the brain: physiologic and psychodynamic considerations,” in The Role of Pleasure in Human Behavior, ed. R. G. Heath (New York, NY: Hoeber), 219–243.

Google Scholar

Heath, R. G. (1996). Exploring the Mind-Body Relationship. Baton Rouge LA: Moran Printing.

Google Scholar

Heisenberg, W. (1958/2000). Physics and Philosophy: The Revolution in Modern Science. London: Penguin Books.

Google Scholar

Hu, C., Di, X., Eickhoff, S. B., Zhang, M., Peng, K., Guo, H., et al. (2016). Distinct and common aspects of physical and psychological self-representation in the brain: a meta-analysis of self-bias in facial and self-referential judgements. Neurosci. Biobehav. Rev. 61, 197–207. doi: 10.1016/j.neubiorev.2015.12.003

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Huston, J. P., and Borbely, A. A. (1973). Operant conditioning in forebrain ablated rats by use of rewarding hypothalamic stimulation. Brain Res. 50, 467–472. doi: 10.1016/0006-8993(73)90753-1

CrossRef Full Text | Google Scholar

Huston, J. P., and Borbely, A. A. (1974). The thalamic rat: general behavior, operant learning with rewarding hypothalamic stimulation, and effects of amphetamine. Physiol. Behav. 12, 433–448.

PubMed Abstract | Google Scholar

James, W. (1884). What is an emotion? Mind 9, 188–205. doi: 10.1093/mind/os-IX.34.188

CrossRef Full Text | Google Scholar

James, W. (1890/1950). The Principles of Psychology. New York, NY: Dover.

Google Scholar

Janet, P. (1889). L’Automatisme Psychologique. Paris: L’Harmattan.

Google Scholar

Jonas, H. (1976). “On the power or impotence of subjectivity,” in Philosophical Dimensions of the Neuro-Medical Sciences, eds S. F. Spicker and H. T. Engelhardt (Dordrecht: Reidel Publishing).

Google Scholar

Jouvet, M. (1975). “The function of dreaming. A neurophysiologist’s point of view,” in Handbok of Psychology, eds M. S. Gazzaniga and C. Blackemore (New York, NY: University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1951). “The structure and dynamics of the Self,” in The Collected Works, Vol. 9, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1955). “Synchronicity: an acausal connecting principle,” in The Collected Works, 2nd Edn, Vol. 8, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1958). “The psychogenesis of mental disease,” in The Collected Works, Vol. 3, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1960). “The structure and dynamics of the psyche,” in The Collected Works, Vol. 8, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (1962/1963). Memories, Dreams, Reflections. New York, NY: Pantheon Books.

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1904/1905). “Experimental researches,” in The Collected Works, Vol. 2, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1928/1948). “The psychological foundations of the belief in spirits,” in The Collected Works, Vol. 8, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1933/1950). “A study in the process of individuation,” in The Collected Works, Vol. 9, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1937/1942). “Psychological factors in human behavior,” in The Collected Works, Vol. 8, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1947/1954). “On the nature of the psyche,” in The Collected Works, Vol. 8, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Jung, C. G. (ed.) (1959/1978). “Aion,” in The Collected works, Vol. 9, (Princeton, NJ: Princeton University Press).

Google Scholar

Kandel, E. R. (2005). Psychiatry, Psychoanalysis, and the New Biology of Mind. Washington, DC: American Psychiatric Publishing.

Google Scholar

Kaplan-Solms, K., and Solms, M. (2000). Clinical Studies in Neuro-Psychoanalysis: Introduction to a Depth Neuropsychology. London: Karnac.

Google Scholar

Kauffman, S. (1993). The Origins of Order. Self Organization and Selection in Evolution. Oxford: Oxford University Press.

Google Scholar

Krieger, N. M. (2014). Bridges to Consciousness. Complexes and Complexity. New York, NY: Routledge.

Google Scholar

Lange, C. (1887). Ueber Gemüthsbewegungen. Leipzig: Theodor Thomas.

Google Scholar

LeDoux, J. E. (1996). The Emotional Brain. New York, NY: Simon and Schuster.

Google Scholar

LeDoux, J. E. (2015). Anxious: Using the Brain to Understand and Treat Fear and Anxiety. New York, NY: Viking.

Google Scholar

LeDoux, J. E., and Brown, R. (2017). A higher-order theory of emotional consciousness. Proc. Natl. Acad. Sci. U.S.A. 114, E2016–E2025. doi: 10.1073/pnas.1619316114

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Llinas, R. (2002). I of the Vortex: From Neurons to Self. Cambridge MA: MIT Press.

Google Scholar

Lorenz, K. (1965). Evolution and Modification of Behavior. London: Metheuen.

Google Scholar

Lurija, A. R. (1962). Higher Cortical Functions in Man. Moscow: Moscow University Press.

Google Scholar

MacLean, P. D. (1990). The Triune Brain in Evolution: Role in Paleocerebral Functions. New York, NY: Plenum Press.

Google Scholar

McFadden, J., and Al-Khalili, J. (2014). Life on the Edge: The Coming of Age of Quantum Biology. New York City, NY: Random House.

Google Scholar

McGinn, C. (1989). Can we solve the mind-body problem? Mind 98, 349–366. doi: 10.1093/mind/XCVIII.391.349

CrossRef Full Text | Google Scholar

Merker, B. (2007). Consciousness without a cerebral cortex: a challenge for neuroscience and medicine. Behav. Brain Sci. 30, 63–81. doi: 10.1017/S0140525X07000891

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Monahan, P. (2009). C.G.Jung: Freud’s heir or Janet’s? The influence upon Jung of Janet’s dissociationism. Int. J. Jungian Stud. 1, 33–49. doi: 10.1080/19409050802681876

CrossRef Full Text | Google Scholar

Montag, C., Hahn, E., Reuter, M., Spinath, F. M., Davis, K., and Panksepp, J. (2016). The role of nature and nurture for individual differences in primary emotional systems: evidence from a twin study. PLoS ONE 11:e0151405. doi: 10.1371/journal.pone.0151405

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Moruzzi, G., and Magoun, H. W. (1949). Brain stem reticular formation and activation of the EEG. Electroencephalogr. Clin. Neurophysiol. 1, 455–473.break doi: 10.1016/0013-4694(49)90219-9

CrossRef Full Text | Google Scholar

Musholt, K. (2013). A philosophical perspective on the relation between cortical midline structures and the self. Front. Hum. Neurosci. 7:536. doi: 10.3389/fnhum.2013.00536

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G. (2013). Unlocking the Brain: Consciousness, Vol. 2. Oxford: Oxford University Press.

Google Scholar

Northoff, G., Farinelli, M., Chattat, L., and Baldoni, F. (2014). La Plasticità del Sè. Un Approccio Neuropsicodinamico. Bologna: Il Mulino.

Google Scholar

Northoff, G., Heinzel, A., de Greck, M., Bermpohl, F., Dobrowolny, H., and Panksepp, J. (2006). Self-referential processing in our brain–a meta-analysis of imaging studies on the self. Neuroimage 31, 440–457. doi: 10.1016/j.neuroimage.2005.12.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Northoff, G., and Panksepp, J. (2008). The trans-species concept of self and the subcortical-cortical midline system. Trends Cogn. Sci. 12, 259–264. doi: 10.1016/j.tics.2008.04.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (1998a). The periconscious substrates of consciousness: affective states and the evolutionary origins of the SELF. J. Conscious. Stud. 5, 566–582.

Google Scholar

Panksepp, J. (1998b). Affective Neuroscience: The Foundations of Human and Animal Emotions. New York, NY: Oxford University Press.

Google Scholar

Panksepp, J. (2000). “The neurodynamics of emotions: an evolutionary-neurodevelopmental view,” in Emotion, Self-Organization, and Development, eds M. D. Lewis and I. Granic (New York, NY: Cambridge University Press), 236–264.

Google Scholar

Panksepp, J. (2002). “The MacLean legacy and some modern trends in emotion research,” in The Evolutionary Neuroethology of Paul MacLean, eds G. A. Cory Jr. and R. Gardner Jr. (Westport, CT: Praeger), 9–25.

Google Scholar

Panksepp, J. (2005). Affective consciousness: core emotional feelings in animals and humans. Conscious. Cogn. 14, 30–80. doi: 10.1016/j.concog.2004.10.004

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (2007). “Affective consciousness,” in The Blackwell Companion to Consciousness, eds M. Velmans and S. Schneider (Malden, MA: Blackwell Publishing), 114–129.

Google Scholar

Panksepp, J. (2010). Affective consciousness in animals: perspectives on dimensional and primary process emotion approaches. Proc. Biol. Sci. 277, 2905–2907. doi: 10.1098/rspb.2010.1017

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (2011). Cross-species affective neuroscience decoding of the primal affective experiences of humans and related animals. PLoS ONE 6:e21236. doi: 10.1371/journal.pone.0021236

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J. (2015). “The neuroevolutionary sources of mind,” in The Constitution of Phenomenal Consciousness: Toward a Science and Theory, ed. S. M. Miller (Amsterdam: John Benjamins), 226–259.

Google Scholar

Panksepp, J. (2016). The cross-mammalian neurophenomenology of primal emotional affects: From animal feelings to human therapeutics. J. Comp. Neurol. 524, 1624–1635. doi: 10.1002/cne.23969

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J., and Biven, L. (2012). The Archaeology of Mind: Neuroevolutionary Origins of Human Emotion. New York, N Y: W. W. Norton & Company.

Google Scholar

Panksepp, J., and Davis, K. (2014). The emotional fundamentals of personality and the higher affective polarities of mind: comment on “personality from a cognitive-biological perspective” by Y. Neuman. Phys. Life Rev. 11, 691–692. doi: 10.1016/j.plrev.2014.10.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Panksepp, J., and Northoff, G. (2009). The trans-species core SELF: the emergence of active cultural and neuro-ecological agents through self-related processing within subcortical-cortical midline networks. Conscious. Cogn. 18, 193–215. doi: 10.1016/j.concog.2008.03.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Penrose, R. (1989). The Emperor’s New Mind. New York, NY: Oxford University Press.

Google Scholar

Porges, S. W. (2011). The Polyvagal Theory: Neurophysiological Foundations of Emotions, Attachment, Communication, and Self-regulation. New York, NY: W. W. Norton.

Google Scholar

Qin, P., and Northoff, G. (2011). How is our self related to midline regions and the default-mode network? Neuroimage 57, 1221–1233. doi: 10.1016/j.neuroimage.2011.05.028

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Ravven, H. M. (2013). The Self Beyond Itself: An Alternative History of Ethics, the New Brain Sciences, and the Myth of Free Will. New York, NY: The New Press.

Google Scholar

Revonsuo, A. (2010). Consciousness. The Science of Subjectivity. Hove: Psychology Press.

Google Scholar

Rolls, E. (1999). The Brain and Emotion. New York, NY: Oxford University Press.

Google Scholar

Sander, L. (2007). Sistemi Viventi. Milan: Raffaello Cortina.

Google Scholar

Schore, A. N. (1994). Affect Regulation and the Origin of the Self. Mahwah, NJ: Erlbaum.

Google Scholar

Schrödinger, E. (1944). What Is Life? the Physical Aspect of the Living Cell – Mind and Matter. Cambridge: Cambridge University Press.

Google Scholar

Searle, J. (1992). The Rediscovery of the Mind. Cambridge: MIT Press.

Google Scholar

Searle, J. R. (1991). Consciousness, Unconsciousness, and Intentionality. Philos. Issues 1, 45–66. doi: 10.2307/1522923

CrossRef Full Text | Google Scholar

Seth, A., Baars, B. J., and Edelman, D. B. (2005). Criteria for consciousness in humans and other mammals. Conscious.Cogn. 14, 119–139. doi: 10.1016/j.concog.2004.08.006

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Simondon, G. (1989/2007). L’individuation Psychique et Collective. Paris: Aubier.

Google Scholar

Solms, M. (2013). The conscious “Id”. Neuropsychoanalysis 15, 5–20. doi: 10.1080/15294145.2013.10773711

CrossRef Full Text | Google Scholar

Solms, M., and Panksepp, J. (2012). The “id” knows more than the “ego” admits: neuropsychoanalytic and primal consciousness perspectives on the interface between affective and cognitive neuroscience. Brain Sci. 2, 147–175. doi: 10.3390/brainsci2020147

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Solms, M., and Turnbull, O. (2002). The Brain and the Inner World: An Introduction to the Neuroscience of Subjective Experience. New York, NY: Other Press.

Google Scholar

Stein, B. E., Wallace, M. W., Stanford, T. R., and Jiang, W. (2002). Cortex governs multisensory integration in the midbrain. Neuroscientist 8, 306–314. doi: 10.1177/107385840200800406

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Stern, D. N. (1985). The Interpersonal World of the Infant. New York, NY: Basic Books.

Google Scholar

Stevens, A. (2003). The Archetype Revisited. An Updated Natural Hystory of the Self. Toronto: Inner City Book.

Google Scholar

Tagliagambe, S., and Malinconico, A. (2011). Pauli e Jung. Un Confrnto su Materia e Psiche. Milan: Raffaello Cortina.

Google Scholar

Tinbergen, N. (1951). The Study of Instinct. Oxford: Oxford University Press.

Google Scholar

Tulving, E. (1985). Memory and consciousness. Canad. Psychol. 26, 1–12. doi: 10.1037/h0080017

CrossRef Full Text | Google Scholar

Tulving, E. (2002). Episodic memory: from brain to mind. Annu. Rev. Psychol. 53, 1–25. doi: 10.1146/annurev.psych.53.100901.135114

CrossRef Full Text | Google Scholar

Vandekerckhove, M., Bulnes, L. C., and Panksepp, J. (2014). The emergence of primary anoetic consciousness in episodic memory. Front. Behav. Neurosci. 7:210. doi: 10.3389/fnbeh.2013.00210

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Vandekerckhove, M., and Panksepp, J. (2009). The flow of anoetic to noetic and autonoetic consciousness: a vision of unknowing (anoetic) and knowing (noetic) consciousness in the remembrance of things past and imagined futures. Conscious. Cogn. 18, 1018–1028. doi: 10.1016/j.concog.2009.08.002

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Vandekerckhove, M., and Panksepp, J. (2011). A neurocognitive theory of higher mental emergence: from anoetic affective experiences to noetic knowledge and autonoetic awareness. Neurosci. Biobehav. Rev. 35, 2017–2025. doi: 10.1016/j.neubiorev.2011.04.001

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Ward, L. M. (2011). The thalamic dynamic core theory of conscious experience. Conscious. Cogn. 20, 464–486. doi: 10.1016/j.concog.2011.01.007

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Watt, D. F., and Pincus, D. I. (2004). “Neural substrates of consciousness: implications for clinical psychiatry,” in Textbook of Psychiatry, ed. J. Panksepp (Hoboken, NJ: Wiley), 75–110.

Google Scholar

Weiler, M., Northoff, G., Damasceno, B. P., and Balthazar, M. L. (2016). Self, cortical midline structures and the resting state: implications for Alzheimer’s disease. Neurosci. Biobehav. Rev. 68, 245–255. doi: 10.1016/j.neubiorev.2016.05.028

PubMed Abstract | CrossRef Full Text | Google Scholar

Withehead, A. N. (1929). Process and Reality. New York, NY: Macmillan.

Google Scholar

Keywords: self, affect, emotion, archetype, consciousness, intentionality, subcortical midline structures (SCMSs), neurodynamic patterns

Post a comment